– То це той бегемот, про якого ти тоді хотів послухати?
– Я чув, чи мені здалося, що ти розгорнув книгу? – спитав старий Мак-Крі. – Багато води спливло, відколи мій хлопчик читав мені. А мені дуже подобаються греки. Ти якраз зупинився в цьому місці. Прекрасний день на вулиці, сину. Піди відпочинь від роботи. Я звик до свого крісла біля вікна та своєї люльки.
– Пел… Пелопоннес – ось місце, де ми зупинилися, а не гіпопотамус, – здогадався Денні. – Війна почалася саме там. Вона тривала тридцять років. Під заголовком написано, що чолов’яга на ім’я Філіп Македонський, 338 року до Р. Х., став босом Греції, отримавши перемогу в битві під Хер… Херонеєю. Я зараз про це прочитаю.
З рукою, прикладеною до вуха, захоплений Пелопоннеською війною, старий Мак-Крі добру годину уважно слухав.
Потім він піднявся і намацав шлях до дверей кухні. Пані Мак-Крі нарізала там холодне м’ясо. Вона зиркнула на чоловіка. Сльози текли з очей старого Мак-Крі.
– Чуєш, як наш хлопчик мені читає? – сказав він. – Немає нічого кращого на світі. Мої два ока знову повернулися до мене.
Після вечері він повідомив Денні:
– Який щасливий день цей Великдень. А тепер ти підеш до Кеті на здибанку? От і добре.
– Хто платить орендну плату та купує їжу, яку їдять у цій оселі? – сердито повторив Денні. – То я не маю права залишатися в ній? Після вечері почитаю ще Коринфську битву 146 року до Р. Х., коли Греція, подейкують, стала нев… невід’ємною частиною Римської імперії. Чи я ніхто в цьому обійсті?
П’яте колесо до воза
Ряди в черзі на безплатне ліжко тіснилися, бо було холодно. Вони були продуктом життєвої річки, що запрудила дельту на розі П’ятої авеню та Бродвею. Люди в черзі тупцювали своїми замерзлими ногами, витріщалися на порожні лавки на площі Медісон, звідки їх прогнав морозець, і теревенили між собою цілою мішанкою мов. Хмарочос «Праска», із його безбожною архітектурою, що ховалася в хмарах, нависав над ними з протилежного боку запруди, і його цілком можна було б визнати новою Вавилонською вежею, звідки цих ледачих поліглотів закликав крилатий гонець Господа.
Проповідник, котрий стояв на сосновій тарі, був на голову вищим, ніж його паства, повчав свою непостійну та мінливу аудиторію, яку йому прислав північний вітер. Це був ринок рабів. За п’ятнадцять центів там купували людину, передавали її Морфею, і янгол записував цей вчинок у перелік добрих справ.
Проповідник був надзвичайно серйозний і неспокійний. Він пройшовся списком речей, які можна зробити для свого ближнього, і зобов’язався вкласти до ліжка всіх, хто звернеться за нічлігом у середу та неділю. Решта п’ять ночей залишилася для інших філантропів; і якби вони також належно виконували свій обов’язок, то це грішне місто могло б перетворитися на величезну ідилічну спальню, в якій усі могли б цілими щасливими годинами хропіти там, забувши про проблеми, орендну плату та бісів бізнес.
Восьма година лише минула, а ґаволови вже скупчилися маленькою темною масою в тіні пам’ятника генералу Ворту[33]*. Час від часу, сором’язливо, показово, безтурботно й дуже сумлінно, хтось робив крок уперед і подавав проповіднику дрібні банкноти або срібло.
Після цього його помічник у скандинавських барвах і з таким самим ентузіазмом прошкував до нічліжки з викупленим гуртом людей. Упродовж усього цього часу проповідник напучував натовп фразами, позбавленими прийомів красномовства, чудово нудних і сповнених одноманітністю істини. Перед тим, як образ цієї юрби згасне, спробуйте почути одну сентенцію цього проповідника – ту, що формувала всю його проповідь цього вечора. Вона гідна бути закарбованою на всіх білих сторінках у світі.
– Ніхто ще не спився від віскі за п’ять центів.
Поміркуйте про це, п’янички, адже йдеться про шлях від проростання житнього колоска аж до ділянки землі на цвинтарі.
