Гальченко Сергій Анастасійович - Григорій Косинка стр 11.

– Де, твоя, Яцьківський, кружечка з (орлами), га? Дайте мені води!

Голос зростав, переходив у шепотіння:

– Чуєте, Сторожук списки читає?…

Він ще припав був до відра й пив воду, але після цього, свідомого, здавалося нам, вчинку, – він уже не приходив більше до свідомости, він збожеволів.

Ловив руками повітря, ніби намагався смикнути за повід коня… Бігає по камері, гукає:

– Кіннота, на коні! До бою!..

– Хлопці, чий кінь збіжить з Іскрою? Сторожукові потрібна кров моя? Маєш її, пий!

Він ударив щиколотками по пругові дверей, розбив до крови руки і, на здивовання усіх, почав малювати на стіні велику літеру… Не скінчив, а знову гукнув на всю камеру:

– Кіннота, на коні! Рівняйся, до бою ладнайся!

На порозі камери стояв Сторожук. Він узяв Фавста за скривавлену руку, міцно стиснув її, глянув своїми мутними очима на всіх нас і вивів Конюшину з камери востаннє…

Камера заніміла з жаху.

У сусідній камері, «етапній», співали студенти – новаки ще нашої тюрми:

А Конончук держав у руках шматок хліба, що його дав йому Фавст з Поділля, і ридав.

2. 4. 1923.

Сину мій![9]

Наталія Стрілець

Григорій Косинка мій перший син. Народився він у 1899 році, коли ми жили у селі Щербанівці. Батько Грицька Михайло Григорович Стрілець був селянином-бідняком. Малоземелля та злидні примусили нас покинути рідне село й вирушити шукати кращої долі поза межами України. Але дарма. В блуканнях «по світу» (далекий Амур та Байкал) нічого кращого не знайшли. Поневірялися по чужих краях з півроку, а потім я умовила чоловіка повернутися на Україну. На батьківщині зустріли нас ще гірші злидні. Михайло став робітником на цукроварні, а Грицькові довелося змалку працювати на панських економіях. Я з болем у серці казала своєму маленькому Грицькові: «Заробляй, синку, треба… Ми бідні…» Бажала я кращої долі своєму синові. Здавалося, що мій Гриць, серед дітей його віку, був не такий, як інші. Він був допитливий, до всього придивлявся, на все звертав увагу й у нього виникало безліч запитань про навколишній світ.

Грицько змалку любив природу. Вже й пізніше, коли приїздив додому на село, сміючись казав: «Як і раніш, безмежне поле зустрічає – уклін його жита передають», «Шелестом пшениці зі мною вітер розмовляє». А як любив Грицько квіти! Зірве було, роздивиться пильненько, заплющить очі – пахощі вбирає. То бережно збере й подає мені на втіху, а сам питає: «Розкажіть, мамо, як квітка зветься і чому синя, а та червона?» Переказували люди, як уже дорослим став, казав: «Моя мати квіти добре знає й кожну назове, і щось розкаже». А надвечір я тихо наспівую собі за прядкою, коли бачу – Гриць мій прислухається. Я тоді голосніше почну співати, а він аж усміхнеться. Потім сам багато знав пісень і загадував: «Заспівайте мені, мамо, ту або іншу». Бувало, не спить дитина, на лікоть рученята поставить, голівку схилить і слухає, як з вулиці спів долинає… Пісня все ближче, ближче… Оченята у Грицька поблискують у темряві. А коли пісня покотиться селом, затихаючи в далечині, тільки тоді покладе голівку й спить моя дитина… Полюбилися Грицькові ці вечірні співи.

Коли Грицько підріс, грамоті вчив його мій батько – дід Роман, який жив у селі Красному. Дід Роман привчив Грицька до читання, і з книгою він не розлучався. А мені так боляче було, що у дитини для навчання бракувало вільної години. Я робила все що могла, аби Гриць працював тільки улітку, а узимку ходив до школи. Але наша родина зазнавала великих злиднів. Крім Грицька, у мене було ще троє дітей. Тому батько влаштував його на цукроварню, де він працював дві зими. На цукроварні було йому дуже важко працювати, та й до школи не міг уже ходити. У 1914 році Грицько покинув нас – поїхав до Києва шукати кращих заробітків, хотів ще й вчитися далі. У Києві добрі люди влаштували його до якоїсь канцелярії на роботу, та й вчився у вечірніх класах.

