Літак зробив маленьку зупинку для дозаправки пальним. А за годину дістався пункту призначення. Ще перед посадкою Анна прилипла до вікна літака, зачаровано вдивляючись у неймовірну казку внизу. Там побачила сотні старовинних пагод і ступ. Не вірила своїм очам, споглядаючи цю неймовірну красу: повітряні корзини на різнокольорових повітряних кулях, які піднімалися вгору. Стародавній Баган, у далекому минулому – столиця декількох Бірманських королівств. Він розташований недалеко від Мандалая. Кожен бірманець вважає, що хоча б раз у житті він має побувати в священному Багані.
Жульєн забронював номер у невеликому чудовому готелі з басейном і смачним сніданком, на який вони з Анною ще встигали. Подавали апельсиновий сік, хліб із сиром і джемом, омлет з овочами. Швидко залишивши речі у номері готелю, Жульєн і Анна вирушили у незабутню подорож древнім Баганом. Кожна хвилина була на вагу золота, казка починалася. У кожній казці мають бути випробування. І схоже, в цій історії не обійшлося без них.
У прокатному пункті Жульєн замовив в оренду два електроскутери. Анна не встигла щось заперечити, як скутер коханого мчав далеко попереду. Тож їй лишалося наздоганяти. Спочатку вона їхала повільно, обережно, а потім – усе швидше і впевненіше. Жульєн оглядався назад, але не зупинявся. Долаючи страх, Анна набирала швидкість. Маленький залізний коник неодноразово показував свій крутий норов так, що Анна ледве не падала разом зі скутером. Але вона мужньо справлялася з випробуваннями, незважаючи на всі вибоїни та повороти. Закохані швидко оминули сучасний Баган, який, власне, складався лише з готелів, кафе й ресторанів. Місцевого населення майже не бачили. Згодом перед очима Анни відкрилася нереальна реальність – старий Баган у всій його красі.
Спочатку жінка вимагала зупинятися біля кожної пагоди й ступи. Проте Жульєн поспішав і попереджав, що все найкраще чекає на них попереду. Тому намагалися їхати швидше, не витрачаючи зайвого часу, аби встигнути повернутися назад того ж самого дня. Для Жульєна це були вже не перші відвідини Багана. Проте захват Анни зростав із кожною новою пагодою. Чим далі забиралися у глибину стародавньої країни, тим більшими і красивішими ставали споруди навколо.
Електроскутер мав перевагу перед велосипедистами, яких Жульєн і Анна з легкістю випереджали. Анна вже настільки впевнено почувалася в сідлі залізного коня, що сміливо роздивлялася все довкола і навіть намагалася зробити кілька знімків не зупиняючись. Але у найнесподіваніший момент на невеликому пагорбі скутер підстрибнув угору, і як жінка не намагалася втримати рівновагу, нічого не вдалося. Залізний кінь і не думав зупинятися, а лише набирав швидкість. Анна вилетіла із сідла і впала. На щастя, падіння виявилося вдалим. Жінка обмежилася кількома синцями. За інерцією намагаючись утримати скутер, Анна натиснула на педаль газу (замість того, щоб відпустити ручку й загальмувати). Біль від падіння наростав, жінка не витримала і розплакалася. Зляканий Жульєн довго розтирав та цілував коліно, аж поки Анна вже плакала не від болю, а від блаженства.
У стародавньому Багані всі пагоди відкриті для туристичного доступу. У більшості з них можна піднятися на самісінький верх, щоб помилуватися краєвидом навколо. Там, на висоті, Жульєн і Анна вибрали собі новий об’єкт і рухалися до нього. Їм удавалося знаходити такі храми, в яких абсолютно нікого не було – жодного туриста, жодної живої душі. Анна довго блукала по території, придумувала історію, хто збудував цей храм, коли і навіщо. Хто там жив, кого кохав. Вона забувала про час, їжу і воду. І якби не Жульєн – годинами роздивлялася б старі споруди.
