Всего за 389 руб. Купить полную версию
А треба знати, що пан Яцьківський був із своїм гонором за втіху для всієї камери: конфедератка, австрійська шинеля з білими орлами, бундючні вуса, а вже гонору того, що тільки в’їдливий Клєнцов міг його збити жартуючи:
– У пана Яцьківського, – казав він серйозно, – воша теж дурно не лізе… Чому, поспитаєте? Вона завжди шукає історичні межі, що їх позбулися поляки…
Яцьківський, зрозуміла річ, люто лаявся на такі слова, але хіба можна зупинити Клєнцова?
– …Пан Яцьківський, – не звертаючи уваги на лайку, говорив Клєнцов, – найбільше тужить за блискучим минулим Степана Баторія… А щодо вошей, то я на власні вуха чув, як він запитував одну бльондинку: з якого воєводства, пані? З Бельведеру?..
Це, повторюю, була між іншим, побутова дрібничка, не варта серйозної уваги, бо сварилися ми день-у-день разів п’ять-шість, коли говорили на такі гострі теми. Я занотовую цю дрібничку тому, щоб колись намалювати образ Клєнцова, як носія великодержавного шовінізму.
Пізніше, коли Фавст спав поруч мене, йому на світанку, – розповідав, – снилися сади у білому цвіту і зелене Поділля…
– Весна, – казав, – часто сниться мені.
Ми тлумачили ті сни його так, що швидко Фавстові ходити за плугом, швидко йому боронувати поле, бо коли сниться тобі щось зелене, то річ ясна – жити будеш. І село, казав, снилося: тліло в диму, наміткою білою з вишневого цвіту вкривалося, а коли додивлятися до тієї намітки, то пахла йому – рілля, заполона на пар; вона пахла, здавалося, торічним гноєм… І птиця у високому небі кричала.
– Такий сон, – говорив мені Фавст. – Що він має значити?
Я, пам’ятаю, не відповів тоді Фавстові, бо з цікавістю прислухався до розмови Маламета з паном Яцьківським:
– У тибє болит зуб – говорив Маламет. – я ничево, не протестую… Пусть, у каждаго своя болезнь. Но когда в меня острий коліт, когда з меня кров капает, когда… – і ти ругаєш. Я, как я должен?..
– Кумедія, їй-богу, – щиро, по-селянському, сказав мені Фавст. – Мені такий сон миленький наснився, а вони – за парашу гризуться…
…Поднимайсь!
У глухих коридорах свистять вартові, брязкають ключами, а прославлений на всю тюрму Сторожук, благословляє матюком Христа і нас усіх… Заспана камера встає, кидає жужмом постіль по кутках і, прокашлюючись, стає по-військовому у дві лави, був такий звичай – вибити в арештанта дух протесту, звести його бодай до образу Конончука, що давно вже втратив образ людський.
(Декілька слів про Конончука. – Авт.).
Це – темне і вбоге село, село, яке підписує собі акти обвинувачення трьома хрестиками, а вже пізніше, в тюрмі, падає додолу на коліна, коли побачить кришку хліба; нужа на такому Конончукові така велика і плідна, що здається іноді, ніби його тіло схоже на рябе мило… Коли пройде вранішня повірка – завжди коротка і занадто вже ділова – Конончук сідає, як каже Клєнцов, «читати газету»: бльондинки уп’ялись йому в тіло і треба довго шарувати Конончукові свої кістки товстою, мужицькою сорочкою, щоб примусити тих бльондинок падати й сипатися на поміст… Висівки сиплються – така нужа!
Обличчя у Фавста кривиться, мов у дитини – він от-от, здається, розплачеться; важко зітхає, журно хитає головою і, допомагаючи Конончукові, бере одну бльондинку за лапки, кладе її на поміст і дико б’є черевиком…
– Отак її треба! – приказує Фавст: – Ех, Конончук! Твоя бльондинка, видно, не з Бельведеру? Бачиш, вона не ляскає під черевиком, як пана Яцьківського воша. То воша, можна сказати, інтелігентна, панська воша… Правда, господин поручик?
Після такої репліки, а головне – такого безцеремонного і різкого запитання збоку Фавста до Клєнцова, – у мене великий сумнів, що Фавст – незрячий гречкосій… Хто він такий?
(Мотив цей розробити. – Авт.).
Клєнцов польською мовою (він сидів у польських тюрмах, де дають з патронату білий хліб, вряди-годи масло, каву, і книжок – професорська, мовляв, бібліотека) гне матюки і пильно, з ненавистю й підозрою, дивиться у вічі Фавстові.