Доволі чистий молодик у задніх рядах бездомних пробував наслідувати черепаху, втягуючи голову глибоко досередини в панцер коміра своєї одежі. Це був добре зшитий твідовий плащ, а на штанях досі залишалися ознаки того, що їх колись прасували. Заради справедливості я змушений попередити продавчиню зі сусідньої крамниці, котра це читає, очікуючи, коли вже прийде Реджинальд Монтресор без долара за душею, що їй далі краще не читати. Бо цей молодик був не хто інший, як Томас Мак-Квейд, колишній кучер, звільнений за пиятику місяцем раніше, котрий тепер опустився до брудних шеренг мисливців за ліжками на одну ніч.
Якщо ви живете в середмісті Нью-Йорка, то мали б знати про виїзд родини ван Смуйта бричкою у формі ванни, запряженою двома важковаговими кіньми. Навпроти одна одної лежали старі порхавки ван Смуйти, котрі затулялися чорними парасольками неймовірного розміру. До свого звільнення Томас Мак-Квейд поганяв гнідими ван Смуйта, а його самого поганяла Ені, покоївка ван Смуйта. Прикро, що одними з найсумніших речей, пов’язаних із романтикою, стають тісне взуття, порожня крамниця або зубний біль, які будь-якого шанувальника Амура перетворюють на тимчасового єретика. А фізичних неприємностей у Томаса було чимало. Тож його душа була менше заклопотана думкою про покоївку як свою любаску, а більше переймалася надмірною присутністю певних легковажних створінь, які, як майже його переконали його змучені нерви, пурхали, танцювали, повзали та звивалися на асфальті й у повітрі та навколо похмурого притулку армії безхатьків. Близько чотирьох тижнів дієти, що складалася лише з віскі, крекерів, ковбаси та солоних огірків, часто справляє психо-зоологічний ефект. Тому тепер відчайдушний, змерзлий, розгніваний, оточений примарами, він мав велику потребу в людській симпатії та спілкуванні.
У черзі поруч нього стояв ще один молодик, приблизно такого самого віку, у пошарпаній, але акуратній одежі.
– Який твій діагноз, Фредді? – поцікавився Томас із фамільярністю приреченого – Оковита? Це моє. Та ти не схожий на жебрака. Як і я. Місяць тому я шмагав спини найкращої упряжки першеронів[34], що будь-коли крокували по П’ятій авеню. А тепер поглянь на мене! Скажи, як ти опинився на цій біржі снів?
Іншому молодику, здавалося, сподобалося патякання безжурного колишнього кучера.
– Ні, – заперечив він, – моя проблема не пов’язана з алкоголем, якщо не вважати гостину Купідона занадто міцною. Я нерозумно одружився, як вважають мої невблаганні родичі. Я вже рік без роботи, бо не знаю, як це – працювати, лежав у Бельвю й інших шпиталях місяцями, моя дружина та дитина були змушені повернутися до її мами, а вчора мене витурили з лікарні. А у мене ні цента в кишені. Ось така моя сумна розповідь.
– Кепські справи, – кивнув Томас. – Сам чоловік ще якось може собі дати раду. Але ненавиджу бачити, як мучаться жінки та діти.
Якраз тоді по П’ятій авеню прогудів автомобіль – такий розкішний, такий червоний, такий потужний і так вправно порушував обмеження швидкості, що це привернуло увагу навіть найбільш понурих безхатьків. На лівому боці в нього висла додаткова шина.
Коли автомобіль опинився навпроти компанії нещасливців, кріплення цієї шини ослабло. Вона впала на асфальт, відскочила й швидко покотилася за автомобілем, що мчав на швидкості.
Томас Мак-Квейд, відчувши слушну нагоду, кинувся зі свого місця серед овець проповідника. За тридцять секунд він упіймав шину, закинув її через плече й спритно помчав за машиною. Обабіч проспекту люди лементували, свистіли й махали ціпками, щоб привернути увагу пасажирів червоного автомобіля до заповзятливого Томаса, котрий набігав зі загубленою шиною.
Один долар, за підрахунками Томаса, був найменшою винагородою, яку такий заможний автомобіліст міг би запропонувати за надану ним послугу, щоб зберегти власну гідність.