Розділ 7
РАЙ У КУРЕНІ
Наступна мета – Нгапалі, маленький загублений рай на узбережжі Бенгальської затоки недалеко від Тандве. У планах – купатися у морі, милуватися заходом сонця і бити байдики.
Нгапалі нагадує красиву казку. Сюди навідується мало туристів, а отже, природа залишається недоторканою. Сліпучі білі пляжі, прозора вода, приголомшливі краєвиди – усе це було в розпорядженні Жульєна й Анни три дні. Літак плавно приземлився у маленькому аеропорту, де все пахло морем і сіллю. На Анні – біла сукня і білий капелюшок, з-під якого вибивалося непокірне волосся. На обличчі легка засмага з Багана й окуляри. Жульєн не випускав руку Анни зі своєї, ніжно перебирав її пальці. І знову час зупинився для закоханих. Три дні такого нескінченного, а водночас – немилосердно короткого, солоного від моря щастя.
Вікна маленького і простого готелю виходили аж на берег. Ледве зайшовши до номера, Анна відкрила вікно, яке займало майже всю стіну, вдихнула на повні груди солоний бриз. Жульєн розташувався із ноутбуком на балконі. Прозорі штори виривалися з кімнати, намагаючись дотягнутися до неба – чистого, синього, з білими пухнастими хмаринками, які пливли вгорі. Анна приміряла купальники перед дзеркалом, радячись із Жульєном, який саме вдягнути на пляж.
Наче діти, закохані бігали берегом наввипередки. З них сміялися місцеві дітлахи, що грали у волейбол. Прогулюючись, пара зустріла чоловіка, який сушив морську сіль прямо на березі. Спочатку чоловік підготував кілька ямок, наповнив їх солоною водою. А потім поступово, день за днем, сонце випалювало зайву вологу, води ставало все менше, а сіль густішала. І так уже через тиждень чоловік отримував кілограм солі. Він нікуди не поспішав. Виготовленої солі вистачало на те, щоби придбати все необхідне з їжі та одягу для його маленької родини, що складалася з дружини і доньки. Вони приходили на берег щовечора.
Десь у морі плив рибальський човен, а вдома на нього чекала сім’я. Господар кафе готував коктейлі для англійських туристів – лише двох на всьому узбережжі. І немає отій гармонії ні кінця, ні краю. Щастя у Нгапалі таке просте… Уздовж берега можна йти далеко-далеко і не боятися, що пляж закінчиться. Вода прозора-прозора. А ще можна просто лежати на піску, викинувши всі думки з голови. Або ж намаститися кокосовою олією і перевертатися, наче риба на грилі, підставляючи сонцю по черзі лівий і правий бік. Вечірній пісок розмальований візерунками – то маленькі краби влаштовують перегони.
Кафе на узбережжі мало, проте Анна знайшла своє улюблене. У ньому вона воліла зустрічати захід сонця, попиваючи коктейль зі свіжого кокосу. Цим кафе володіли старенькі чоловік і жінка. Вони ніколи і нікуди не поспішали. Завжди раді й увічливі до відвідувачів. Захід сонця, кокосовий коктейль і Нгапалі. Маленька ідилія простого нгапальського щастя.
Анна зачаровано спостерігала за життям у цьому дивному краї. Одним із основних видів діяльності тут є риболовля. Кожен день, ближче до вечора, на березі збираються молоді та старшого віку чоловіки. Деякі приходять самі. Когось проводжають дружини з дітьми чи інші родичі. Потім рибалки виходять у море на всю ніч. А повертаються вже вранці з повним уловом. Трапляється, човни повертаються, заповнені лише сітками з кальмарами і дрібною рибою. Проте, коли рибалкам щастить, то у їхній невід потрапляють великі рибини. А це означає більший дохід для сімей. Зустрічають рибалок вранці їхні рідні, так само збираючись, як і ввечері. Радісні жінки перебирають рибу, зважують її, чистять. Уся риба продається за скромні гроші, однак цього досить, аби прогодувати сім’ї.
