Всего за 389 руб. Купить полную версию
Григорій Михайлович дуже любив його і розмовляв з ним. Працюючи, Косинка читав написане вголос і звертався до Зася, ніби бачив у ньому друга. Підійдеш, бувало, стиха й заслухаєшся з того одноосібного діалогу. Я завжди з цікавістю слухала, як Косинка читав сам собі і прислухався до ритміки свого слова. Писав, можна сказати, з голосу.
З будь-яким проханням Гриць звертався до мене з такою мімікою й словами, що не можна було відмовити. Проте іноді відмовляла: хотіла побачити, як воно буде далі. Тоді Гриць починав скаржитися собачаті на мене. Починали тоді кружляти вдвох. Зась гавкав і смикав мене, а Гриць промовляв власними римованими співаночками прохання. Я записувала ці співаночки, й так шкода, що вони загинули.
Не дивуйтеся всьому розказаному, адже ми були ще такі юні!
У творах Косинки зустрічаються розмови з живими й неживими предметами. Наприклад: «…Ну, ну… вже й цілуватися лізе! Кажу це до сонця…»; «Дзвони, степе! Я довго лежу і слухаю, як дзвонить у такт дзвонів степу моє серце; лізе божа корівка, беру її ніжно на руку й запитую: “Хочеш на коліна, до сонця?” – “Можна. Так, берись лапками за штани, далі… дурна, падаєш? А я, по-твоєму, як держусь?..”»
Григорій Михайлович мав тонкий слух, а от голосу бракувало. Він дуже любив спів і глибоко відчував народну пісню. Казав, що пісня збагачує душу. Любив гру скрипки. Про музику казав, що це не розвага, а потреба, вона впливає на почуття й володіє чарівною силою. А пісня – це музика і людський голос разом. І жодний інструмент неспроможний передати мелодійність такого поєднання.
Любив музичні й вокальні твори ліричного й героїчного характеру. Назву кілька: «Думи мої, думи мої» (Т. Шевченка), «Чуєш, брате мій, товаришу мій…» (слова Б. Лепкого), «Лісовий цар» (балада Гете – Шуберта), «Де ти бродиш, моя доле» (дует, слова М. Кропивницького), «Вечірня пісня» (Кирила Стеценка), «Вічний революціонер» (І. Франка – М. Лисенка).
До речі, у Косинки немає твору, в який не впліталася б народна пісня, яка не була б органічно пов’язана з ним.
Концертів ми майже не пропускали, а особливо виступів прославленої тоді капели «Думка». До театру ходили часто, особливо на прем’єри нових п’єс у постановці Леся Курбаса: «Джіммі Хіггінс» за Сінклером з участю А. Бучми, «Гайдамаки», «Іван Гус» за Т. Шевченком… Або на вистави франківців під керівництвом Гната Юри. Пам’ятаю блискуче виконання Гнатом Юрою ролі Швейка в п’єсі Я. Гашека «Бравий солдат Швейк». Дивилися п’єси М. Ірчана, М. Куліша.
На дозвіллі Григорій Михайлович любив пограти у більярд. «Я круп не драв, дров не рубав, води не носив, діжу не місив, то хоч кулі покачаю, поганяю», – так говорив. Любив грати в шашки. Проте вільний час здебільшого належав книзі. Косинка читав багато. Літературу найрізноманітнішу. Назву кілька улюблених його письменників: Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, Ольга Кобилянська, В. Стефаник, М. Черемшина, М. Гоголь, М. Горький, А. Чехов, О. Пушкін, В. Гюго, Г. Гейне… Маючи феноменальну пам’ять, Косинка блискуче цитував з прочитаного. Коло його інтересів було широке. Він безупинно поповнював свої знання. Мене умовляв, щоб я здобувала вищу освіту, й казав: «Вивчись ти, а тоді я поновлюся й закінчу університет». Через матеріальні нестатки Косинка тимчасово залишив навчання в університеті після третього курсу.
Я навчалась на курсах іноземних мов і мала намір вступити до фармацевтичного інституту. Григорій Михайлович не схвалював такого вибору, але й не заперечував. Вступила ж я на кіно-фотовідділ малярського факультету Київського художнього інституту. Згодом цей відділ реорганізувався в кіноінститут, я стала студенткою операторського факультету. Змінила я своє бажання тому, що захоплювалася мистецтвом, та ще й впливали на мене розмови на мистецькі теми між Косинкою і Василем Касіяном, який у 1927 році на запрошення Київського художнього інституту приїхав з Праги і оселився у нас.
