Всего за 389 руб. Купить полную версию
– «Хрістос Васкрєсє» – тоже твайо? – запитав з іронією Бейзер.
– У мене Він не воскресне… Чого тобі треба? – була Фавстова відповідь.
– Троє суток карцера… без хлеба, кровать прівінтіть.
Бейзер скаженів.
– Кто бросіл окурок? – гукав він на всю камеру. – Чашкі, стекло, ложкі, ножі… Провєріть, отобрать!.. На трі дня поднять в камере нари, староста.
– Слушаюсь.
(Додати деякі деталі. – Авт.).
– …Камєру лішіть на неделю пєрєдачі… забил, за окурок – суткі карцера. Я… протест і бандітізм.
Репліка якогось копійчаного меншовика або укапіста:
– Вєдь билі же коґда-то тюрьми, сидєлі, живиє, люді…
За дверима нашої камери затихав десь у глухих коридорах малиновий дзвін на острогах начальника корпусу № 6 – Бейзера.
Старий карцер, де сидів був Фавст, бачив і чув у своїх кам’яних шорах багато трагедій: там божеволіли, там вішалися, розбивали голову об стінку – всього було, все бачив і чув старий карцер.
Аж позеленів од цвілі, од віку свого давнього і сліз людських; по кутках протягувалася вже вода, а зимою, зрозуміло, вона трохи підмерзала й сковзалися ноги на такому льодку тонкому.
Фавст розповідав свою історію немудру так:
– Коли мене Бейзер, – каже він, – кинув був до цієї ями, цвіллю вкритої, я хотів просити його, щоб одразу взяли мене на розстріл… Це була не секретка, ні. Подумай, яка мені рація гнити на пні, коли я знаю свій кінець краще за Бейзера?
Я загнув йому матюка у вічко і, повіриш, трохи полегшало… матюкнувся я не тому, що люблю лайку, ні, зо мною трапилося щось таке незрозуміле, що й досі не можу з’ясувати собі.
Горіла голова, а тюрма, – уяви собі, наша велика тюрма, виломлюється з ґрунтом і летить високо-високо понад борами…
І добре пам’ятаю мою суперечку з Бейзером: «Брешеш, ніби кажу йому, – хай скрізь – тюрми, хай скрізь карцер і кара, але маєш добрий знак: одна вже виломилася з ґрунту, летить». І знаєш, я вперше почав тоді так сміятися. Мені стало раптом страшно: що зробили з мене за сім місяців? Той дурень даремне Фавста згадував і леґенди – я живий ще, хоч моя історія варта теж леґенди.
…Знаю, мені вже не жити, нема мені повороту до життя – кров’ю харкаю… Дивно, один поет – цілком хворий, на мою думку, написав два рядки у карцері:
Сліпе село… Тут, у карцері, засміявся я на слова слідчого: вони питають, де сходилися на раду? Де, в кого?
Фавст притулився щокою до холодної стінки і тихо шептав: «У моєї рідної сестри, чуєте?»… Далі вирівнявся і цитував собі з якогось філософа: «Панувати над рабами, обернути кожного на автомат, – такий, здебільшого, намір у деспотів»…
…Так знайте, – говорив до стінки далі, – Прокіп Конюшина ніколи не буде зрадником. Я загину, сотні й тисячі таких, як я, але ніколи, ніколи не продаватиму сестри своєї. І нікого не продаватиму. Юдою не буду.
Фавст плакав… йому все ще, здавалося, стояв образ слідчого Однороґова, говорив ніби до нього:
– Каже мені Однороґов: «Ти, Конюшина, трудового проісхождєнія, ти – бедняк, ти получіл образованіє, ти, наконец, не Грицько ілі Омєлько какой-то… но, почему, із какіх побуждєній ти прімкнул к прєступному обществу самостєйніков! Почему прінял участіє в возстанії?»
Конюшина відповідав:
– Ая… Пішов, не можна не йти, бо коли підпалили хату Грицькові та Омелькові, то вони лише тоді за вила і гідність свою згадають, ая… Мені ж, самі сказали, людині свідомій, треба свідомо і прямо у вічі ворогові дивитися…
Так йому, нібито, сказав був Фавст, а він на це усміхнувся, дав гарну папіросу:
– Кури, мовляв, Конюшина, наші, а скажи нам, де поділися ваші, де були бандити?
Перехилив Однороґов через стіл голову і, трохи заспаний, процідив крізь зуби:
– Замахнувся і на всю руку вдарив по зубах.
Фавст, пам’ятає, до крови, до кістки прокусив йому руку ту – тільки прикладами врятували життя Однороґову, занапастивши Фавстове: його тримали після цієї історії три місяці в так званому секретному підвідділі.
…Дні текли. Конюшина почав кашляти кров’ю, – тоді перевели до загальної тюрми, до камери Ч. 12.
– Дзинь-бом, дзинь-бом…
(Подати уривки з пісні, настрій. – Авт.).
– Слухай, – каже мені Фавст, – вони співають цієї пісні так, як смуток власний п’ють… Правда, чи? А мені здається, нема чого й сумувати: справді, я пережив був таку велику радість і захоплення, що й досі обертом голова йде, як згадаю минуле…
Кінь був у мене – Іскра, а коли виїздила наша сотня з лісу – у гривах кінських пісні цвіли, зелені бори дороги нам стелили, і ми були самі, як бір, зелені – такі молоді й завзяті…
На команду: «Кіннота, на коні!» вихром злітали, острогами дзвонили і стременами бряжчали, аж підкови цокотіли в коней – мчали так степами українськими; а поруч – бір, бором – ніч з вогнями йде: тоді горіли бори…
І знову співали старої тюремної пісні:
– Не співайте! Не зацвітуть, ніколи вже не зацвітуть пісні на гриві мого коня! І я все-таки не буду журитися: ми вмираємо в ім’я наступних поколінь…
Підійшов до дверей, довго читав видряпане нігтем:
«Тут була остання ніч… Ми загинули за волю свого народу; той хто одвідає цю камеру, хай згадає нас… Земля українська кров’ю окроплена, вони – гній і труп… Люди без волі, без бажання навіть…»
Далі все було засмальцоване, так що годі прочитати.
Фавст стояв і довго думав: йому не треба було говорити такі слова, не до нього звернена була скарга смертників…
– «Остання ніч», – зафіксувала його пам’ять. – Коли ця остання ніч прийде до нього, Конюшини?
Знесилений упав на залізне ліжко. Він не пам’ятав уже, чи це був сон, чи справді було колись таке життя? Згадував…
– …Сьогодні – багата кутя, ая… У мене не було ще тоді Іскри, не цвіли пісні наші над борами. Стояла мати коло столу, лямпадку перед образами засвічувала:
«Святий вечір, діти, надходить, – казали, – не пустуйте!»…
І долівка в хаті, вимазана Оксанкою, блищала, і наші очі дитячі блищали радістю і щастям… Мати не сердилася, коли малий Яцько смикав їх за спідницю, приказуючи: «Перший пиріжок, мамо, мені!»
– «Добре, Яцю, тобі. А кому ж? Тільки тобі!» – гладили рукою його наїжачену голову й посилали до батька.
А батькові очі світилися, мов у святого Миколая на божнику, він садовив праворуч себе Яця, а ліворуч – Настусю, і бавив обох, ая…
Повз них проходила горда Оксана, вона старша була і робітниця в матері найперша; в Оксанчиній косі, пам’ятаю, маком синіла стрічка…
– «Чиясь файна молода буде», – подумав. А вона повернулася тоді до мене, засміялася:
– Отакої, паничу наш, – сказала, – на вулицю нівроку вам, навідується, а дров урубати, то… «хай тато».
Пожурила і пристрамила його тоді Оксанка; батько наче не чують цього – сива голова туркоче дітям якісь казкові слова:
– Ми вже того щастя не зазнаємо, а прийде, діти, тая… Та всім убогим людям дадуть землі…»
Надходила багата кутя, Святий вечір. (Наступ Муравйова на село. Руїни, десятий відповідає. Смерть Фавстового батька. Скрині. Хлипало у бур’янах зотліле село. Образ матері. – Авт.).
– «Надівай, Оксанко, стрічки Насті, в’яжи червоного пояса Яцеві».
(Змалювати до дрібниць сцени бою. На чолі загону – Прокіп Конюшина. Фавст-Конюшина збожеволів у карцері. – Авт.).
Сторожукове пильне око; заспане, пом’яте якесь, мов простирадло у повії, обличчя, мутні очі, особливі вуса, схожі на тоненькі ковбаси – (підливані), якісь тютюновим димом; у передніх яснах – два здорові, вовчі зуби, валькована шия…
Він, Сторожук, вклоняться Бейзерові:
– Хилий какой-то… – Сміється Сторожук.
Веселий він, звичайно, завжди в такі урочисті хвилини. Мугикає з пісні два рядки.
Нудить Сторожукові горілка, тоді йде ригати до раковини, йому нагадують, що треба поспішати.
Камера. Фавст узяв з нар свою торбу, розв’язав її, підходить до Конончука, каже:
– У вас, дядьку, хвалилися, син є? Але він увечорі не принесе сюди – прийміть мою, я буду вашим гостем сьогодні.
Він повертався до Клєнцова:
– Не радійте, офіцере, з моєї страти… Пам’ятайте: «сотні поляжуть, тисячі натомість стануть до боротьби…»
Маламет молився богові. Вечір, ніч.
Фавст нерухомо сидів годину, скоса дивився на всіх нас і тихо шептав щось, а далі підвівся, поспитав пана Яцьківського: