Крук змовчав, але коли кинувся вперед, – шабля замигтіла з подвоєною швидкістю. І нестримний натиск таки досяг успіху. Бо коли бійці розійшлися в черговий раз, схожа смуга тканини, що темнішала від крові, тепер перекреслила сорочку на грудях Полупуда.
– А на це що скажеш? – хвалькувато зауважив Крук.
– Раз на рік і мудрець дурнем буває… – знизав плечима запорожець. – Вважай, розім’ялися. Тепер можна і серйозно потрудитися.
Полупуд знову кілька разів махнув шаблею навхрест, мабуть, чужа зброя чимось йому не подобалася. Може, баланс поганий, або рукоять не так лежить, але нічого не поробиш – іншої немає. Потім злегка присів, і так, на напівзігнутих ногах, немов пританцьовуючи, пішов на супротивника.
Крук теж підібрався, і вперше за весь час не атакував, а прийняв захисну стійку.
– Х-ха!
Клинки застукотіли так густо, немов барабан дріб відбивав. Майже зливаючись в один безперервний звук. І коли раптом настала тиша, то стало чутно хрипкий подих, а Крук позадкував, тримаючи шаблю опущеною вниз. При цьому ліва рука отамана повисла батогом.
– Молися, якщо хочеш… – запорожець теж дихав важкувато, але голос його при цьому звучав навіть урочисто. Не переможно, не зловтішно, як можна було сподіватися, а саме так – з тихим сумом. Як вимовляють останнє слово на могилі людини, котра при житті не заслужила доброї згадки, але тепер це вже не так важливо. – Може, хоч якесь полегшення випросиш. Я би не пробачив, але Господь милостивий. Він навіть Юді та Іродові гріхи відпустив.
І, даючи розбійникові час для покаяння, вичікувально зупинився. Але той і не думав про порятунок душі. Розуміючи, що в чесному поєдинку перемогти запорожця не вийде, Крук вдався до підлості.
– Давай! – крикнув отаман і відскочив убік, сходячи з лінії вогню.
– Тримай! – рикнув Тіпун. Кресало клацнуло, підпалюючи порох на пороховій планці, і в ту ж мить я штовхнув керманича в бік ногою. Несильно, ледве дотягнувся, – але щоб збити приціл і цього вистачило.
Мушкет бабахнув, але заряд пішов боком, тільки листя залопотіло.
– Ах, ти ж сучий потрох! – закричав керманич і замахнувся на мене прикладом. На щастя, в останній момент удар притримав, мабуть пошкодував мушкета. Так що терпимо. В голові задзвеніло, але череп витримав. Обійдеться ґулею. Зате чоботом прилетіло жорстко. Здається, навіть хруснуло ребро. Але біль не пекучий, значить, обійшлося без перелому.
– Бийте! Рубайте! – крикнув Крук, як тільки зрозумів, що Тіпун промахнувся, але Полупуд теж ґав не ловив. Козак же не знав, скільки мушкетів націлено на нього з байдака. Тож як тільки-но гримнув постріл, уже в наступну мить величезними стрибками метнувся до дерев і плигнув у них рибкою, як у воду, – щезаючи поміж густим гіллям раніше, ніж розбійники встигли зрозуміти, що кричить їм отаман.
– Наздогнати! – Крук знесилено сів на землю. – Наздогнати…
Але розбійники, насторожено позираючи на зарості, не поспішали входити туди.
– Боягузи!
– Зачекай, отамане… – став поряд з ним Убийвовк. – Не гарячкуй… Ніч на дворі. Що ми там побачимо? Швидше очі гілками повибивати можна… Василь без рушниці, біди не наробить. Та й підрізав ти його незле… Так що до ранку тільки ослабне від втрати крові. А якщо пощастить, то і від пропасниці… Ось тоді я його і знайду. Обіцяю… Нікуди не дінеться. Там далі, – махнув рукою на вишняк, – плавні і безлюддя на багато верст. А тут – ми…
Крук подумав трохи і кивнув знехотя.
– Розумно. Будь по-твоєму.
Потім повернув обличчя до байдака.
– Ти чому не влучив? Раніше меткішим був.
– Панич під руку штовхнув… – пробурчав керманич. – Дозволь, отамане, я його приб’ю?
– Роби, як знаєш… – махнув той здоровою рукою.
Я аж задерев’янів. «Невже все?» Але, поки Тіпун обрадувано діставав шаблю, Крук продовжив: – Тільки не забудь докинути сто монет в загальний котел.
– Що?! Сто монет?! Отамане, змилуйся! Та не заплатить нам ніхто за цього вишкварка таких грошей! Тіпун мені на язик.
– Хочеш об заклад побитися? Добре, я приймаю. Десять монет ставлю, що виторгую за панича сотню.
