Всего за 389 руб. Купить полную версию
Роботі на цукроварні присвячений його нарис «Лист з села» (1919).
У Києві чистив черевики, поневірявся по різних канцеляріях, працюючи кур’єром. Відвідував вечірні «гімназіальні курси». Склав екстерном іспити за шість класів гімназії. Літературну діяльність почав з нарисів, ескізів, фейлетонів, дописів на актуальні тогочасні теми і друкував їх ще до появи новели «На буряки». У 1921 році вступив до Київського інституту народної освіти на історико-філологічний факультет.
Після смерті батька (1920) на плечі Григорія лягли турботи про родину. Він піклувався про братів і сестер, допомагав у всьому. Вони жили у нас і вчилися. Григорій завжди ставився до них уважно, ласкаво. Був лагідний по натурі.
Любив усе делікатне, мініатюрне. Речі часто називав у зменшеній формі або іншими, ним самим вигаданими назвами. Часто вживав вираз «ніжно-хороше». Все, що було йому наймиліше, мало епітет «зоряне», «зоряний». Ще був отакий епізод: Григорій одержав листа, де читачі, жартуючи, звернулися до нього з такими словами: «Жаданий, улюблений Косинка!» Ми частенько згадували це звернення. Якось я одержала листа од нього за підписом: «Жук». Я не зрозуміла – чому так. Він пояснив мені, що це перші літери отого звернення «Жаданий, улюблений Косинка». Так «Жук» стало другим ім’ям Григорія. Від мого оклику до нього «Грицю-ю-ю!» згодом лишилося тільки «Ю». Про це пишу тому, що, може, знайдуться листи, фото або щось інше, підписані «Жук» або «Ю». З такими підписами у мене є фото і книжка.
Любив правдивість, цінував людей, які мають власну думку і гідність. Поштиво ставився і прислухався до старших товаришів по перу. До молодих сам був доброзичливий і охоче давав поради, допомагав.
Коли щось не подобалось, найчастіше говорив: «жахливо», «безглуздя», «просто жах».
Ненавидів підлабузництво, безпринципність, самовпевнених хвальків. До таких людей ставився з відразою. Застережливо і вдумливо прислухався до відгуків на його творчість і говорив: «Найбільше треба остерігатися похвали, щоб не трапилось отого “запаморочення від успіхів”, бо це зупинить творчість. Думка ж письменника повинна поспішати за часом!»
Даючи інтерв’ю з приводу постанови ЦК від 23 квітня 1932 року про критику, сказав: «…Критикам – не лише виловлювати, як то було досі, ідеологічні зриви того чи іншого автора, а допомагати аналізувати ці ж хиби в світлі художніх засобів і загального спрямування цілого твору…»[10]
Не любив неорганізованості, розхристаності, нехлюйства. Сам був акуратний, одягався охайно. Ультрамодних речей не носив. Якось купила йому картату сорочку. Не схотів носити й сказав: «Не переконуй, що модно, і не умовляй. Не буду я її носити. От і все…» Вираз «от і все…» вживав тоді, коли хотів припинити розмову на цю тему.
Природу нашої землі Косинка любив так палко і так милувався її красою, що розповісти про це звичайними словами не можна. Любив він зоряне небо і росяні світанки, багряні сутінки і одвічну красу Дніпра, повінь на Дніпрі і широчінь степів, шелест жита, квітування дерев, біло-синій пухкий сніг і пахощі вітру… Та хіба можна про все розповісти! Казав: «Так цікаво знати, про що саме співають пташки? У них така складна симфонія…»
Довго і уважно спостерігав було за якоюсь комашиною, кажучи: «Шкода, що я не біолог, адже так люблю спостерігати за життям природи. Люблю все живе. Все, що росте, цвіте, співає, щебече, бігає, літає, – радує мене! Де життя – там радість і краса, краса…»
Милувався наснаженими сонцем кетягами палахкої калини, гронами жовтогарячої горобини. Дуже любив квіти. З нетерпінням чекав появи весняної квітки сон-цвіт. Не міг надивитися на струнку рожу, на білі троянди, оксамитові красолі. Найбільше ж любив барвисті ніжні польові квіти, а серед них білі ромашки і червоні косинці.
Квітка червоні косинці, як звуть її на Київщині, по-науковому це – плакун верболистий – Lythrumsalicaria. Вона має багато народних назв: залізняк червоний, болотний бурячок, откасник та інші. Від неї походить літературний псевдонім Григорія Михайловича – «Косинка».
Дехто з товаришів говорив йому: «У тебе таке хороше прізвище – Стрілець, воно й пасує тобі, і раптом такий нецікавий псевдонім. Не всі ж знають, що взяв ти його від квітки, думають, що це – хусточка…»
Григорій Михайлович відповідав: «Мені байдуже, що думають. Квітка ця маловідома, а вона така ніжна й красива, скромна і разом з тим велична. Квіти приносять радість і збуджують у душі людській тільки хороше. Псевдонім залишається, от і все…»
Пригадую, були ми якось у Сочінському будинку творчості і вперше побачили могутні магнолії у цвіту з п’янкими пахощами. Григорія приголомшила краса і цього дерева, і рослинності навколо. Сказав він тоді: «Я думав, що немає нічого красивішого за наші гаї, лани, за рослинність у степах і долинах моєї прекрасної рідної України. Бачу, що природа Кавказу має свою принадність. Проте сказати, що мені приємніший п’янкий дух магнолії за пахощі степу, полину, – це ще питання…»
І додав: «А давай, Тамарча, пошлемо твоїм подружкам привіт на листку магнолії». Я здивувалася й кажу: «Як це послати поштою листок? А марка?» – «А ти марку приший. Певен, що дійде. Уяви собі, яка то радість – одержати зелений привіт. Це зовсім не те, що паперова листівка, хоч би й з найкращим малюнком».
Такий лист дійшов до Києва. Олена К[онтребинська] була зворушена й здогадалася, що то придумав Григорій Михайлович.
Косинка у всьому і скрізь знаходив і бачив красу і хоч писав прозою, проте мав поетичну чутливість, був обдарований відчуттям прекрасного і передавав його людям. Змальовуючи природу, він створює такі емоційні образи, що надовго западають у серце. Ось наприклад:
«Хай простять мені смугляві берези!..
Вони в селі Чорному стоять над ставом, мов соромливі дівчата, що вийшли купатись, розляглися і спустили до колін свої білі сорочки; їх ноги миє зелена вода ставу, стан обіймають сосни, а кучеряве гілля цілують вечорами зорі, ранками – сонце; тоді берези ще більше соромляться, закривають засмаженими руками-гіллям краєчки своїх очей і от-от пирснуть зо сміху, – але на них суворо дивиться дуб, гладить вітрами лисину осокор, сумно хитає головою стара верба, і поговір шумить борами…
Соромом горять тоді берези: немає де сховатись, присісти; стоять розперезані, а сонце січе над ними червоний оксамит…»
Якось товариші мої сказали:
– Хіба можна, прочитавши початок оповідання «Анархісти», що звучить як музика, не відчути естетичної насолоди?
Ось цей уривок:
«Це було літом, любий читачу…
Сонце золоту пряжу пряло на Дніпрі, а в степу білими, як молоко, гречками меди пахли… Ні, ні, я розкажу тобі про мед, але обмину красу… Добре?.. Ми слухали журливу сагу Дніпра, який полоскав наші ноги і плакав на білому піску: припаде, мов до грудей, до берега, задзвонить, і на камінцях бринять старечі сльози…
Дивувались: “Чудний Дніпро!”
А він засинів, напнувся до сонця й покотив золотою отарою в синє небо якусь дивну молитву; видзвонював її на камінцях, пестив хвилями, а далі поцілувався з вітром, злився над далеким бором із клаптями білих хмар і – поплив залізний, як кована небесна дорога… На небі гасли світові зорі, кресала білий вогонь на сході зірниця, а поділки синьої ночі тремтіли, застелялись сизим туманом, і тільки над Дніпром била крилами ще ніч, як заспана птиця…»
Не можна обминути й такої риси Григорія Михайловича, як любов до тварин. Одного разу, ідучи пізненько додому, ми побачили руду пухнасту грудочку, що тихенько скавулила. Григорій якось по-дитячому попросив: «Тамара, давай заберемо, давай!» І подививсь на мене благаючими очима. У цуценяти була симпатична мордочка, а саме таке непосидюче, пронизливе: снувало туди-сюди, а ми все казали: «А зась, а зась!» Оце слово «зась» і стало йому ім’ям.