Спрацювало! Поштовхом керманича, як катапультою, викинуло за борт. Тільки плескіт пішов.
– Молодець, Петрусю! Я знав, що ти не даси собі в кашу плюнути! Шкода, спиш довго. Більшу частину веселощів пропустив…
– Василю!
Я схопився на ноги, як і раніше не бачачи запорожця. І не тільки я. Ті двоє, що разом з Тіпуном мали байдак охороняти, теж крутили головами на всі боки, намагаючись розгледіти ворога. Але його ніде не було. І тоді одному з розбійників прийшла в голову розумна думка. Він ступив до мене, зграбастав за комір і притягнув до себе. Руки я тримав за спиною, наче зв’язані.
– Гей! Полупуде! – крикнув у ніч «кмітливий». – Покажись, якщо панича шкода. Крука тут немає, а я церемониться не стану! Чиркну по горлу і рибам відправлю. Чуєш мене?
– Та не глухий… – відповів запорожець і застрибнув у байдак через корму. Мабуть, на стерні стояв. – Відпусти хлопця. Самі справу владнаємо. Як належить чоловікам.
– От дурень, – реготнув розбійник, притягаючи мене до себе ближче. – Мені ж тільки виманити тебе треба було. Все… Тепер тебе Карпо пристрелить, а потім і паничеві «амінь» зробимо.
Почувши характерний звук кременевого замка (навчився вже розпізнавати), я зробив те, чого від мене не очікував ніхто. Та і я сам, якщо чесно, теж до останнього не був певен, що зможу. Але, як то кажуть, біда найкращий учитель.
Розбійник тримав мене так близько, що для удару ножем в печінку знадобилася доля секунди, а вже у наступну мить, відштовхнувшись від днища, я всім корпусом, як у регбі, штовхнув його на стрільця, що старанно вицілював Полупуда.
Мушкет оглушливо гримнув. Стріляли-то всього за три кроки. Але весь заряд шроту, що призначався Василеві, отримало напівмертве тіло. А там і Василь вніс свою лепту в абордажний бій. Двічі вбитий розбійник ще падав, а козак вже перестрибнув через нього, однією рукою схопив за дуло, відвів розряджений мушкет і тріснув Карпа у вухо ефесом шаблі. Після чого той полетів за борт, навіть не охнувши, і як би не швидше, ніж мені вдалося виштовхнути керманича. А, знаючи неймовірну силу запорожця, можна було не сумніватися – третій розбійник якщо і спливе, то ще не скоро. Та й то далеко вниз за течією, сильно розпухлий і обгризений рибами.
– ♦ —
– Василю! – я кинувся до козака і повис у нього на шиї. – Василю! Який же я радий, що ти живий!
– Гм… – запорожець поплескав мене по спині і звільнився з обіймів. – Я, між іншим, теж радий, що живим залишився, але не кидаюся на людей.
Це він так жартує. І я, посміхаючись на всі тридцять два, знову поліз обійматися.
– От причепився, як сльота до плота… Ну, чого ти мене, наче дівку, лапаєш? Угомонись, навіжений, бо по чолі трісну.
Але я не міг так просто відчепитися. Адже я подумки поховав вже Полупуда. Попрощався з єдиним у цьому світі товаришем і готувався до іншого життя. В якому не буде друзів, а лише рабський нашийник. Хоч і «білий», а не кайдани, як у тих бідолах, що на каторзі весла тягнуть або в каменоломнях спину гнуть… Тому дивився на запорожця і очам не вірив. Здавалося, варто розтиснути руку, і Василь зникне, щезне, пропаде, як сон… Розтане, немов ранковий серпанок під променями сонця.
Мабуть, козак зрозумів це, бо ще раз ляснув мене по спині і з суворою добротою скуйовдив чуба.
– Ну, годі, Петре… Намилуємося ще… Треба до стерна ставати. Батько Славута не лінується, несе байдак до моря. І, якщо не хочемо до воріт Кизи-Кермена причалити, доведеться трохи попріти.
Полупуд відсунув мене вбік і нахилився над трупом розбійника. Швидко обмацав його пояс, поплескав по пазусі, стягнув чоботи. Витягнув звідти невеликий шкіряний мішечок і ніж. Сунув все знайдене добро собі за пазуху, а небіжчика викинув за борт. Потім пройшов на корму і взявся за стернове весло. Оцінив відстань до берега і потягнув кермо на себе.
– Бачу, Петрусю, не солодко тобі велося, якщо вітаєш мене, як рідну матір? Сильно били?
