Василь знову замовк.
– Шукали його якийсь час, та й перестали. Якщо згинув – значить, доля така. А якщо не хоче нікого бачити – то хто має право змушувати? Не перший і не останній відлюдник у степу чи пущі. Священик з Михайлового стану оголосив нас з Марусею на Трійцю. Весілля гуляти зібралися на другого Спаса. А тим часом курінь наш у похід вирушив. Під Трапезунд… Туди вдало все склалося, а ось на зворотному шляху – шторм наздогнав. Чайки так розкидало, що і половини хлопців не знайшли. Хто потонув, а кого на турецький берег викинуло. Решту – на щастя, до нашого берега прибило. Але чайки так постраждали, що більше половини суден тільки на дрова годилися, а головне – весла в шторм поламало, хоч волоком тягни. І потягли б, не велика наука, та тільки не повз турецькі фортеці. Довелося більшу частину здобичі кинути, а самим пішки на Січ вертатися. Днем в плавнях відсиджуючись, від татарських роз’їздів ховаючись, а ночами – потайки додому пробираючись.
Тепер Полупуд говорив спокійніше, розмірено. Видно було, що ця частина історії, хоч і сумна, але буденна. Така вже козацька доля. «Часом з квасом, а порою – з водою». Інший похід так славно завершується, що всю здобич забрати не виходить, а інший – добре б хоч самим уціліти. Про що ж тут сумувати?
– Затримався я… На пасіку до Микити лише на Успіння потрапив…
Тут голос запорожця знову здригнувся.
– Краще б мене у плавнях татарська стріла знайшла, ніж така новина.
Я не перебивав навіть поглядом. Розумів, як Василеві важко згадувати.
– На місці пасіки тільки попелище залишилося. Та дві могилки… Де жителі Михайлового стану поховали те, що від Марії та її діда залишилося. Казали, що, судячи по слідах, башибузуки на хутір наскочили. Але живими взяти не зуміли. Дід з моєю нареченою в будинку замкнулися, а коли розбійники дах розбирати стали, самі себе і підпалили.
Бр-р… Жахіття яке. Аж мороз по шкірі. Це ж яка доля чекала людей в полоні, якщо вони добровільно люту смерть готові прийняти, аби живцем розбійникам не дістатися.
– Та одного селяни не знали. На згарищі тому я знайшов сопілку. Ту, з якою Крук не розлучався з дитинства. Казав – батько її вирізав. Вона давно вже вся потріскалася і тільки шипіла, а не грала. Але носився Крук з нею, геть як ти зі своєю люлькою. Так що сумнівів, чиїх це рук діло, у мене не було. Повернувся я на Січ, розповів усе курінному і попросив дозволу стратити юду…
Запорожець знову помовчав, а потім продовжив дещо повчально:
– Щоб ти знав, Петре, за вбивство побратима на Запоріжжі одне покарання – смерть. Яка б вина не була. Курінний, звичайно ж, такого дозволу дати не міг, а наказав доставити Крука на суд товариства. Нехай воно розбирається – чого він заслужив: вигнання чи страти. Та й тоді – кат би йому голову втяв, чи біля ганебного стовпа киями забили, а побратимові – зась.
Козак підвівся, подивився на берег і покликав мене:
– Ану, підсоби! Вчасно я згадав про цей рукав. До Бистрої далеко ще, та й потім проти течії вигрібати удвох не так легко, а тут – якщо байдак хоч наполовину розвантажимо, можна спробувати і на жердинах до Базавлука дійти. А не вдасться – чорт з ним, кинемо. Не на торг їдемо. Зате до Січі на день ходу ближче. І рукав цей не протока, а запруда стояла.
Правда чи придумав, щоб роботою відволіктися, але, тим не менш спільними зусиллями нам вдалося змусити важкий байдак підкоритися і повернути, куди треба.
Дніпро посопів, побурчав, пінячись і нуртуючи, але все ж відпустив судно. І ми, звернувши прямо в зарості плакучих верб, що шатром нависали над водою, опинилися у вузькій, не більш ніж шість-сім кроків завширшки, тихій, аж зеленуватій од водоростей, протоці. Повз яку, якщо не знати точного місця, проплив би на відстані випростаної руки і не помітив.
