– Гаразд, хлопче, – погодився старигань. – Я не скаржуся. Поки мої очі бачили, для мене не було нічого кращого, ніж розвіятися в неділю. Біля вікна чутно, як палять дернину та чагарник. А я маю тютюн. Гарного тобі дня і відпочинку, хлопче. Інколи я жалію, що твоя мама не вміє читати, бо я зміг би почути закінчення історії про гіпопотамуса, але нехай буде.
– Що це за дурниці він верзе про якогось гіпопотама? – перепитав Денні у своєї матері, коли проходив через кухню. – Ви водили його до зоопарку? І навіщо?
– Не водила, – заперечила пані Мак-Крі. – Він сидить біля вікна цілими днями. Який там у бідних сліпих відпочинок. Гадаю, що думки часом можуть і заблукати в їхніх головах. Якось він мені майже годину без упину торочив про оливу. Я дивлюся, чи не горить сало на сковорідці. Не горить. А він каже щось таке, що мені невтямки. Нудні дні, неділі, свята – все однаково для сліпого, Денні. Не було кращих і дужчих за нього, коли він мав очі. Сьогодні гарний день, синку. Піди порозважайся. Холодна вечеря буде о шостій.
– Ви чули якісь розмови про гіпопотама? – поцікавився Денні в двірника Майка, коли вийшов із брами внизу.
– Не чув, – відповів Майк і закасав рукави вище. – Але це єдина істота зі списку тварин, природних явищ і нелегальних дій, на яку не скаржилися впродовж останніх двох днів. Побалакайте з власником. Або ж виселяйтеся, якщо вам заманеться. Маєте бегемотів в оренді? Ні, тоді якого біса?
– Про це мій старий згадував, – пояснив Денні. – Мабуть, без жодної на те причини.
Денні подався вулицею до проспекту, а потім рушив на північ у саме серце дільниці, де Великдень, сучасна Пасха, у новій, яскравій одежі проводить святкову ходу. З навислих брунатних церков линула весела музика гімнів, які виконували хори. Широкими тротуарами пересувалися потоки живих квітів – такими здавалися зграйки святково одягнених юнок.
Джентльмени в гарнітурах, циліндрах і з гарденіями в петлицях, складали тло цієї процесії. Діти несли в руках лілії. Вікна будинків із брунатного каменю були забиті найпрекраснішими витворами Флори, сестри леді у віночку з лілій.
За закрутом, у білих-рукавичках, кремезний і застібнутий на всі ґудзики, вигулькнув офіцер Корріґан, місцевий правоохоронець. Денні його знав.
– Гей, Коррігане, – звернувся він, – то це Великдень? Знаю, що він настає після того, як місяць уповні підійметься сімнадцятого березня, але чому? Це така релігійна церемонія, чи губернатор призначає свято з політичних міркувань?
– Це щорічне свято, – відповів Корріґан із розсудливим виглядом третього заступника поліційного комісара, – притаманне Нью-Йорку. Воно поширюється аж до Гарлема. Інколи доводиться висилати ще й резервний наряд на Сто двадцять п’яту вулицю. Мені здається, що це – не політика.
– Дякую, – вклонився Денні. – А скажи, чи ти колись чув, як чоловік скаржиться на бегемотів? Коли не хильнув зайвого, маю я на увазі.
– Нічого не чув про щось більше за морські черепахи, – поміркував Корріґан, – але тоді був задіяний метиловий спирт.
Денні задумався. Подвійно важка повинність одночасно насолоджуватися неділею та святковим днем давалася йому нелегко.
Скорботи робочої людини звичні. Їх носять настільки часто, що вони стають припасованими, наче одяг, пошитий на замовлення. Ось чому ситі майстри олівця та пензля знаходять у скорботах простих людей для себе найяскравіші моделі. Але коли філістимлянин хоче розвіятися, то навіть похмурість самої Мельпомени бере участь у його розвагах. Тому Денні міцно зціпив зуби та зі сумом прийняв великодні забави.
Зайти до кафе Даґана – це ще куди не йшло, тому Денні поступився весні та замовив гальбу пива. Коли він сидів у темній, вистеленій лінолеумом, вогкій задній кімнаті, його серце та розум все ще шукали розгадку таємничого значення цього весняного свята.
– Скажи, Тіме, – звернувся він до офіціанта, – а навіщо потрібен Великдень?
– Іди до біса! – відрубав Тім і хитро підморгнув. – Це щось нове? Гаразд. Над тобою пожартували, гадаю. Я здаюся. Тоді отримай відповідь – два яблука чи півтора ярди?
Після Даґана Денні повернув на схід. Квітневе сонце, здавалося, викликало в ньому невиразне відчуття, яке він не міг витлумачити. Чоловік поставив хибний діагноз і вирішив, що в цьому винна Кеті Конлон.
Він зустрів її за квартал від її помешкання, коли та прошкувала авеню А до церкви. Вони потиснули собі руки навзаєм.
– Ого! Ти так гарно вбраний, а виглядаєш сумним, – зауважила Кеті. – Щось не гаразд? Ходімо зі мною до церкви та звеселися.
– А що діється в церкві? – поцікавився Денні.
– Та ж це Великодня неділя, дурнику! Я чекала аж до одинадцятої, що ти за мною зайдеш.
– Що ж означає цей Великдень? – похмуро запитав Денні. – Ніхто, здається, не знає.
– Хто не сліпий, той знає, – відказала Кеті спересердя. – Ти навіть не поглянув на мій новий капелюшок. І спідницю. І це в час, коли всі дівчата одягають нові весняні шати. Дурнику! То ти підеш до церкви зі мною?
– Я хочу, – сказав Денні. – Якщо той Великдень зародився там, то вони мають бути спроможними дати якесь пояснення. Не те щоб капелюшок був негарний, але зелені троянди – просто чудові.
У церкві проповідник промовляв, не задумуючись, що каже. Він белькотів дуже швидко, бо квапився додому на ранній святковий обід, але свою справу знав добре. Було одне слово, яке домінувало в його проповіді – воскресіння. Не нове творіння, а нове життя, що зароджується зі старого. Парафіяни чули про це й раніше багато разів. Але на шостій лаві від кафедри сидів чудовий капелюшок – поєднання духмяного горошку та лаванди – і привертав увагу присутніх.
Після церкви Денні затримався на розі, поки Кеті чекала, з досадою лупаючи своїми небесно-блакитними очима.
– Ти зараз підеш додому? – перепитала вона. – Але не зважай на мене. Я й сама дійду. Ти, вочевидь, дуже заклопотаний. Нема ради. Чи побачу я вас ще колись, пане Мак-Крі?
– Я буду, як завжди, у середу ввечері, – відказав Денні, обернувся та перейшов вулицю.
Кеті почимчикувала собі, а зелені троянди обурливо похитувалися. Денні зупинився за два квартали. Він непорушно застиг біля бровки на розі, встромивши руки до своїх кишень. Обличчя молодика було ніби з каменю витесане. Глибоко в його душі ворушилося щось таке маленьке, гостре, непомітне та невловимо тонке, що його жорсткі фібри розпізнати аж ніяк не могли. Це було щось ніжніше за квітневий день, більш витончене, ніж вибух почуттів, чистіше та глибше, ніж кохання до жінки – бо інакше чому він відвернувся від зелених троянд і очей, які вабили його впродовж року? І Денні не знав, що це таке. Проповідник, котрий поспішав на вечерю, щось сказав йому, але Денні не мав лібрето, щоб второпати ту сонну інтонацію. Але проповідник казав правду.
Раптом Денні втелющив себе по нозі й залементував хриплим вигуком захвату.
– Гіпопотамус! – заволав він до стовпа на дорозі. – Ну, як я не здогадався? Трясця його матері! Я знаю тепер, про що він лопотів. Гіпопотамус! Хіба це не відсилає вас до Бронкса! Уже рік минув, як він це почув, і майже не схибив. Ми закінчили на 469-му році до Різдва Христового, а він і досі пам’ятає. Спробуй здогадайся, що він мав на увазі.
Денні стрибнув у трамвай і незабаром підіймався до помешкання, яке утримував зі своєї платні.
Старий Мак-Крі досі сидів біля вікна. Його згасла люлька лежала на підвіконні.
– Це ти, хлопче? – запитав він.
Денні спалахнув люттю дужої людини, яка дивується доріканню за намір зробити добрий вчинок.
– Хто платить орендну плату й купує їжу, яку їдять у цій оселі? – обурився він. – Хіба я не маю права розвіятися?
– Ти гарний хлопець, – зітхнув старий Мак-Крі. – Уже настав вечір?
Денні потягнувся до полиці та зняв товстий фоліант «Історія Греції» з витісненими позолоченими літерами. На ній пилюка була товщиною з півдюйма. Він поклав книжку на стіл і знайшов у ній місце, закладене смужкою паперу. І тоді гомерично зареготав: