Всего за 389 руб. Купить полную версию
Дуже розлоге донесення про події на Київській кінофабриці подала 3 серпня 1933 р. агент «Обновленная». Повний текст цього сумнозвісного документа зберігся у справі-формулярі на Григорія Косинку. Вона повідомляла, що письменник «поїхав до Харкова реабілітуватись і що його таки реабілітували і Косинчина “Гармонія” ніби виходить окремим виданням» (Арк. 22). А наступне її донесення від 19 серпня 1933 р. – інформація про трьох «одіозних» письменників: «Антоненко з Плужником та Косинкою рідше можна було бачить. Взагалі Антоненко після цього свого виступу 10.VI до Будинку літератури майже зовсім не виходить. Зараз він лежить хворий. Плужник і Косинка бувають майже щодня і здебільшого грають у шашки» (Арк. 25).
У донесенні цієї ж сексотки «Обновленная» від 30 червня 1934 р. подається інформація про київських письменників, зокрема про М. Рильського, а також висловлюється її здогад про те, що Г. Косинка, який на той час ніде не працював, але мав гроші, які нібито заробляв, перекладаючи українською мовою Євангеліє.
Агент «Журналіст» (очевидно, таки справжній професійний журналіст!) повідомляв спецоргани 15 червня 1933 р. (рік голодомору!) про виступ у київському Будинку літератури харківського вченого директора Інституту ім. Тараса Шевченка Є. Шабліовського.
У тому виступі йшлося про «ворожі вилазки в літературі», «про послаблення класової пильності» і навіть висловлювалося те, що серед місцевих літераторів є «петлюрівські підспівувачі», які проводять свою роботу серед молоді. Нібито хтось із старших майстрів слова умовляв якогось молодого і вже популярного письменника перестати оспівувати будівництво (звичайно, соціалізму), а продовжувати писати поему про «Мазепу».
Присутні на нараді Б. Антоненко-Давидович, Є. Плужник і Г. Косинка сприйняли це обвинувачення на свою адресу і перший із них різко виступив проти Є. Шабліовського, сказавши, що його «насильно заганяють в ряди петлюрівців, критика не звертає уваги на перелом у його творчості і т. п.».
Агент під псевдонімом «Ільяшенко» у донесенні від 31 березня 1934 р. (за вісім з половиною місяців до розстрілу письменника) детально описує його творчі задуми. Косинка зізнавався, що міг би написати збірку до 15 новел (12 друкованих аркушів), але ці твори, на думку автора, не надаватимуться до друку, оскільки їх вважатимуть контрреволюційними. Косинка навіть переповів сюжет декількох новел, більшість яких розкриває тему голоду в Україні в 1933 р., від якого (за твердженням письменника) у селах Правобережжя померла мало не більшість населення. Письменник говорив, що із двадцяти хат на сільському кутку залишилося лише 2–3 сім’ї, наводив випадки людоїдства.
Агент «Ільяшенко» переповідає зміст п’яти ще не написаних новел Г. Косинки.
Новела 1. Відома партійна діячка, стривожена слухами про голод у селі, приїжджає туди, де в рідній хаті бачить двоє страшних створінь і впізнає в них своїх братів. Один із них, побачивши сестру в літньому платті з оголеними руками, промовляє «М’ясо» і йде шукати сокиру. Вона кидає їм хліб, на який вони накидаються, і, користуючись цим, із жахом утікає. Жінка сходить з розуму.
Новела 2. На печі сидять голодні діти. Пацюки обгризли трупи померлих батьків і намагаються вилізти на піч до дітей. Боротьба дітей із пацюками. Сюжетно-психологічний центр новели «Пацюки». За словам автора – це буде сильніше, ніж нашестя мишей у відомій поемі Жуковського «Єпископ Гатон».
Новела 3. «Експрес С-5» У поїзд, ущерть натрамбований виснаженими селянами, заходить під конвоєм ДПУ громадянин. Співчуття пасажирів. У купе їдуть кооператори та інспектор розшуку із собакою. Всі заснули. Заарештований, якому загрожує смертна кара, вирішує втікати через вікно. Але за ним уважно стежить навчена собака. Вагання і муки. Нарешті заарештований розбиває скло і вистрибує через вікно.
