Всего за 389 руб. Купить полную версию
На жаль, ніяких фонозаписів голосу письменника досі не виявлено.
Секретні співробітники (сексоти), які писали донесення на Григорія Косинку, – це були люди переважно із його оточення. Деякі з них (не ті, звичайно, що займалися щоденним постійним спостереженням, – коли вийшов із дому, куди пішов і з ким зустрічався) уміли, як кажуть, залізти в душу і «розговорити» свою жертву, яка ставала відвертою і розкривала навіть свої творчі плани.
У справі-формулярі зібрано невелику кількість листування Г. Косинки. Це, переважно, копії тих листів, які виготовлялися агентурою під час перлюстрації. Доля оригіналів цих листів невідома. Очевидно, вони втрачені назавжди у веремії тих подій, у яких опинилися автори тих послань, а згодом і їхні спадкоємці.
Виняток становлять лише вісім листів Г. Косинки до В. Винниченка за 1923–1928 рр., які одержував адресат за кордоном і які збереглися в його особистому архіві, що донині перебуває як власність Української Вільної Академії у США у сховищі Колумбійського університету (в так званому Бахметьєвському архіві). Їх уперше опублікував проф. Григорій Костюк у виданні: Слово. Збірник 2. – Нью-Йорк, 1964. – С. 321–328.
Втрати родинних архівів репресованих письменників були величезними, адже «членів сім’ї зрадників батьківщини» (кримінальна стаття – «член семьи изменников родины»), зазвичай, виселяли з квартири і позбавляли права на проживання у великих містах і населених пунктах. Поспіхом щось продавали (переважно меблі і якісь речі), роздавали для переховування друзям і сусідам (архіви, бібліотеки тощо).
Дружина Остапа Вишні артистка Варвара Олексіївна Губенко-Маслюченко, яку змусили звільнити після арешту чоловіка власну кооперативну квартиру в харківському будинку письменників «Слово», відвезла 1934 р. архів на збереження до своєї тітки на вулицю Пермську, 13, але перелякані родичі спалили згодом усі папери, залишивши для себе дещо із побутових речей. Навіть бюст Остапа Вишні було розбито, а уламки закопано десь у сараї. Про все це довідався автор цих рядків, коли 1983 р. розшукував у Харкові сліди письменницького архіву.
Слідчі під час арешту проводили обшуки (труси) і вилучали (конфісковували) листи, рукописи, документи, книги, газети, журнали, усе, що мало, на їхню думку, націоналістичний характер.
Після завершення слідства або й пізніше увесь комплекс конфіскованих матеріалів знищувався, і в архівно-слідчій справі залишався лише акт на утилізацію. У справах-формулярах, які заводили на певну особу, впродовж усього періоду стеження концентрувалися компрометуючі матеріали на цю особу і її оточення. Насамперед, до справи-формуляра потрапляли донесення секретних співробітників (сексотів), пізніше названих агентами. Очевидно, слово «сексот», яке в радянському суспільстві означало «донощик» і мало дуже неприємне забарвлення, тому агентам надавали навіть милозвучні псевдоніми.
У справі-формулярі № 11454 на Г. Косинку збереглося 11 копій його листів: три листи до дружини Тамари Мороз-Стрілець (27, 28, 30 грудня 1931 р.); три листи до брата Андрія Стрільця (27 грудня 1931 р., 25 січня, 9 лютого 1932 р.); два листи до Степана Васильченка (7 січня, 6 лютого 1932 р.) і два листи від нього (15 грудня 1931 р., 12 січня 1932 р.); один лист до Б. Антоненка-Давидовича (28 грудня 1931 р.).
25 січня 1932 р. Г. Косинка писав київському товаришеві Іванові Євлашенкову із Харкова:
«Моє життя?
Живу, працюю, писав був…
Я переважно працюю… новелі, Ванунцю, тільки вряди-годи сняться мені. Правда, листовно ніколи не можна розмовляти так, як то розмовляють люди за чаркою горілки…
Листи – суха схема людських думок.
А мені хочеться розмовляти з тобою так, як розмовляли по-товариському, з дотепами, з жартами…
Хай ця розмова, Ванунцю, зачекає на нашу зустріч: за два-три місяці я збираюся одвідати Київ». (Арк. 75).