– Ні… Не дуже. Я ж їм, усе як ти велів, говорив. І Крук відразу зметикував, що мене можна за грубі гроші продати. Тож велів не чіпати.
– Завжди був розумний, шельма… і до золота падкий, – Полупуд пожував губами і сплюнув, немов йому від однієї лише згадки про колишнього побратима робилося гидко в роті. – Ех, другий раз вивернувся, падлюка…
Я примостився поруч, нібито допомогти керувати байдаком. Все ж одним веслом управляти важко навантаженим човном було не так просто.
– Василю, це не моя справа… Якщо не хочеш, можеш нічого не говорити…
Хитрував, звичайно. І самого цікавість розпирала, і бачив, що козакові накипіло на душі – треба виговоритися. Настільки, що він аж зрадів моїм словам.
– Хочеш дізнатися, що за історія пов’язує мене з Круком?
– Якщо на те буде твоя воля і згода…
Полупуд ще раз обвів поглядом річку, особливо правий берег, щось прикинув і кивнув.
– Якщо вітер не посилиться, до гирла притоки Бистрої, думаю, раніше полудня не винесе, так що час є. Можна і поговорити. У тебе тютюну, часом, не знайдеться?
Я винувато розвів руками. Мовляв, звідки у бранця майно, але тут згадав про захований окраєць.
– Тютюну немає, а ось пожувати є.
– Чудово, – зрадів Василь, коли я вийняв із шароварів невеликий, як дві сірникові коробки, шматок хліба. – А то я другу добу тільки недостиглими вишнями та заячою капустою харчуюся.
Швидко прожував окраєць, зачерпнув долонею води з річки і запив.
– Спаси Боже… – витер вуса долонею. – Як розвидніється, оглянемо байдак. Не може бути, щоб розбійники весь припас на берег знесли. Хоч щось, та залишилося. Заодно – подивимося, що вони бусурманам такого цінного везуть?
– Везли…
– Що? А, ну так… – хмикнув Василь. – Приймається…
Потім порився за пазухою і витягнув мою люльку. Наче привіт з дому передав.
– Бачиш, зберіг твою цяцьку. А тютюну немає… Гаразд, – козак дбайливо сховав люльку назад, – розмовляти можна і без диму… Ми з Круком побраталися ще джурами. Я – як ти знаєш, на Січі з пелюшок ріс, а його на Низ кобзар привів. Хлопчик прибився до старого десь аж під Краковом. Так і бродили разом світом, поки на Січ не прийшли. Кобзар відпочив і знову до людей пішов, а Крук козакувати залишився. І зрозуміло, що двоє сиріт незабаром потоваришували. Я йому козацьку науку і звичаї допомагав зрозуміти, а він мені про те життя, що за порогами, розповідав. Геть нерозлийвода стали. Окремо нас тільки наставники бачили, коли різні завдання давали. Та й то ми намагалися спершу один наказ виконати разом, а потім за іншу справу бралися…
Василь помовчав трохи.
– Щасливі були роки… Пізніше нас прийняли в новики і стали брати в походи… Там ми теж завжди трималися разом. Нас отаман навіть якщо посилав куди, то неодмінно вдвох.
На цей раз Полупуд замовк надовго. Схоже, боровся зі спогадами. Не хотілося козакові розбурхувати вже підсохлу рану, а з іншого боку – якщо не зірвати струп, то не очистити її від гною.
– Біда трапилася, коли нам років з двадцять було. Може, більше… Хто їх на Низу рахує? По дорозі на Канів, трохи в бік від Михайлового стану, пасіка Микити Півторака стояла… І жила на тій пасіці разом з дідом онука його – Маруся. Ох і гарна дівчина… – голос Василя здригнувся, козак примружився і відвернувся.
Почекав трохи, поки хвилювання вляжеться, і продовжив:
– Звичайно ж, ми втратили голови обидва… Та й хто б таку красу не вподобав?.. І ми їй теж сподобалися. Але ж не можна відразу за двох заміж вийти. Думала Маруся, думала і вибрала мене. В той же день, як вона про своє рішення сказала, Крука наче підмінили. Темніше ночі зробився, а очі – ніби у небіжчика, холодні, незрячі. Немов смертельна хвороба козака зсередини підточила… Я хотів поговорити з побратимом, може, навіть відступився б від дівчини, раз така біда. Хоч у самого серце кров’ю обливалося від однієї лише думки про це, але і побратима було шкода. Ось тільки Крук став мене цуратися і кожного разу від щирої розмови ухилявся. А там і зовсім гайнув кудись, навіть курінного до відома не поставив.