В той час частенько заходили до нас молоді письменники, художники, скульптори. У нашому домі обговорювалися різноманітні події тогочасного культурного життя, яке в ті роки було надзвичайно строкате. Усе це й переконало мене, що справді цікавіше працювати в галузі мистецтва, ніж мати справу з порошками й мікстурами.
Саме тоді кіномистецтво бурхливо розвивалося. Скінчивши інститут, я стала однією з перших жінок-кінооператорів. Але доля склалася так, що працювати за фахом мені не довелося.
Григорій Михайлович цікавився моїм студентським життям і був у курсі всіх наших справ. Кажу «наших», бо в ті роки в інститутах були так звані «бригадні заняття». Наша бригада складалася з кількох хлопців і двох дівчат – мене і Олени Контребинської. Найчастіше бригада виконувала свої завдання у нас. Григорій Михайлович уважно придивлявся до моїх друзів. Цікавився поглядами тих, з ким товаришую, їхніми смаками. Вболівав за наші справи.
Найближчий мій друг – Олена Контребинська. Григорій Михайлович казав про неї: «Вона ставить мені такі запитання, що я з інтересом обдумую відповідь». Любив поговорити з нею, посперечатися, а іноді й покартати. А покартати нас було за що! І як часто були ми вдячні йому за те, що картав… Все йшло на користь у навчанні, розумінні життя, взаємовідносинах з людьми. Хоч сам Косинка й не був вже такий «умудреними опитом», проте мав внутрішнє відчуття до всього у житті.
В роки нашого навчання у мистецтві існували різноманітні течії: футуризм, кубізм та інші «ізми». Цілком природно, ми з інтересом спостерігали за появою цих напрямів. Після відвідування виставок, перегляду фільмів, вистав з новітнім оформленням відбувався обмін думками. Сперечалися інколи аж до півночі.
Коли Григорій Михайлович був дома, він завжди брав участь у наших розмовах. І все, що казав, було цікавим, своєрідним, переконливим. Казав, наприклад, так:
– Всі оці нові течії, формалістичні збочення абсолютно не потрібні для формування радянського мистецтва, бо вони не допомагають його розвиткові, а затримують. Заплутують і шляхи, і творців… Я був на виставках. Бачив роботи таких художників. Спостерігав і за відвідувачами. У них ці твори викликали здивування, знизуючи плечами, вони відходили. І справді, це не творчість, а жахливе безглуздя і марна витрата фарб. І я не можу не запитати вас: «Скажіть, куди б оце подати петицію, щоб таким “художникам” не продавали фарби?» Ні, кажу це серйозно. Коли б щось подібне здійснити у житті, то тоді б…
І в цей момент хтось з моїх товаришів вигукнув:
– Наша стежка червона!..
Всі засміялися. Косинка зніяковів і примовк. Це була цитата з його твору «Сходка». Трохи помовчавши, Григорій Михайлович вів далі:
– Є й у літературі подібні виверти, формалістичне штукарство. Послухайте такий автопортрет поета Михайля Семенка:
Або ще такий вірш поета Г. Шкурупія:
Ми зустріли ці вірші сміхом. А Григорій Михайлович звернувся до нас:
– Ну, скажіть мені, Що може дати така поезія? Та й чи можна назвати поезією набір літер, складів? Чи збудить вона думку? Чи вплине на почуття? Чи дасть естетичну насолоду? Адже справжнє мистецтво западає у серце і будить думку. Нам потрібне правдиве відображення дійсності. Треба, щоб твори мистецтва були зрозумілими не лише однодумцям автора, та й то з поясненнями, а якнайширшому людському колу і тепер, і наступним поколінням. Сказано ж бо: Ars longa, vita brevis[11].
В одній із своїх статей на мистецькі теми про таку поезію Косинка писав «Ще раз повторюю: маса, дійсний творець життя, ніколи не зрозуміє індивідуальних викрутасів “панича з примхами”, а таке мистецтво – полова для пролетаріату».
Ми погоджувалися з Григорієм Михайловичем. Проте нам кортіло зробити щось «модне», та й завдання давали нам іноді такого ж характеру.