– Це пан Сілвер, а це пан Пескад, – репрезентував Кляйн. – Зайве, – додав він, – навіть згадувати ім’я найбільшого фінансового…
– Годі, Кляйне, – зупинив його пан Морґан. – Я радий знайомству, бо дуже вже цікавлюся Заходом. Кляйн мені сказав, що ви з Літл-Року. Здається, я маю там залізницю чи дві. Якщо хтось із вас хоче зіграти в покер, то я…
– Перпонте, – урвав його Кляйн, – ви забули!
– Даруйте, джентльмени! – схаменувся Морґан. – Відколи дістав сильну подагру, іноді граю в карти зі своєю компанією. Хтось із вас часом не знав одноокого Пітерса, поки ви жили в Літл-Року? Він жив у Сієтлі, що в Нью-Мексико.
Перш ніж ми встигли щось відповісти, пан Морґан луснув ціпком об підлогу й почав човгати туди й сюди, гучно лаючи когось уголос.
– Сьогодні на Волл-стрит валять ваші акції, Пірпонте? – поцікавився Кляйн із усмішкою.
– Акції! Ні! – заревів пан Морґан. – Це та картина, за якою я послав агента до Європи, бо хочу її купити. Я тільки-но згадав про це. Він відповів мені сьогодні, що не може її знайти по всій Італії. А я хоч завтра готовий заплатити п’ятдесят тисяч за цю картину, навіть більше – сімдесят п’ять тисяч доларів. Я дав тому аґенту la carte[28] купити її. І не можу второпати, чому художні галереї дозволяють, щоб да Вінчі…
– О, пане Морґан, – замахав руками Кляйн. – Я був упевнений, що ви маєте всі картини да Вінчі.
– А як виглядає та картина, пане Морґан? – перепитав Сілвер. – Вона, мабуть, така сама велика, як стіна «Праски»[29].
– Я боюся, що ви не надто добре знаєтеся на мистецтві, пане Сілвер, – зауважив Морґан. – Ця картина розміром двадцять сім на сорок два дюймів, і вона називається «Ідилія кохання». На ній зображені кілька юнок, котрі танцюють тустеп[30] на березі річки бузкового кольору. А в телеграмі сказано, що її могли привезти до цієї країни. Моя колекція ніколи не буде повною без цієї картини. Ну, до зустрічі, джентльмени, ми, фінансисти, маємо рано вставати й рано лягати.
Пан Морґан і Кляйн поїхали разом у кебі. Ми з Сілвером побалакали про те, якими простими й довірливими бувають великі люди. Сілвер сказав, що соромно було б спробувати пограбувати таку людину як пан Морґан. А я сказав, що я вважаю, що це буде доволі необережно.
По обіді Кляйн запропонував прогулянку; я, він і Сілвер почимчикували вниз Сьомою авеню, щоб переглянути цікавинки. Кляйн побачив пару запонок у вітрині ломбарду, вони викликали його захоплення, і ми вкупі зайшли досередини, щоб він міг їх купити.
Після того, як ми повернулися до готелю і Кляйн пішов, Сілвер раптом кинувся до мене й замахав руками.
– Ти це бачив? – волав він. – Ти бачив, Біллі?
– Що саме? – не збагнув я.
– Та ж ту картину, яку жадає Морґан. Вона висить у тому ломбарді, за столом. Я нічого не сказав, бо там був Кляйн. Це ж та сама картина, хай мені грець. Дівчата такі природні, якими тільки можуть зробити їх фарби, усі носять 25-й, 36-й і 42-й розміри суконь, хоча суконь на них і немає, і вони витанцьовують на березі річки. Скільки пан Морґан казав, що готовий віддати за неї? Не змушуй мене повторювати. Вони навіть не здогадуються, що вона висить у ломбарді.
Коли наступного ранку відчинився ломбард, ми зі Сілвером стовбичили під ним такі збуджені, ніби хотіли закласти недільний гарнітур, щоб похмелитися. Ми зайшли досередини й почали витріщатися на ланцюжки для годинників.
– Ну і мазанина у вас там висить, – мимохідь зауважив Сілвер лихварю. – Але я захоплююся дівчатками з голими колінами й у червоному. Чи пропозиція в розмірі двох доларів із чвертю змусила б вас розбити кілька крихких предметів зі свої запасів, якби ви поквапилися її зняти?
Лихвар усміхнувся і продовжив демонструвати нам ланцюжки для годинників.
– Цю картину, – зронив він, – торік заклав один італійський джентльмен. Я дав йому за неї 500 доларів. Вона називається «Ідилія кохання», а її автор – Леонардо да Вінчі. Два дні тому збіг термін, і тепер її вже можна викупити. Ось такі ланцюжки зараз носять.
