Всего за 389 руб. Купить полную версию
Однією з творчих дисциплін нашого факультету була фотографія. Завдання з цієї дисципліни були різноманітні: на композицію лінійну, обсягову, світлову гаму тощо. Ми іноді робили фотограми.
Якось Григорій Михайлович побачив наші фотограми й спитав:
– А це що за новина?
Ми пояснили йому. Він кинув на стіл гребінець і з іронією сказав:
– Може, вам і оце підійде для такого твору?
Я схопила той гребінець. На другий день зробила з нього фотограму. Вийшли розмазані чорно-сірі смуги, неначе велетенські зуби.
Був у нас викладач Е., який захоплювався фотограмами. Показала я йому цей «твір». Йому дуже сподобалось. Дивлячись на неї, він прочитав нам цілу лекцію. Мовляв, подивіться, яка оригінальна неречова композиція. Як тут тіні й півтіні урівноважили композицію і т. д., і т. п. Рекомендую користуватися такими засобами.
Увечері того ж дня ми, сміючись, розповідали Григорію Михайловичу про фотограму з його гребінця і реакцію викладача. Косинка мовчки, пильно-пильно подивився на нас, а далі з хвилюванням сказав:
– Дорогі мої, раджу вам не витрачати часу на таку «творчість» і на відвідування виставок подібних творів. Ви ж майбутні митці! Вам треба розвивати смаки. Це само собою не прийде. А чого ви навчитесь у таких художників? Вивчайте творчість художників-передвижників. Готуйте себе відчувати нове і цікаве у житті, а не ставити дійсне шкереберть і називати це «новим». Придивляйтесь до явищ і подій і знайдете справді нове. Недаремно ж кажуть: «Всі люди дивляться, а художник бачить». Фотографуйте все, але таким, як воно є. Не спотворюйте природу, вона така прекрасна, і красу її ні з чим не зрівняти… – Потім він додав: – Ось, наприклад, твоє фото «У сонячний день» одержало на конкурсі першу премію… Або «Купання коней»… Прекрасні фото! Отак і працюйте. Фотограми – це не мистецтво. Ще раджу вам брати участь у тематичних конкурсах – це один із засобів удосконалення. І я беру участь у конкурсах. Хіба ж не приємно, коли твій твір відзначають премію, як оце було з моїм оповіданням «Товариш Гавриш».
Коли заходила мова про мистецтво, літературу, Косинка говорив з запалом, хвилюванням. Ми іноді дивувались з його обізнаності й говорили йому про це. Одного разу він відповів нам:
– Письменник повинен знати про все, що діється навколо, а у літературі і мистецтві й поготів! І немає у світі такого явища, яке не цікавило б мене…
Значна частина дисциплін була у нас технічного характеру, але й це не минало його уваги. Почували ми себе у його присутності вільно. Він же любив, бувало, незлобливо, але ущипливо пожартувати чи розіграти когось з нас. Ми теж не були у боргу. Хоч зрідка, але перепадало і йому від нас. Про це згадує у своїх спогадах Олена Контребинська.
Товариші нашої бригади знали й любили твори Косинки. Частенько цитували їх. Бувало, казали: «Читаєш твір, і автор розтлумачить усе до кінця – все просто, як у протоколі: ото він сказав, а ото вона, а оце від автора. Читачеві лишається спокійно перегортати сторінки. А Косинку спокійно не вчитаєш! Бо стаєш учасником дії, переживаєш разом з героями твору. Твір примушує поміркувати, бо в ньому є щось недомовлене… Але в цьому і принадність, і краса Косинчиного почерку…»
Звертались товариші до мене з різних питань. Я їм іноді відповідала: «Чого ви питаєте у мене? Запитайте в автора».
Коли я розповіла Григорію Михайловичу про наші розмови, він мовив:
– Коли твір викликає активне сприймання, примушує міркувати, то це найбільша нагорода авторові. Мені приємно, що мої твори знають, цитують… Це мрія кожного митця…
Слово його живе. Твори його цитують. Письменник Микола Ятко розповідав мені, як у розмові секретар райкому процитував напам’ять уривки з Косинчиної «Політики» і ще з якогось твору. Ятко мав написати спогади про Косинку й детально описати цей епізод, але, на превеликий жаль, він так несподівано пішов з життя…
Мені довелося чути, як люди користувалися лаконічними діалогами з Косинчиних творів. Ці вирази увійшли у розмовну мову людей.