– Жаль-жаль, – говорить Клєнцов, – що тебе не посадовили до блатних… Жаль, там би одразу бандитський дух вивіявся…
Фавст щиро сміється:
– Що мені блатні, – каже він, – адже там скрізь – ми, а не ви… Офіцера зустріти, та ще офіцера з лейбиком – другий табак, Клєнцов. Справді, як вони, варвари, тримають вас невинно п’ятий місяць?.. Це ж, погодьтеся, некультурно, ая…
…Хто такий Фавст? У мене більше ніяких сумнівів, що це не такий уже звичайний собі «дядюшка» з далекого Поділля.
На цьому місці між Фавстом і Клєнцовим, як пишуть деякі галичани, завжди розпочинається лайка, але сьогодні обійшлися обидва без неї; правда, Клєнцов устиг все таки огризнутися:
– П’ять месяцев, ґосподін Фавст, ето єщо нє трьопка, а ти… ти опрєдєльонно пайдьош в зємєльний камітєт спасать самостєйную…
– Сволоч ти! – коротко ругнув Фавст. Але наш похмурий, вічно заляканий карцерами й карами, староста зупинив короткою лайкою обох і, обвівши очима по всіх кутках камери, наказав ставати в ряди – у дві лави: надходила чергова візитація тюремного начальства – повірка по-старому й по-новому.
Ще далеко до камери було чути дзвін острогів – дзінь, дзінь… Блискучі, кавалерійські остроги носив, як відомо було нам, начальник корпусу № 6 – прищуватий, синьогнідий якийсь на виду, цинічно-нахабний – Бейзер (євреї-арештанти дали йому прізвище – «зла собака»); він завжди, коли тільки одвідував нашу камеру, дивився в першу чергу на вбоге Конончукове лахміття – кривив з огидою обличчя, так ніби він побачив кубло гадів, а не постіль Конончукову.
Спльовував на долівку, хоч нам за інструкцією категорично було заборонено плювати на підлогу. Бейзер переводив свої сухі, зеленкуваті очі, схожі трохи на баранячі, на Фавста – він раз-у-раз робив Фавстові якесь запитання, не було того дня, щоб він поминув його в ряду, не поспитавши:
– В чьом обвіняют тєбя?..
Ми всі з великим напруженням чекали на цю відповідь: цікаво, за яку провину посадовили цього таємничого Фавста? Висидіти три місяці в «секретці», знали ми, не всякий зможе… А сам Конюшина Прокіп удавав із себе – не було ніякого сумніву – наївного селюка з Поділля.
Пильно дивилися – разом з Бейзером – у сірі, гранітні Фавстові очі – там глибоко-глибоко заховано було ненависть і зневагу не тільки до Бейзера, а до всіх нас; ненависть іноді іскрами вигравала на чоловічках, – тоді у Фавста тремтіли з обурення руки, – але він завжди умів стримувати свої чуття – він спокійно відповідав запитанням:
– За що? Ая, повстання.
Така відповідь нервувала Бейзера, – він не міг стримати свого гніву, він висмикував з чорної – офіцерського сукна – шинелі руку і, тупаючи ногою, вимахував тією рукою так, ніби намагався на всю силу вдарити Фавста в обличчя.
– Бандит, бога твою мать, а? – оскаженіло вигукнув Бейзер.
Ми, арештанти, найбільше боялися цієї хвилини сказу: ми були глибоко переконані, що Фавст, хоч і виснажений докраю, відповів би на удар, більше того, він готовий був перекусити горлянку…
Фавст мовчав. Він тільки скалив свої здорові, білі й рівні зуби, а злоба, різко підкреслена на його мужицькому обличчі, спадала аж на сухі, колись соковиті губи – застигала там, здавалося, разом із слиною.
Він ковтав її, криво усміхався, а сам дивився на підлогу. Бейзер залишив на хвилину Фавста; він суворо, допитливо, ніби справді від нього так багато залежні були ми, оглядав кожного; Клєнцов, радіючи, очевидно, що Фавстові була така «баня», – розсміявся, але Бейзер помітив таку несподівану радість:
– Ей, ти… как тебя? Чєво ржош, чєму ти радуєшся?..
Клєнцов вирівнявся і, зціпивши зуби на образливе «ти», промовив зі зла:
– Арєстант – тоже человєк… Да.
– Сутки карцера, – глухо наказав Бейзер.
І Клєнцова, без курива і без хліба, повели кудись з камери.
А Бейзер знову повернувся обличчям до Фавста:
– Ґдє твоя нара? – запитав.
– Третя.
Начальник корпусу пильно обдивився з усіх боків Фавстове ліжко, торбу, рушника, вишитого з ключем журавлиним… Уже хотів був рушати з камери, як раптом прочитав видряпане: «Прокіп Конюшина», а внизу – «Христос Воскресе, Галло…»