За півгодини ми зі Сілвером заплатили лихварю дві тисячі і вийшли з ломбарду з картиною. Сілвер сів у кеб і подався до офісу Морґана. А я пішов до готелю чекати його. За дві години Сілвер повернувся.
– Ти бачив пана Морґана? – запитав я. – Скільки він заплатив тобі за картину?
Сілвер сів і став теребити китиці на обрусі.
– Я так і не побачив пана Морґана, – нарешті озвався він, – тому що пан Морґан уже місяць як у Європі. Але ось що мене хвилює, Біллі: в універмагах продають такі самі картини в рамі за 3,48 долара й вони правлять 3,50 лише за саму рамку. Цього мені втямити ніяк не вдається.
Великдень
Я добре бачу, як художник гризе кінчик свого олівця і хнюпиться, коли справа доходить до малювання великодньої листівки, бо в його уяві лише четверо людей причетні до цього свята.
Насамперед сама Пасха – поганська богиня весни. Тут фантазія митця може розігратися. Прекрасна панна з пишним волоссям і належною кількістю пальців буде те, що треба. Відома манекенниця Кларисса Сент-Вавасур може позувати для неї в чому мати народила та капелюшку трілбі[31].
Друга версія – меланхолічна леді зі зведеними догори очима в рамці з лілій. Це схоже на обкладинку журналу, але воно працює.
Третя – це міс Мангеттен під час параду до Великодня в неділю на П’ятій авеню.
Четверта – Меґґі Мерфі з новим червоним пером на своєму старому солом’яному капелюшку, щаслива та сором’язлива, посеред публіки на Ґранд-стрит.
Звісно, пасхальні кролики до уваги не беруться. Як і великодні яйця, бо нищівна критика зварила їх на твердо.
Обмежена сфера мальовничих варіантів доводить, що Великдень є найбільш розмитим і мінливим у нашій уяві з усіх наших свят. Він належить до всіх релігій, хоча його й вигадали погани. Повертаючись ще далі в часі, до найпершої весни, бачимо, як Єва гордо вибирає собі новий зелений листочок із ficus carica[32].
Тож об’єктом цієї критичної та вченої преамбули є виклад теореми, що Великдень – це не дата, не сезон, не хода, не свято та не причина випити. Про це ви дізнаєтеся, якщо підете крок у крок за Денні Мак-Крі.
Великодня неділя розпочалася, як і годиться, рано- вранці, на своєму властивому місці в календарі між суботою та понеділком. О 5.24 піднялося сонечко, а о 10.30 Данні піднявся і собі. Він почвалав на кухню і вимив своє обличчя в раковині. Матір парубка смажила шпондерок. Вона поглянула на його тверде, гладке, метикувате обличчя, поки той жонглював круглим шматком мила, і згадала про синового батька, коли вперше побачила, як той спіймав м’яча між другою та третьою базою двадцять два роки тому на пустирі в Гарлемі, де зараз уже стоїть житловий будинок «Ла-Палома». У вітальні квартири батько Денні сидів біля відчиненого вікна з розкуйовдженим сивим волоссям, яке розвіював вітерець, і смалив свою люльку. Він ніяк не міг покинути курити, хоча два роки тому зір йому відібрав невчасний вибух динаміту на земляних роботах. Дуже мало сліпих людей курять, бо вони не бачать диму. Адже чи могли б ви насолоджуватися тим, що вам читають новини у вечірній газеті, а ви не бачите велетенських заголовків?
– Сьогодні Великдень, – повідомила пані Мак-Крі.
– Мені яєчню, – замовив Денні.
Після сніданку він одягнув святковий костюм портового візника зі складів на Канал-стрит – маринарку, плаща, смугасті штани, шкіряні черевики, позолочений ланцюжок на передній частині камізельки, комір сторчма, капелюх зі загнутими крисами та метелик від Шонштейна (крамниця між чотирнадцятою вулицею і фруктовою яткою Тоні).
– Ти, мабуть, кудись ідеш сьогодні, Денні, – зронив у задумі старий Мак-Крі. – Подейкують, що сьогодні наче свято. Та й гарна весняна погода настала. Я відчуваю це в повітрі.
– Чому б не мені не піти кудись? – буркнув Денні. – Чи я маю вдома стовбичити? Чи, може, я кінь? Та навіть коні мають один день відпочинку на тиждень. І хто заробляє гроші на винайм цього помешкання, а також на сніданок, який ви тільки-но з’їли, хотів би я знати? Відповідайте негайно!