Плюнув – і зайця взяв також. Добре ж!
Він ішов довгим білим коридором, і всі, кого зустрічав – лікарі, сестри, няні – поспішали привітатися з ним і побажати йому доброго ранку. Із палат виходили маленькі пацієнти, – ті, що вже могли ходити. Як дорослі, віталися за руку, порпали за вухо зайця…
Кашель дряпав трахею, роздирав груди; Віктор Андрійович не витримав і повернув до туалету. Закрив двері на засув, нахилився над умивальником і кашлянув з усієї сили.
Тугий струмінь біло-жовтого вогню вдарив у мокру порцеляну. Запахло пожарищем, запахло залізом, порохом, димом. Віктор Андрійович кашлянув раз, другий, третій…
Незручність у грудях уляглася.
Віктор Андрійович на повну силу включив гарячу воду і як-небудь злив чорну жирну кіптяву.
Потім притиснув під пахвою сірого Любиного зайця і пішов на обхід.
Перевертні[2]
Вони ввійшли в мій кабінет один за одним – дідуньо (він зовсім не був застарим, однак стропата (періста, ряба) борода додавала йому зайвих років п’ятнадцять), понурий хлопчик із блідим хворобливим обличчям і молода вівчарка на короткому поводі (повідку)
Хто вони такі, я зрозумів раніше, ніж дідок заговорив.
– М-м, – сказав дідок. – Позавчора ми з вами говорили по телефону.
– Так-так, пане Вульфе, – я підвівся з-за столу, простягнув йому руку. – Прошу вас, сідайте…
Вони сіли – надто скуто, дідок у центрі диванчика для відвідувачів, хлопчик – скраю. Собака ліг віддалік і відразу поклав голову на лапи. Чи то він дуже стомився, чи все йому обридло.
Дідуньо облизав вуста й потер руки. Коли б місяць був у повні, подумав я з раптовою неприязню, не пустив би тебе й на поріг, красеню. Разом із твоїми виродками.
– Дозвольте представити вам мого онука Георга, – дід поторгав хлопчика за плечі. – Георгу, привітайся…
Хлопцеві було років десять, і замість вітання він кинув на мене зацькований, повний ненависті погляд.
– …І мою онуку Фіоленту, – дідуньо пучками пальців погладив собаку. Вівчарка була байдужою.
– Ми дуже розраховуємо на вас, – дідок підлесливо посміхнувся. – Ось бачите…
І замовк.
– Бажаєте кави? – запропонував я. – Цигарку?
Він захитав своєю кудлатою головою:
– Дякую. Якщо дозволите, я перейду відразу до справи. У нашому роду, а це дуже давній рід, дозвольте вас запевнити… упродовж поколінь схвалювали шлюби, якщо не близькорідні, то… ви мене розумієте?
– Так, – сказав я. – Будь ласка, продовжуйте.
– Як результат, – дід із подивився на хлопчика, начеб те, що він хотів сказати, не призначалося для дитячих вух, – як результат в останньому поколінні… Це діти мого сина, який, на жаль, не може приділяти їм достатньо уваги… Народилися два чарівних близнюки, хлопчик і дівчинка. Георг і Фіолента. Із паралельним циклом перевертнів… у протифазі. Тобто вдень Георг був хлопчиком, а Фіолета, собакою (цуценям)… Уночі Георг перетворювався на котика, а Фіолета залишалася дівчинкою… Ось, бачите, подобове перевтілення… справа клопітка й виснажлива… На відміну від класичного, відповідно до фаз Місяця. Та коли йдеться про таку родину, як наша… коротко кажучи, діти підросли, і моїй невістці спало на думку…
Він знову подивився на хлопчика. Той відповів йому таким поглядом, що, наприклад, якби мій онук посмів подивитися на мене так само – то відразу був би покараний.
– Моя невістка, – дід зітхнув. – Але справа не в тому… Вирішено було, – напевно, спеціально (саме) для хлопчика дідусь підкреслив безособовий зворот «вирішено», – вирішено було, що діти будуть краще розвиватися, якщо фази їхнього перевтілення збігатимуться. До того ж припускалося, що вдень вони вдвох будуть ходити до школи. Ми пішли до спеціаліста… Нам його порекомендували… І після того, як ми оплатили досить довгу й неприємну для дітей процедуру… брат і сестра нарешті зустрілися… у людській подобі. На жаль, – дідусь знову потер долоні й облизав вуста, – це не пішло на користь ні Георгові, ні Фіо. Вони не стали друзями, ось що я хочу сказати. Георг звик дружити з собачкою, а Фіолеті подобається котик… І коли вдень кожен із них став людиною, то найперше вони почали ревнувати. Вони почали змагатися за увагу матері. Вони обидва поводили себе кепсько…Та це було б ще нічого… А ось після заходу сонця, після того, як… це був жах. Бійка, потім вона заганяла його на дерево. Ми знесилилися, кожного вечора намагаючись його зняти. У нас у маєтку дерева високі… А один чи два рази вона ледь не розірвала брата на шматки. Правда, Георгу?
Краще б він про це не запитував. Вуста в хлопця затрусилися; я чекав, що він зірветься з місця і побіжить (втече) – але ні, він опанував себе. Кісточки пальців (а він нервово м’яв край куртки) побіліли.
Дід сумно хитав головою:
– Усе повернулося на гірше… А я ж попереджав… Я перший зрозумів, що втручання в природний хід речей може завдати дітям шкоди. Страждали більше року, потім ми вирішили… вирішено було повернути цикл назад і влаштувати все, як було раніше. Ми звернулися до того ж спеціаліста, заплатили вдвоє більше, і знову… коротко кажучи, усе повернулося на круги своя.
Він витяг із кишені хусточку й витер губи. Я встиг помітити, як зблиснули при світлі лампи білі трикутні ікла.
– Прошу пробачення, – сказав я, – якщо все повернулося, як було… у чому ж біда?
Дідусь зажурено похитав головою:
– Біда. Ви маєте рацію. Біда… На жаль, з того часу здоров’я – перш за все душевне – моїх онуків дуже похитнулося. Спочатку ми думали (гадали), що це наслідок стресу… Цього невдалого рішення – перебудувати їм фази. Та минуло вже півтора роки, і…
– Півтора роки? – запитав я, мимоволі перебиваючи його. – Ви помітили негаразди – і чекали півтора роки?!
Дідусь засоромився. Сильно потер бороду: дві білих волосинки випали й залишилися лежати на колінах, обтягнутих чорними штанями, я встиг подумати, що бідолаха – попри антипатію, я все ж його жалів – що бідолаха даремно так розкидається волоссям, тим паче в моєму кабінеті…
Неначе прочитав мої думки, дідусь зітхнув, машинально підібрав волосинки й заховав у кишеню.
– Так же ж… Що тепер говорити? Після року цього жаху – коли вони перетворювалися синхронно… Деякі дивацтва так і хотілося списати на… Ви розумієте…
– Ім’я спеціаліста, до якого ви зверталися, – вимагав я.
Він назвав ім’я. Не маю права погано говорити про конкурентів, але цьому Коновалові я б не довірив і пуделя стригти.
– Чому ж ви не йдете до нього зараз? – запитав я, зовсім не приховуючи сарказму.
Дід зробився зовсім нещасним. Хлопчик сидів, похиливши голову, я бачив тільки його маківку. Собака, здається, заснув. Мені було їх жаль. Я вирішив не влаштовувати виховних пауз.
– Генеалогічні карти ви принесли з собою? – запитав я спокійніше.
Дідусь пожвавішав. Так, карти вони принесли; коли я їх розгорнув, у мене аж потемнішало в очах.
Чортові перевертні! Бундучні себелюбці, блохасті сноби (скнари), та ж спеціально такого не напридумаєш, із найгіршим навмисним умислом не завариш такої каші, як вони умудрилися намішати у своїх матримоніальних фантазіях!
Я подивився на хлопчика, потім на собаку. Дід, забувшись, облизував долоні; я подумав, що в нього також проблеми. Якби він не був таким жаднюгою (а можливо, дійсно, йому потрібні гроші), то, розібравшись із дітьми, необхідно було б і діда проконсультувати…
– Усе так кепсько? – нервово запитав дід.
– Недобре, – я почухав брову. – Проте…
Дід затамував подих.
– Проте я візьмуся – вам допомогти, завершив я, дивлячись на хлопчика.
Я запропонував дідові разом із собакою почекати в приймальні. Він хотів залишитися, але я не дозволив.
Як тільки двері за дідом зачинилися, хлопчик стиснувся клубком (він і так сидів згорблений, а зараз зовсім занурив голову між ключиць) і втупився поглядом на передки (носаки) своїх черевиків.
Я подумав, що колись знехтую (до біса!) професійною етикою і все ж відвідаю колегу – Коновала. Можливо, він подряпає мою фізіономію (обличчя), та я постараюся, щоб віднині він лікував тільки щурів і харчувався лише мишами.