Твори Косинки дають наснагу сучасним художникам. Так, у 1965 році студент Київського художнього інституту Юрій Логвин темою своєї дипломної роботи обрав оповідання Григорія Косинки «Гармонія». Студент художнього інституту Юрій Рубашов працює над ілюстраціями до творів Григорія Косинки.
Косинка любив бувати серед людей. Наприкінці 20-х років у Києві на Подолі відбувалися традиційні так звані «Київські контрактові ярмарки». Відвідували ці, як їх скорочено звали, «контракти» різні люди. І Григорій Михайлович ходив на ці ярмарки. Тут добре спостерігати за виром життя, за людиною, за її поведінкою, казав Косинка. Тут можна почути виразні діалоги, побачити цікаві сценки.
Коли їхали поїздом, Григорій шукав місця коло гурту людей, а коли пароплавом, він завжди був на палубі. Непомітно встрявав у розмову. Косинка умів привертати до себе людей – відвертим поглядом, доброзичливою усмішкою. Уміло й у той же час делікатно він скеровував розповідь співрозмовників у потрібне йому русло. І люди розкривалися перед ним. Він же казав:
– Хто людей питає, той розум має…
Часто, гуляючи у саду чи парку, ми сідали на лавці так, щоб повз нас проходили люди. Григорій Михайлович характеризував перехожих, визначав професію, робив порівняння. Виходило вдало й кумедно. Такі порівняння зустрічаються і в його творах. Наприклад: «Вуйко схожий був здалеку на лелеку, що несподівано спустився замість болота на сиві жита…»; «Молодиця була на вдачу тиха й лагідна. А Рудикові нагадувала гарної породи овечку…»; «Стоїть йому перед очима тонка, на ящірку схожа із своїми золотими сережками в ушах циганка…».
Природно, невимушено міг скопіювати будь-кого. Був неабияким фізіономістом. З нього, мабуть, вийшов би добрий актор, усі дані були: надзвичайна пам’ять, прекрасна дикція, промовисте обличчя, здатність перевтілюватися.
Свої оповідання Косинка читав напам’ять, та й не тільки свої, а й інших авторів. Бувало, прочитає сторінку й звертається до нас:
– Ви стежте за текстом, а я читатиму напам’ять.
– Мабуть, раніш не раз читав і текст уже добре знайомий, – казали йому і загадували читати з іншої книжки. Результат був той самий.
Косинка мав феноменальну пам’ять. Записних книжок з собою не носив. Свої спостереження, побачене, почуте записував дома, та й то не завжди одразу.
У Григорія Михайловича було чимало зошитів і блокнотів з записами власних думок, цікавих висловлювань видатних людей, народних пісень, приказок, примовок. Фольклорного матеріалу мав багато.
– Без такого матеріалу, – відзначав, – творити не можна. Фольклор – це скарби. Це безсмертна творчість народу, в якій так правдиво, як ніде, відбивається дихання епохи. Це криниця мудрості народної, якої ніколи не вибереш.
Були в нього зошити з так званим сирим матеріалом, до якого входили записи епізодів, діалогів, фактів… Зошит з літературними портретами персонажів майбутніх творів. Сторінки творів ще без назв… Був у Косинки ще найцінніший, «головний», так він його називав, блокнот. У ньому – вже розгорнуті сюжети майбутніх творів. Зберігався «головний» у середній шухляді столу. Письмовий стіл, а точніше – столик, був у нас один на двох. Ліва сторона Косинчина, права тумба – моя. Стіл стояв перед вікном (ширше вікно у будинку Софійського заповідника, де тепер між вікнами нашої квартири встановлено Косинці меморіал). З вулиці було видно лампу під зеленим абажуром. Увечері, йдучи додому й побачивши «зелений вогник», я раділа, що Гриць уже вдома. Так само й Гриць казав:
– «Зелений вогник» – неначе Тамарча мене виглядає.
Окрім «зеленого вогника», на столі тільки його речі: скляна чорнильниця, маленький прес, глечик з олівцями і ножиком для розрізання паперу, попільниця – морська мушля. Любив, щоб усе було на своєму місці – і нічого зайвого. Ці речі я зберегла.