Вечори в Нгапалі приголомшливо красиві. Уночі небо чисте-чисте, зорі розсипані щедро. Мрія астронома. Анна і Жульєн годинами лежали на теплому піску і дивилися в небо, загадуючи бажання, якщо вдавалося побачити падаючу зірку. Море хлюпалося біля самісіньких ніг, поруч повзали маленькі краби. Часто залишаючись на березі аж до заходу сонця, закохані купалися голісінькими, пірнаючи і зливаючись із морською стихією, стаючи її невід’ємною частиною. І не було нічого кращого у світі, як просте нгапальське щастя для двох закоханих…
Прогулюючись місцевістю, Анна та Жульєн натрапили на студію митця. Побачивши пару ще здалеку, художник вийшов їм назустріч і запросив до себе додому. Невелике приміщення слугувало йому робочою студією і власною оселею. Другий поверх не мав стін, лише стовпи і дах. Картини для продажу були сховані у ніші зі склом, на підлозі лежав килим. На полотнах сяяли яскраві кольори, тематика картин була переважно морською. Анна виділила для себе особливу картину, на якій була зображена жінка.
Вона йшла узбережжям, тримаючи на руках маленького хлопчика. А поряд із нею, утримуючись за поділ довгої сукні, прямувала дівчинка. Жінка вдивлялася у море, яке вже починало штормити, а сонце злякано ховалося за обрій. Анна мовби чула, як вирує море і як схвильовано б’ється серце жінки на картині. Вдивляючись у полотно, Анна помітила маленький човен, – він поспішав до берега, долаючи високі хвилі, які вперто ставали йому на перешкоді. Здалося, Анна переживала ті ж самі почуття, що і жінка на картині, яка дивилася у далечину, шукаючи очима маленький човен. Він давав їй надію на те, що коханий чоловік живим дістанеться берега. Художник запропонував Анні та Жульєну по склянці води зі шматочком лимона. Так прийнято вітати гостей у Нгапалі.
Одного дня Анна спустилася першою на сніданок до лобі готелю, де зустріла вже знайому пару англійців. Анна відразу про себе зазначила, що жінка виглядала значно старшою за чоловіка. Це добре впадало в очі. Жінка була занадто худою, наче висушеною. Із рудим фарбованим волоссям і сірими вицвілими очима, які вона прикривала великими окулярами. Англійка часто палила довгі тонкі цигарки і багато розмовляла. Спокійний чоловік переважно мовчав. Тож він дуже зрадів, коли його дружина знайшла собі нові вуха для розмов.
Жінку звали Керол, а її чоловіка – Бен. Подорож у морський рай – це було подарунком Бена на день народження Керол. Пара проводила у Нгапалі вже другий тиждень. Керол також запримітила Анну на сніданку і вирішила запросити до їхньої компанії. Коли підійшов Жульєн, Керол уже встигла розповісти Анні добру половину історії свого життя. Так Анна дізналася про знайомства Керол і Бена, про її першого чоловіка, наркотики. Колишній чоловік Керол потрапив до в’язниці саме за наркотики, а вона його так і не дочекалася, зустрівши нове кохання – Бена. Керол мала дорослих дітей від першого чоловіка й онуків. А ще – великий будинок в Англії, куди вона відразу ж запросила Анну. Поки Керол говорила, Бен майже завжди мовчав, закохано і мрійливо вдивляючись в очі дружини, підливаючи собі та їй пива.
Останній вечір у Нгапалі Жульєн і Анна провели з англійцями. На вечерю замовили великого лобстера, кільця кальмарів, смажену рибу на грилі з картоплею, а ще салат із авокадо і помідорів. Анна вибрала суп із морепродуктів, однак він виявився таким гострим і пряним, що довелося його віддати Жульєнові. І хоч вона потроху звикала, що в Бірмі у всі страви додавали багато спецій, а особливо перцю, інколи її шлунок відмовлявся приймати гостру азіатську їжу. Жульєну натомість було не звикати. За час, проведений у Бірмі, він адаптувався до місцевої кухні. Пили того вечора багато, особливо англійці.
Зранку Анна прощалася з морем. Треба було їхати, знову чекав Янгон і продовження подорожі. Жульєн багато розповідав Анні про серце Янгона – центральну золоту пагоду Шведагон. Тож Анні кортіло якнайшвидше її побачити зсередини. Назву Шведагон храм отримав не випадково. Так, «Шве» місцевою мовою означає «золотий», а «Дагон» – це давня назва колишньої столиці Бірми, міста Янгон, на північ від якого побудовано величний храм.