– Слава Всевишньому, – розмашисто перехрестився Полупуд. – Допоміг… Не залишив у своїй безмірній милості. Тепер можна і відпочити, перевести подих та роззир-нутися… Спаси і помилуй. Все, Петрусю – тут ми як у Христа за пазухою. Жодна погоня не знайде. Якби навіть така була. Але другого човна у Крука немає. То не вплав же їм за нами пускатися…
«Не зрозумів? І він що, ось так закінчить, обірвавши розповідь на половині?»
– Василю! Май совість… – судячи з похмурих брів козака, одній Варварі недарма ніс відірвали, але ж свербить. – Хоч у двох словах… чим усе закінчилося?
– Нічим… – знизав плечима запорожець. – Ти сам бачив. Крук живий і знову вцілів. А я… так розумію, знову тобі життям зобов’язаний. Неспроста ж Тіпун з десяти сажнів4 промахнувся.
– Це не має значення, – відмахнувся я. – Ти мене рятував, я тобі допоміг. Не про те мова. Будь ласка…
Василь зітхнув.
– Ну що з тобою робити… Тільки розповідати, справді, більше нічого. Шукав я Крука майже два роки. А коли знайшов – викрав просто з табору харцизів, де він отаманував. І на Січ повіз. Ось тільки гриз мене сумнів весь час, не хотілося вірити, що побратим такою падлюкою став. Розговорилися якось на привалі, покаявся він, мовляв, сам не знає, що за помутніння на нього найшло, і став просити дозволити смерть прийняти, як личить воїну – зі зброєю в руках. Що не хотів він смерті діда і, вже тим більше, Марусі. Що вони самі мазанку запалили, а верх він вже потім розбирати став, щоб врятувати їх. Брехав, звичайно, це я тепер розумію, а тоді… Знаєш, Петре, хотілося мені йому вірити. Надто вже гидко було думати, що я побратимом таку мразь називав. Сам себе обманював.
Василь провів рукою по обличчю, немов та полуда досі на очах була.
– Один раз ми в дуже гарному місці зупинилися на нічліг. На високому березі Росі. Дійсно, якщо вмирати – то краще і не знайти. Загалом, умовив він схрестити з ним шаблі. Мовляв, зброєю ми однаково володіємо, то нехай Господь розсудить, хто правий. І ще щось таке плів… я вже й не пригадаю.
Я мав свою думку щодо справедливості, але зараз було не на часі її висловлювати.
– А Крук як тільки відчув свободу і взяв у руки шаблю, став насміхатися наді мною. Сказав, що на пасіку він приїхав сам. І ніхто його не боявся. Що спершу він зарубав діда, зв’язав Марусю і тільки потім ватагу свиснув. Що три дні і три ночі гостювали вони у моєї нареченої вдесятьох. І лише перед від’їздом підпалили хату… Щоб сліди знущання приховати.
Василь скрипнув зубами.
– Брехав… сучий син! – я мав це сказати. Заради Василя. – Хотів розлютити тебе. Ти ж мене сам вчив, що холодна голова в бою то половина перемоги. От Крук і бив по болючому. Плював тобі в душу…
Полупуд подивився уважно мені в очі і, з помітним полегшенням, повільно кивнув.
– Дякую, Петре. Сподіваюся, саме так і було. А тоді я справді замалим розум не втратив. Нічого пригадати не можу. Ніби кривавий вихор перед очима танцює. Одне бачу як зараз – вістря шаблі встромляється в око Крукові, і той замертво валиться з кручі в річку. Сам я теж без пам’яті впав, багато крові втратив. А коли отямився – його вже течією віднесло. Так що до вчорашнього дня був впевнений, що Крук мертвий. Курінному розповів правду. Повинився, мовляв, так і так… Воля твоя, батьку, хочеш – карай, хочеш – милуй. Довго думав старий Матвій, а потім вирішив, раз тіла я не бачив і готовий присягнути в тому на сповіді, то і вбивства не було. Значить, звинувачувати мене нема в чому. І, як бачиш, не помилився. Якщо б судили мене тоді, то даремно. Зате тепер, Петрусю, не один Господь мені свідок, а й ти все бачив. Є з чим на суд товариства вдруге вийти і вирок смерті для Крука вимагати. І якщо коло старшин ухвалить відступника стратити, то вже тоді кожен козак не тільки матиме право, але і зобов’язаний убити його. Де лиш спіткає.
Розділ четвертий
– Не мала баба клопоту, завела порося… – пробурмотів Полупуд, спантеличено смикаючи вус. – Навіть не знаю, радіти чи навпаки… Покинути таке добро – усе життя шкодувати, а на горбу не потягнемо, пупець розв’яжеться.