Всего за 389 руб. Купить полную версию
– Я проведу панну Тамару додому. Сам проведу. – Схопив мене за руку й звернувся до всіх – Бувайте здоровенькі, друзі! Красненько дякую!
Ніч була «місячна, зоряна, ясная»… Кружовієм летів сріблястий сніжок… А ми поволі йшли і йшли… Аж ось уже почало розвиднятися… Хіба ж могло тоді спасти на думку, що ця біла іскриста дорога є початком спільного нашого шляху?…
Зустрічалися дедалі частіше. Поступово помічалася спільність поглядів, смаків, бажань і прагнень.
Я раніше співала в українському народному хорі, яким керував тоді молодий композитор Михайло Вериківський. Григорій Михайлович, виявилося, дуже любив спів. Збирав пісні. І я раділа, що могла йому в цьому допомогти.
Літо принесло нові, неповторні дні, сповнені поезії, щастя, радості буття… Улюблені місця прогулянок – за Дніпром. На мальовничій Довбичці та на чорторийських озерах і луках… Мені подобалось, як Григорій помічав і тонко відчував явища природи, її красу. Впивався чарами Дніпра. Розповіді його були такими барвистими! Здавалося, що й сонце того літа посміхалося тільки нам! Григорій читав мені Шевченка, Коцюбинського, Дмитра Загула, Лесю Українку та багатьох інших авторів. Здебільшого бувало так, що ми обоє однаково сприймали й розуміли художні твори.
Проминуло літо… А восени й побралися.
Мій внутрішній світ був близьким до духовного світу Косинки, тогочасного бурхливого життя, й я одразу увійшла у коло інтересів Косинки та його друзів.
З перших років свого свідомого життя я кохалася у мистецтві, поезії. Трудовий шлях мій почався, так би мовити, з «літературної діяльності» – розклеювала газети на парканах. У революційні дні, часи громадянської війни газети виходили малим тиражем. Друкували їх на цупкому (рудому або темно-сірому обгортковому) папері, з текстом на одному боці.
Ледь починало розвиднюватися, я з шанькою через плече та цеберком клейстеру поспішала на вулицю Леніна, № 19. У цьому будинку були редакції багатьох газет. Розклеювачів знайомили з найголовнішими постановами, розпорядженнями, новинами. Одержували газети: «Комуніст», «Укрроста», «Вісті Київського губревкому», «Більшовик» та інші й на певних, закріплених за кожним вулицях розклеювали їх на парканах та стінах будинків. За мною були вулиці: Театральна, Велика Підвальна, Бульварно-Кудрявська, Чеховський провулок. Швиденько розклеївши першу пачку, бігла за другою. За сучасною характеристикою, була ударником. Люди, йдучи на роботу, мали змогу познайомитися з новинами тогочасного бурхливого життя. Часто читали з-під рук або запитували:
– Дівчинко, а що там нового? Що варто прочитати найперше?
Знайомі знали про мою роботу, називали мене «газетяр» й зверталися:
– Розкажи, що цікавого у газеті.
Отож я була й інформатором новин. Тепер такі функції виконує радіо. Тоді про радіо ще мови не було. Й слова такого не чули.
Увечері відвідувала Київський робітничий університет (вільний слухач, бо ще не підійшов вік), який містився у приміщенні колишніх Вищих жіночих курсів, що на вулиці Чкалова, № 55, у будинку з колонами. Будинок зберігся. Серед слухачів університету було багато підлітків, а також «літніх» людей, такими нам тоді здавалися 20—25-річні хлопці, навчання яких перервала громадянська війна. Я тулилася до юних, таких, як сама. Якось звернула увагу на зграйку дівчаток, які щось уважно й захоплено читали. Показали – тоненька книжечка зеленого кольору з смерекою на обкладинці. Прочитала: «Дмитро Загул. З зелених гір. 1918. «Час». Дівчинка гортає сторінки й читає вголос:
Потім інше:
Слухали в захопленні – такі співзвучні нашим настроям, думкам рядки… Переписували, що кому до душі. Мені ж дуже хотілося мати таку збірочку. До мого заробітку «газетяра» батьки додали грошей, і я стала власником збірки «З зелених гір». Зберігала я цю збірочку все життя.
Отак відбулося моє знайомство з чудовим поетом Дмитром Загулом. Згодом Загул став найближчим нашим з Григорієм другом, до останніх днів життя обох митців… І збірочка «З зелених гір» втрачена…
До речі, з Григорієм Косинкою я теж познайомилася спочатку як з автором, зустрічаючи нариси, статті, публікації у тих газетах, що розклеювала на парканах. Згодом, коли ми бували разом, розповіла йому про це.
Григорій Михайлович був вдачі веселої, людина з тонким, соковитим гумором. Дотепний, гострий на слово. Робив це непомітно і з таким виглядом, немов би й не він. Одразу й не збагнеш, бувало, чи то жарт, чи правда. А коли починали сміятися, він кине погляд і неначе дивується: чого це, мовляв, так усім смішно?.. І тепер ще згадую про збори, де одним з пунктів порядку денного був звіт бібліотеки. Бібліотекар назвала твори, що їх беруть часто, а потім ті, що користуються меншим попитом, а далі сказала, що от такий-то роман ніхто не бере. І тут почувся голос Косинки:
– Його й вогонь не візьме!
Гриць швидко помічав типове в людині, висміював негативне. Його характеристики були влучні, соковиті. Вдало підбирав епітети. Читав чи декламував як справжній майстер художнього слова. Голос – дзвінкий, приємного тембру, чітка дикція.
Косинка часто виступав на ювілейних літературних вечорах. Пригадую такий вечір у січні 1927 року з нагоди 25-річчя літературної діяльності Василя Стефаника. На вечорі Григорій Михайлович читав новелу Стефаника «Сини» і присвячений письменникові вірш Марка Черемшини «Під осінь». Читав так гарно і так зворушливо, що аудиторія слухала затамувавши подих. Помітно було глибоку схвильованість і сльози на очах слухачів. У відгуках на вечір у пресі тоді писали: «Надзвичайне враження зробили на аудиторію «Сини» у читанні Косинки…»
Григорій Михайлович писав статті до річниць видатних людей. У травні 1921 року, вшановуючи пам’ять Івана Франка, видрукував статтю під назвою «Вічний революціонер». У червні того ж року в газеті «Більшовик» з’являється його велика стаття про Михайла Драгоманова «Слава борцеві за міжнародну єдність трудящих».
У 1927 році відзначали 40-річчя літературної діяльності Ольги Кобилянської. Григорій Михайлович надіслав їй вітального листа, який зберігається у музеї Кобилянської у Чернівцях.
І читанням, і розмовою Григорій умів зацікавити слухачів, він справді-таки перевтілювався у кожний персонаж. Тонка іронія надавала привабливості його розповідям.
Коли бували у знайомих або збиралися у нас, то просили Григорія Михайловича розповісти якусь історію чи випадок. Казали: «Послухаєш Косинку – як у театрі побуваєш…»
Де був Косинка, лився потік доброзичливих жартів, дзвенів сміх. У товаристві він, як кажуть, був душею, його любили й часто називали Косиночкою, а при зустрічі зверталися: «А, здоров будь, Косиночко!»
Поводився з людьми просто, привітно. Без зайвого гонору, зверхності, хоча був уже тоді відомим і популярним письменником.
Сусіди (жили ми у спільній квартирі) поважали й любили його. Зустрічаючи літню людину чи дитину, він ніколи, було, не промине, щоб чогось не запитати або не сказати щось доречне.
У сусідів була маленька доня Олюнька. Григорій Михайлович любив побавитися з нею. Читав їй книжечки. А коли вийшла з друку його казка «Зимівля звірів», то першій їй подарував книжечку і сам прочитав. Олюня полюбила цю казочку. З того часу, стукаючи до Григорія Михайловича, вона зверталась словами казки: «Пусти, брате, погрітися». – «Ні, не пущу», – відповідав, як у казці, Григорій Михайлович, широко відчиняючи двері й щиро усміхаючись.
В сім’ї був уважний. З глибокою пошаною ставився до моїх батьків. Ніжно любив свою матусю. У своїй родині був найстарший, перший син. Окрім Григорія, в родині було ще три хлопці і двоє дівчат. Про своє дитинство Косинка написав у новелі «На буряки» (1919). Працював ще малим хлопчиною на цукровому заводі, а далі «…року 1914 покинув сухий вишняк коло батьківської хати, а сам рушив на заробітки до Києва…» (уривок з автобіографії).