– Тьху, – сплюнув керманич з досади і відважив мені ще одного стусана. Але я вже був готовий до цього, і прийняв удар на здоровий бік. – Хай він пропадом пропаде, твій панич. Не чіпатиму. Але я тебе не розумію, отамане. Щось ти занадто м’яким став. Не до добра це, тіпун мені на язик.
– Панич, звичайно, завадив тобі. Але в чому його вина? Що знайомого врятувати хотів? Так це по-нашому, за козацьким звичаєм. Так що, у вухо його трісни, аякже – заслужив. Але не перестарайся. Хлопець у своєму праві.
– Обійдусь, – пробурчав Тіпун, що не завадило йому все ж таки дати мені ще одного стусана. Правда, без злості. Так, мимохідь.
– Убийвовче, ти голос подав – тобі і за старшого бути, – продовжував розпоряджатися Крук, – поки я передрімаю. Трьох постав в дозор, решті – теж відпочивати. Вранці вирішу, що робити далі. Навколо, справді, на сотню верст пуща, а зачепив я його добре. Може, навіть до кістки.
– Як скажеш, отамане, – слідопит прийняв наказ, як само собою зрозуміле. – Сам постережу. Якщо Полупуд поткнеться – живим не піде.
– От і славно… – Крук тільки тепер випустив шаблю і дозволив Хрипунові оглянути рану.
І кількох хвилин не минуло, як всі заспокоїлися. Весь день на веслах, хоч і за течією, не біля телевізора на дивані валятися. Бадьорість від грози і купання спала, збудження, викликане появою Полупуда, теж, і втома навалилася з подвійною силою. І не тільки на розбійників. Як не переконував себе, що треба триматися, очі раз у раз закривалися, і я провалювався в бездонний колодязь. Здригався, розуміючи, що падінню не буде кінця, і знову безглуздо витріщався в темряву.
Інколи хмари розступалися, і я дивився на засіяне зірками небо, згадуючи про такі ж ночі, проведені поруч з Полупудом. Потім знову падав і провалювався…
У такій напівдрімоті мені здалося, наче щось хлюпнуло поруч з байдаком. Я насторожився, прислухаючись. Було навіть мелькнула думка, чи то не водяник часом вирішив мені допомогти… але хвилина змінювала хвилину, а нічого не відбувалося, – і я знову поринув у сон.
Думати про те, щоб спробувати втекти самотужки, залишив відразу. Василь не просто так показався, він давав зрозуміти, що живий і не покинув мене. Але біда в тому, що, навіть вислизнувши нишком з човна, з моїм умінням тишком ходити я привів би погоню просто до Полупуда.
Саме це, як я підозрюю, і стало головною причиною, чому Крук заборонив Тіпунові розправитися зі мною. Значить, тим паче, втікати не можна. Думки про це не додавали бадьорості. Зате сонливість пройшла.
Як відомо, безцільне очікування вимотує найбільше, так що я вже і від пут звільнився, і ніж з чобота дістав, про всяк випадок, а нічну тишу, як і раніше, не порушував жоден підозрілий шурхіт. Від напруженого вслухання і виглядання невідомо чого, мені навіть стало здаватися, що зірки більше не стоять на одному місці, а пливуть по небу, розмірено погойдуючись, немов намагаються знову заколисати мене і повернути назад в царство Морфея.
Що?! Пливуть?! Зірки плисти не можуть! Значить… Я мало не зойкнув від радості. Так ось щось плеснуло. Причальний кінець відв’язався і впав у воду. Все питання у тому – сам відв’язався чи відв’язали?
На жаль, погойдування не один я відчув…
– Тіпун мені на язик, якщо ми не пливемо… – пробурмотів керманич, повертаючись на бік. – Чи це мені сниться?
– Сниться… – вимовив я тихенько, загасаючим шепотінням, як матері заколисують дітей. – Сниться… спи…
Але на досвідченого керманича хитрощі не подіяли.
– Який чорт, сниться?! Якщо ми вже майже на стрім-нині?! – схопився Тіпун на ноги. – Це ти, байстрюку, байдак відв’язав?! Ну все! Молися, паничу! Наплювати на сто монет! Тепер точно приб’ю!
Розбійник так розлютився, що вихопив шаблю і кинувся до мене.
Можливо, я не герой, щоб зовсім безстрашно дивитися в очі смерті, але і не боягуз. При вигляді оголеної шаблі руками голову не закриваю. Хоча міг і закрити. В даному випадку вони мені були не потрібні. Вистачило ніг. Підтягнув коліна до живота і з усієї сили штовхнув Тіпуна в груди, як тільки керманич завис наді мною, збираючись довести справу смертовбивства до кінця.