Аж ось пара знайшла не просто самотню пагоду, а цілий парк – величезний, зі стежками, маленькими і великими ступами, лавками для сидіння. Усюди чисто і прибрано. Так, нібито всі люди просто на хвилиночку кудись відлучилися і скоро мали повернутися. Баган ще називають містом мертвих, бо вночі він абсолютно безлюдний, і лише духи блукають покинутими кам’яними стежками. Більшість пагод, особливо великі, прибрані, а всередині – завжди живі квіти біля ніг усемогутнього Будди.
Згідно з місцевою традицією, на вході в кожну пагоду прийнято знімати взуття і заходити всередину босоніж. Спочатку це здавалося Анні дивним, а ногам ставало трохи мулько. Але потім Анна звикла. Вона знімала взуття вже автоматично, незважаючи на чорні від бруду підошви. У пагодах зустрічалися різні образи Будди. Хтось із них посміхався, хтось дивився суворо і відсторонено, але всюди відчувалися спокій і блаженство.
Зачаровані архітектурою старовинних споруд, Анна і Жульєн зайшли в середину нової пагоди. Місцевий художник, який продавав картини, радісно замахав рукою до гостей. Побачивши твори мистецтва, Анна зрозуміла, що то справжні шедеври, і їх треба обов’язково купити. Але за кілька хвилин уже опанувала себе. Малюнки дійсно були дуже красиві, проте ніякі не шедеври, а звичайні розмальовки на спеціальному папері або тканині, яка не мнеться. У казку, що це унікальний розпис від відомого місцевого автора, можна повірити лише один раз. Далі на шляху зустрічалися десятки таких же «шедеврів». А кожен митець намагався переконати, що його картини – рідкісні твори мистецтва. Розгублена Анна так і не наважилася щось придбати.
Біля пагоди Мінгала (Mingala Zedi Pagoda) Жульєна й Анну зустріли місцеві дітлахи, які намагалися щось продати. Найсміливіша дівчинка обережно взяла Анну за руку й показала на табличку перед входом до пагоди, на якій була зображена перекреслена жіноча фігура в шортах, а натомість намальована фігура у довгій спідниці. Юна бірманка відпустила руку Анни і серйозно промовила:
– Лонджі!
Вона повторила це кілька разів і потім розгорнула одну зі спідниць і пов’язала її на талії Анни.
– Beautiful, – сказала дівчинка, цього разу вже смикаючи Жульєна за руку.
Дівчинка виглядала років на вісім. Смагляве, обвітрене личко, брудні ніжки і ручки, і сама вона дуже худенька. Анна ще хвилини дві сумнівалася, але потім відповіла:
– О’кей!
І хоч озвучена ціна за лонджі виявилася вдвічі вища стандартної, Анна віддала дівчинці п’ятнадцять доларів із легким серцем. Їй просто хотілося чимось допомогти цій маленькій бірманці й купити у неї лонджі – це все, що Анна могла для неї зробити. Опісля до Анни підбігли ще двоє дівчаток трохи старшого віку. Вони вже посмілішали і почали показувати пальцями на обличчя Анни. Одна з них попросила дозволу торкнутися щоки. Дівчатка із захватом дивилися на іноземну гостю, вони були здивовані кольором і гладкістю її шкіри. У Анни з собою був крем для засмаги, тож вона по крапельці нанесла його на маленькі ручки і замурзані темні личка.
Чим вище Жульєн і Анна піднімалися вгору на пагоду, тим прекраснішими ставали краєвиди навколо. Внизу розлігся весь Баган – такий старий і урочистий, місто мертвих уночі й живіше всіх живих удень. У ньому поєдналися історія та сучасність. Удалині виднілася сучасна дорога, а зовсім поруч селянин повільно переганяв віз, запряжений волами. Для нього час зупинився, чоловік нікуди не поспішав, виконуючи свою щоденну роботу.
Наступною метою Жульєна й Анни стала пагода Ананда (Ananda Temple) – одне з найпопулярніших місць серед туристів. Ця пагода білого кольору, на противагу іншим, а її куполи покриті позолотою. Вона досить висока. Жульєн із Анною помітили її ще здалеку, спрямовуючи у її бік свої скутери. Храм спочатку хотілося обійти навколо, щоб оглянути кожен камінчик, і лише потім зайти всередину.