У 1920 році помер батько Грицька. Залишилося у мене ще п’ятеро дітей. Усі були малі, а Прісю носила ще на руках. Отож на плечі Грицька лягли турботи про родину. Григорій весь час піклувався про мене, про своїх братів і сестер. Вони й жили у них у Києві – вчилися. До останнього дня допомагав як міг.

Сину мій, твої теплі слова, глибоку синівну любов та повагу я в серці зберегла на все життя.

Спогад серце гріє

Тамара Мороз-Стрілець

І день не день, і йде не йде,

А літа стрілою

Пролітають, забирають

Все добре з собою.

Т. Шевченко

Пригадую 1968 рік. Готувалися відзначити перший ювілей Григорія Косинки – 70-річчя з дня народження. Ювілейна комісія ухвалила зібрати спогади про Косинку й видати їх до ювілейної дати – листопада 1969 року. На підготовку й оформлення видання було обмаль часу. Проте встигли, й збірочка вийшла з друку буквально напередодні ювілейного вечора.

Стрілою збігають літа… Ось уже наближається й 90-річчя… Підготовлено найповніше видання творів Григорія Косинки.

При підготовці цієї книги переді мною постав далекий, але живий образ Григорія Михайловича: натхненне обличчя, ласкава усмішка, а лагідні й пильні його очі, знов, як і тоді, ніби промовили до мене:

– Тамарча! Ти була поруч зі мною десять років. Ти знаєш про мене те, чого ніхто не знає. Майже всі роки мого творчого життя пролинули поруч з тобою. Розкажи про мене.

Григорій Михайлович був середній на зріст. Ходив бадьоро, швидко, з піднятою, ніби закинутою головою й здавався вищим, ніж був. Волосся світло-русяве, хвилясте. Передусім привертали до себе увагу його блакитні, що мінилися аж до синіх, очі – глибокі й променисті.

Вловити промені того вогню художникам, що його малювали, якось не щастило. Найвдалішим був олійний портрет художника Курочки-Армашевського. Портрет цей, на жаль, загинув.

За характером Косинка був доброзичливий, прямодушний, одвертий, м’який. У вчинках і діях відчувалася впевненість, і тоді проступали риси вольової вдачі. Те, що задумав, те, чого хотів, досягав і здійснював. Саме ці риси його характеру впали мені в око відразу ж після нашого знайомства.

Вперше з Григорієм Косинкою я зустрілась під Новий, 1924 рік. На зустріч Нового року Григорія Михайловича запросив мій товариш. Згодом він розповів мені, як це відбулося: «Зустрів я Косинку (знайомі вони були з університету) й питаю:

– Де зустрічатимеш Новий рік?

– Та, мабуть, ніде. Щось не накльовується нічого цікавого, – відповів.

– То приходь до нашого гурту, – кажу йому.

– І чого це я туди піду? Що за інтерес зустрічати Новий рік у колі малознайомих?

– А у цьому колі буде Тамара Мороз, – сказав я.

– Справді? Тоді прийду. Треба ж нарешті побачити цю дівчину. Між товаришами тільки й мови: Тамара Мороз та Тамара Мороз, а очі барвінкові, а очі неповторні… Що ж, подивимось… Кажи адресу – прийду. Буде про що поговорити з товаришами…»

Ми всі уже зібралися, коли до кімнати легкою ходою увійшов Григорій Михайлович. Стримано вклонився, і я почула:

– А, Гриць! От добре, тепер сумно не буде.

Коли знайомили нас, то дзвінко сказав:

– Я – Стрілець.

Хтось коло мене тихенько мовив:

– Це Григорій Косинка.

– То й що? – сказала я.

Григорій, думаючи, що то я відповіла на його слова: «Я – Стрілець», блиснув очима, тріпнув чубом і мовив:

– Та нічого, щоб знали, оце й усе…

Я все чекала й придивлялася, коли він виявить себе так, як характеризували мені його товариші. А він майже не брав участі в іграх, веселощах. Протягом вечора між нами хоч і були коротенькі розмови, проте він якось раптом одходив і спостерігав за мною більше здаля. Я ніяковіла: було ж мені вісімнадцять.

Товариші Григорія зверталися до нього:

– Грицю! Чого такий мовчазний? Не пізнаємо тебе.

– Що тобі? Занедужав? Чи, може, з очей?

– Атож, – відказував Григорій, – саме з очей…

Того вечора ми й не бачили його веселим.

Під ранок, коли почали розходитись, Григорій рішуче, з притиском на першому слові, сказав: