Давня легенда розповідає, що архітекторами цієї пагоди стали вісім ченців, які на прохання бірманського короля створили цей прекрасний і величний храм на зразок храму в Гімалаях, який вони побачили у своїх медитаціях. Храм був збудований за їх ескізом. І він вийшов дійсно прекрасним. Настільки неперевершеним, що бірманський володар вирішив сховати таємницю його спорудження. Доля цих ченців склалася трагічно. Щоб вони більше не змогли передати свої вміння і побудувати подібний витвір, король наказав їх усіх стратити.
Анна із захопленням вдивлялася у великі позолочені статуї Будди, які були розташовані у всіх кутках споруди і звернені на чотири сторони світу. У кожного з них своє ім’я.
Південний Будда – це Кассапа, він веселий і простодушний. Анна дивилася на Кассапу, а він – на неї. Будда склав обидві долоні разом, ніби виконуючи бажання. Жульєн покликав Анну і попросив спочатку підійти ближче до статуї, а потім відступити на кілька кроків назад. Анна слухняно підійшла ближче, а потім відійшла далі. І побачила, як кам’яний Кассапа почав до неї усміхатися. Як тільки Анна знову підійшла ближче, то усмішка на обличчі Кассапи зникла. І варто було Анні відійти, як усмішка знову з’являлася.
Закохані довго блукали всередині, роздивляючись усе навколо. Північний Будда Какусандха також посміхався, але якось загадково і менш тепло. Східний Будда Конагамана виглядав так, ніби вже завершив виконання бажань і відпочивав. Його руки були опущені вниз, а на обличчі застигли повне блаженство і покірність. Пальці його правої руки складені у мудрі, що символізує шлях позбавлення від страждань і горя. Західний Будда Готама вітав гостей стримано. Він найсерйозніший з усіх. Його очі відкриті. Права рука піднята вгору, що символізує позбавлення від страху, піднесення над стражданням.
Усередині баганських храмів завжди прохолодно. Бажання сховатися від спеки хоч і сильне, але не головне. У пагодах панують особлива атмосфера й енергетика, повний спокій і гармонія. Тут хочеться залишитися. Невипадково всередині стоять дерев’яні дивани, присівши на які лише на кілька хвилин, Жульєн і Анна заснули аж на півгодини. І ця несподівана зупинка наповнила їх силою й наснагою, думки посвітлішали, а тіла стали легкими, повністю зникла втома. (Анна мріяла, аби той день ще довго не завершувався.)
І хоча внутрішні оздоблення храмів майже не збереглися, бо на їх долю випало кілька землетрусів, та, мабуть, бірманські королі віддавали перевагу багатствам душі, а не матеріальному світу. Є у цих стінах щось живе і незбагненне. Ледь помітні на них розписи діють, наче тонкі провідники на ментальному рівні між минулим і сьогоденням, зберігаючи й обережно передаючи древні знання і події. Досить просто тихенько доторкнутися до них, як невидимий потік проливається у відкрите серце.
Анна і Жульєн у задумі залишали храм, кілька разів повертаючись у бік усміхненого Будди. І чим далі вони віддалялися, тим щиріше Будда до них усміхався. Уже на виході Жульєн серйозно прошепотів до Анни:
– Він усміхається не всім. Можливо, лише до тебе…
Щаслива Анна ніжно обіймала Жульєна за шию і вдячно цілувала. Пара продовжила свій шлях крутими стежками Багана. Попереду на них іще чекало багато пригод.
Шлях подорожі лежав через прекрасні сади троянд, які чиясь дбайлива невидима рука уважно доглядала. І хоч навколо знову ні душі, уся територія храмів і садів виглядала старанно доглянутою. На мить замилувавшись квітучою красою, Анна загубила Жульєна. А він швидко зник за пагорбом. Жінка не поспішала його наздоганяти, вдихаючи прекрасні запахи різнокольорових бутонів. Наразі Анна почула чиїсь кроки з боку порожнього маленького храму. До неї швидко щось наближалося – чи то звір, чи людина. Страх різко скував ноги Анни. Вона не могла рухатися далі. Жінка хотіла покликати Жульєна, але від спеки голосу не стало. Скутер чогось став таким важким, що і його Анна не могла зрушити з місця. Раптом із темряви храму разом із незрозумілими звуками з’явився веселий Жульєн. Жінка від несподіванки аж скрикнула. Чоловік гучно розсміявся. Разом із відлунням котилося додолу сонце.
Треба було поспішати, аби встигнути зустріти захід сонця на одній із найвищих пагод прекрасного Багана. Ледве пара виїхала на рівну дорогу, як скутер Анни почав рухатись повільніше, а потім узагалі зупинився. Жінка покликала Жульєна на допомогу. Її залізний кінь відмовлявся їхати далі. Електричний мотор повністю використав свій заряд. Навколо – ні душі. Надія зустріти захід сонця на одній із прекрасних пагод Багана і вчасно повернутися до готелю починала гаснути. Жульєн кілька разів намагався зателефонувати в агенцію з оренди скутерів. Але, на жаль, не міг пояснити їм, де знаходиться. Побачивши зустрічний автомобіль, Анна кинулася йому назустріч, вимахуючи руками і жестикулюючи. Дякувати Богу, водій зупинився. Тож Жульєн передав йому слухавку, і їхнє місцезнаходження було встановлено. За тридцять хвилин привезли змінну батарею, і пара продовжила шлях. Жульєн і Анна поспішали, бо сонце на них не чекало, збираючись на прощальне коло.
Нарешті на горизонті з’явилася пагода Муак Гун (Myauk Guni Temple). Закохані швидко кинули внизу свої скутери і стали підніматися вгору. Усього мали здолати аж шість рівнів незручними сходами. Протискуючись через вузькі арки, Жульєн і Анна піднімалися крутими сходами до самого верху. І… о диво! Нагорі нікого не зустріли. Це, мабуть, була винагорода за непередбачену зупинку. Все-таки Баган – це буддистська країна. І тут не буває покарання без прощення.
Закохані вже нікуди не поспішали, лежали, відпочиваючи на теплому камінні. І не було нічого прекраснішого, ніж ці миті за кілька хвилин до заходу сонця. Згодом почали збиратися люди. Наближалося одне з найпрекрасніших видовищ – захід сонця в Багані, яке, наче дороге бургундське вино, п’янко заповнювало усе навколо.
Сонце повільно спускалося все нижче і нижче, ліниво скочуючись до обрію і щедро обливаючи червоним золотом пагорби і пагоди, які лежали навколо. Вони наразі ставали різнокольоровими і переливалися всіма відтінками червоного, жовтого, помаранчевого і бордового. Анна намагалася порахувати кількість кольорів, але це виявилося неможливим. Адже їх безліч – від яскраво-червоного до темно-рубінового. Жоден митець не змішає стільки фарб, скільки за лічені секунди можна побачити, споглядаючи захід сонця у Багані.
Анна обожнювала захід сонця ще з дитинства, коли в гостях у бабусі маленькою тікала ген за рідну домівку, недалеко від лісу, і підставляла свої руки до сонця, прощаючись із ним до наступного дня. Маленькій Анні тоді здавалося, що сонце відповідало їй взаємністю і на мить зупинялося, вливаючи в дитячі долоньки потужний потік енергії, яку вона жадібно вбирала у себе.
Теплі спогади дитинства прийшли до Анни з прощальними променями і теплими обіймами Жульєна, який, на відміну від сонця, залишався поряд. А приголомшливі барви небесного світила розливалися, поступово розкриваючись у смаку і кольорі. Жодна камера чи фото не здатні передати цю фантастичну феєрію і колосальну енергетику. Анна вбирала в себе всю енергію кожною клітинкою тіла й душі.
Як тільки сховалося сонце, на вулиці стало прохолодно. Жульєн із Анною поспішали назад у новий Баган. Дорогою зачах мотор другого скутера, тож останні пару кілометрів Жульєну довелося котити залізного коня власноруч. Незважаючи на втому і несправність скутерів, пара почувалася задоволеною і щасливою. Анна ще раз замислилася, чи не в цьому був секрет чарівної землі Бірми, на якій навіть негаразди не роблять людей менш щасливими. Прості речі, просте щастя. Жульєн і Анна пообіцяли одне одному, що наступного разу повернуться зустрічати у древній Баган уже схід сонця. У готелі Анна спакувала валізу, бо наступного дня закохані відлітали в іншу казку – морську.