Новели 4 «Бариня» і 5 «Перевесло» призначалися для друкування в радянських виданнях. Перша розповідає про стару пенсіонерку, осколок капіталістичних відносин, яка підлягає виселенню із монастиря під тиском коменданта Сосонкіна. Потім жінка несподівано для себе отримала квартиру (звідси «советская барыня»). Тут же – професор Пулька; там же фігурує дід. У важкий для колгоспу день після хитань і саботажу він кинувся в’язати перевесла і захопив цим прикладом дівчат.
Але агент Ільяшенко значно детальніше розписує творчі плани Г. Косинки для спецорганів, ніж про це згадувала значно пізніше вдова письменника.
Про новелу «Перевесла» розповідала згодом у своїх спогадах Тамара Михайлівна: «Восени 1934 року ми їхали до будинку творчості у Межигір’я. Милувалися красою Дніпра та його мальовничими берегами. Григорій Михайлович декламував Шевченка.
А за кілька хвилин звернувся до мене:
– Закінчу “Перевесла”, одержу гонорар, і поїдемо тоді до Дніпропетровська.
– Чому саме до Дніпропетровська?
– Адже ти знаєш, що я хочу скласти збірку “І Дніпро заговорив”. На цю думку надихнули мене рядки Шевченка “Розкуються незабаром заковані люди…” та збірка пісень Михайла Драгоманова. Перші новели моєї збірки мають нагадати епізоди минулого нашої країни, тобто про що “мовчав Дніпро”»[2].
Узагалі тема агентури, або в первісному формулюванні сексотства, у радянському суспільстві є надзвичайно складною. Лише тепер, коли відкриваються архіви спецслужб, можна робити дослідження за цією дражливою проблематикою, адже навіть засекреченість документів, прибрані псевдо не вберігають від розкриття справжніх осіб таємних агентів. Іноді це члени родини відомих письменників – дружини, зяті, як це було, наприклад, у Володимира Сосюри чи Остапа Вишні. Але здебільшого це були люди з найближчого оточення, які, застрашені якимись особистими гріхами проти тодішньої влади або ж обдурені фальшивими обіцянками про підтримку у справі видання книжок, чи надання якихось почесних звань, нагород тощо, запопадливо строчили свої донесення.
Агент Бідовий із села Щербанівки – чоловік рідної тітки Григорія Косинки – писав детальні безграмотні звіти про приїзди письменника і його друзів у рідне село.
Але, як можна гіпотетично визначити, – серед агентів були люди із найближчого оточення. Важко навіть уявити, що з однієї розмови агент Ільяшенко зміг почерпнути стільки інформації про творчі задуми Григорія Косинки – майже детальні сюжети ще ненаписаних творів, обсяг майбутньої книжки. Одна річ – дати загальну чи політичну характеристику поведінки письменника, а зовсім інша – викликати в нього повну довіру на відвертість, щоб описати те, з чим він міг поділитися із близькою людиною.
За умов постійного стеження і критиканства про творчий спокій Косинка не міг навіть мріяти. Вільнолюбивий характер письменника і небажання пристосовуватися до тодішніх умов і писати на догоду системі, враховуючи вимоги вульгарно-соціологічної критики, що змінювалася буквально зі зміною політичних компартійних директив і постанов, – він не міг. Примусова колективізація, якої не змогла уникнути його родина у Щербанівці, яку «колективізували» і яка теж була приречена на голодну смерть у 1932–1933 роках, – усе це категорично впливало на фізичний і моральний стан ще донедавна здорового сільського молодика. Літературні заробітки (гонорари) були дуже скромними, і до того ж таким, як він протестантам, платили за найнижчими ставками. Доводилося йти переважно на редакторську службу, де мусив читати і виправляти чужі рукописи – у газеті «Вісті Київського губернського революційного комітету», в редакціях журналів та видавництв, але цікавими для нього все-таки були роботи відповідальним секретарем Всеукраїнського фото-, кіноуправління (ВУФКУ), у Державному видавництві України та в радіокомітеті. У мемуарах сучасників чимало згадок про те, як Косинка читав власні твори на публічних зібраннях. Він буквально заворожував слухачів тональністю свого голосу (баритона). Свої новели він читав напам’ять, професійно по-акторськи відтворюючи діалоги. Його природжена майстерність була вищою за чийсь набутий артистизм. Але не тільки слухацька публіка чи радіослухачі зачаровувалися оксамитовим баритоном Григорія Косинки. Про це писали у своїх донесеннях і таємні агенти під нерозгаданими досі псевдо – вони відзначали магічний вплив художнього слова, особливо на молодіжну аудиторію.