Після перлюстрації цього листа співробітниками ДПУ (до вручення його адресату) 12 лютого 1932 р. на викладача української мови Євлашенка Івана Васильовича була складена довідка, де подавалися біографічні відомості та зазначалося, що 1931 р. він був заарештований органами ДПУ.
Отже, тотальне стеження було не лише за Г. Косинкою – талановитим письменником, якого вже знали в Європі, але й за його оточенням. Зв’язки Г. Косинки з українськими письменниками, які проживали за кордоном, – Ольгою Кобилянською, В. Стефаником і, особливо, В. Винниченком, були під пильним контролем органів ДПУ.
В автобіографії, написаній 1925 р., Г. Косинка зазначив: «Мої учителі – Винниченко, Стефаник, Кнут Гамсун, Васильченко». Очевидно, не без впливу малої прози В. Винниченка Г. Косинка написав і свої перші твори (оповідання «На буряки» було надруковане в київській газеті «Боротьба» 4 травня 1919 р.).
Перший лист Г. Косинки до В. Винниченка датований 2 червня 1923 р. був, очевидно, не першим, бо в ньому йдеться про лист паризького вигнанця з України від 12 травня 1923 р. Г. Косинка зізнається вже відомому в Європі письменникові: «…Скажу щиро: почути Ваше слово про свою творчість, тверезе слово художника – це значить не дати потонути серед нашої сірої “Адигейщини”»… (Є такий твір суч. харківського Гомера – Вал. Поліщука!). […]
«Я перехожу знову, як кажуть, на свою руку: порада Ваша, дорогий товаришу, хороша і я радо її приймаю, бо, правду кажучи, мене самого лякала філософська “суть”, коли кругом клекотить життя, повертає до тебе – і сонце, і матерію – хочеться тоді подивитись на голі спини дядьків, гранчасті шиї… ех, люблю я американські трактори, коли лопатами «тракторують» «осьмуху»!.. […]
Коли можна буде – пришліть гонорар грошима; так само, як будете посилати річеву посилку – присилайте все міцне, але просте: добре було б одержати матерії на пальто, але це хай пізніше, тільки я боюся, що можуть закрутитись події, а посилки так довго йдуть, одним словом, що можна буде – зробіть… Добре?
На днях висилаю Вам одно своє велике оповідання – друкувати треба без підпису, а може Ви прочитаєте і зовсім його не будете друкувати – якась вийшла гола, розхристана, мужицька правда… автору моторошно»[3].
У листуванні Г. Косинки із В. Винниченком були непорозуміння через пошту. Наприклад, у листі від 20 січня 1927 р. Г. Косинка повідомляє про одержання листа із Франції від 21 грудня 1926 р., але при цьому додає, що його листа «паризька пошта чомусь повернула назад – причина: «не знайшли адресата». На нашу думку, більше непорозумінь виникали через органи ДПУ, які, перлюструючи не лише внутрішнє, а, особливо, закордонне листування, вносило плутанину і не дбало про одержання послань кореспондентів. Але навіть із того, що збереглося в закордонному архіві В. Винниченка та в справі-формулярі Г. Косинки, маємо хоч якийсь невеличкий обсяг епістолярної спадщини письменника. Саме в ній ми знаходимо хоч якусь інформацію про обставини, в яких доводилося творити молодому прозаїку: «Надіслати свої нові праці не можу – недруковані… У Вас є мій дорібок за якихось 5–6 років (не праці моєї, а “злиденного” писання за найстрашніших умов людини); останні оповідання “Політика”, “Циркуль”, “Мати”, чи зробив я хоч невеличкий прогрес, коли порівняти ці твори з опов[іданнями] з книги “На золотих богів”»? (лист від 21 лютого 1927 р.)[4]. У цьому ж листі Г. Косинка дає високу оцінку оповіданню «Камінний хрест» Стефаника про «біль мужицької голоти», «що ніякого просвітку нам не має», а Винниченко дає надію: «ми, мовляв, молода нація, ми – дужі»[5].
Щоб полегшити роботу перлюстраторам свого листування, Г. Косинка посилає поштові листівки: «Так, довгого листа я не одержав, а коротенький, як бачите, дійшов… Сором: хвастаєте Європою, а вона навіть листів адресатам не може доставляти!» (листівка від 17 січня 1928 р.)[6].