– Про кого ти весь час говориш, Круку? – керманич, котрий стояв просто наді мною, теж приєднався до розмови. – Ми його знаємо?
Я слухав в обидва вуха, ще й рота роззявив. Хто б не напав на банду річкових піратів, для мене він уже був найкращим другом. Шкода, допомогти не можу. В усякому разі, у дану мить. А далі, як казав сліпий вмираючи: «Поживемо – побачимо».
Дурний жарт. Тьху три рази… Це все від нервів. Нетримання думок.
– Про побратима свого, щоб його чорти в пеклі мордували, – відповів отаман. – Про кого ж іще?
– Та ну! Цього не може бути! – ляснув долонею по фальшборту Тіпун. – Ми ж усі бачили, як ти стріляв, і як він беркицьнув у річку. Не прикидаючись. Замертво… Забудь.
– Зле ти його знаєш, – не давав переконати себе Крук. – Це така шельма, що і з пекла вибратися може. Чорт! Поквапився… Треба було ближче підпустити, та впритул бити. А ще краще – голову відрубати, серце кілком прохромити, а після – тіло спалити і попіл розвіяти. Ну, нічого. Дасть Бог, зустрінемося і в третій раз. І тоді я вже не схиблю.
«Ого! Схоже, отаман піратів про перевертня говорить? Тоді я поквапився його в друзі записувати. Тьху тричі через ліве плече… З такими друзями і ворогів не треба. Це тільки в жіночих романах та дівочих мріях шляхетні кровопивці водяться. Пристрасні і душевно хворі… себто, страждаючі душевними болями. Фантомними, звісно. Бо звідки ж у вампіра душі взятися?»
Крук тим часом прийняв остаточне рішення. Повернувся в бік заростей, приклав до рота долоні рупором і крикнув:
– Василю! Це ти, сучий виплодок?! Відгукнися, паскудо!
Якийсь час вишневий гай мовчав, а після звідкись із глибини заростей долетіла відповідь:
– Я… Юдо… я… Молися, поки ще маєш час… На цей раз живим не втечеш… Буде і чортам празник!
Голос звучав так, наче по землі стелився. Сичачи і звиваючись, як гадюка. А якщо врахувати, що на березі до цього часу вже неабияк потемніло, і сонце підсвічувало вишняк, перетворюючи його в один кривавий розлив, то не дивно, що розбійники мимоволі позадкували. Деякі навіть у річку забрели. Оскільки багато хто вірив, що нечисть не може переходити через біжучу воду. При цьому навперебій осіняли себе хресним знаменням. Геть-чисто чернечий орден чи група паломників, а не розбійницька ватага.
– Свят, свят, свят… – пробурмотів і керманич. – Пресвята Богородице Діво Маріє, спаси і помилуй… Невже Полупуд з мертвих встав?.. Чи у Баби коса притупилася? Тіпун мені на язик.
«Що?! Мені не причулося? Він сказав – Полупуд?.. Він, справді, сказав – Полупуд?! Матусенько рідна! Василь живий?! Абзац… Але яким чином? Я ж сам бачив, як… Стоп! А що я бачив? Як запорожець після пострілу за борт упав? Так «після» не означає «внаслідок»! Ура! Тепер я точно не пропаду. Василь повернувся за мною! Ось це друг вірний, я розумію! Сам гинь – а товариша виручай! Справжній побратим!.. Побратим?»
Тут мене щось немов під ребро кольнуло і защеміло серце.
«Адже Крук теж щось про побратима згадував? Виходить, вони з Полупудом колись побраталися, а тепер – смертельними ворогами стали? Ну, то й що? У житті різне трапляється… Батько на сина, дочка на матір руку піднімає… Нічого з висновками поспішати? Як слушний час настане – Василь сам усе пояснить. Якщо захоче, звісно… А зараз, головне, триматися на сторожі і бути до всього готовому. Навряд чи запорожець вирішив самотужки всю ватагу розбійницьку порішити. Хоча, з нього станеться. Придумає якусь хитрість. А мені її треба вчасно розпізнати і діяти відповідно!»
Поки я радів і занурювався у мрії, любовно погладжуючи через штанину і халяву вкрадений кинджал, на березі щось відбувалося. На відміну від решти розбійників, Крук навіть повеселішав. У всякому разі, тримався одноокий отаман тепер набагато впевненіше і спокійніше, ніж кількома хвилинами до цього. Він навіть присів біля вогнища і неквапливо підкинув хмизу в полум’я.
Потім знову подивився на зарості.
– І як же тобі вдалося обдурити чортів, Василю? Що вони погодилися випустити тебе з пекла?
Крук більше не кричав. Говорив рівно. Навіть до мене не кожне слово долітало. Але Полупуд почув. І відповів. Теж звичайним голосом. Без зміїного шипіння.
– А я пообіцяв їм натомість іншу душу надіслати… Значно чорнішу… Як дьоготь.
– Всього лише? – розсміявся одноокий. – То виходь. Час нам і справді закінчити ту давню історію. Хоч на ножах, хоч на шаблях… Обіцяю, між нами ніхто не встряне. А ти знаєш, Василю, моє слово вірне.
– Знаю… – після нетривалої паузи відповіли зарості. – Як тільки земля носить такого виродка? Не розступиться під ногами.
– Може, тому що я тепер більше човном… – знову засміявся Крук. – І батько Славута на мене не гнівається. Вже хто-хто, а він стільки душ згубив, серед них і безвинних – у шторми та на порогах, що мені за три життя не впоратися. Ватага теж підібралася не гірше отамана… Тіпуна пам’ятаєш? Здоров’я тобі він не бажає, сам здогадуєшся… А ось гостинець, при нагоді, міг би передати… свинцевий.
Отаман з Полупудом продовжували докоряти один одному, не згадуючи конкретно, з чого почалася їхня непримиренна ворожнеча, зате поруч зі мною вже готувалася підлість.
– Гостинця, значить… – пробурмотів керманич. – Як скажеш, отамане. Можна і гостинця… Галушка свинцева згодиться? Щоб йому вдавитися, тіпун мені на язик…
Керманич опустився на одне коліно і почав заряджати мушкет, продовжуючи бурмотіти:
– Ти мені тільки під постріл його підстав… а я вже не промахнуся, будь спокійний… Третього разу не треба.
Тим часом Крук з Полупудом, схоже, домовилися.
Усі розбійники відійшли до одного краю галявини, підкинувши спершу побільше дров у багаття, а одноокий отаман перемістився в інший бік. Так що між ними і його людьми залишалося кроків сорок вільного простору. Крук навіть руками розвів, наче кажучи Полупуду, гляди – тут більше нікого немає, залишилися тільки ми з тобою.
Дуже благородно і схоже на правду, якби не пришвартований біля берега байдак. А ось від нього до лінії вогнищ не більше двадцяти метрів. І Тіпун, поклавши дуло на фальшборт, тільки чекає, коли побачить ціль. І промахнутися з такої відстані майже неможливо. Особливо, шротом.
– Ну де ж ти? – бурмотів керманич, нетерпляче погладжуючи приклад мушкета. – Виходь. Покажися…
І, наче почувши його прохання, рясно вкриті кривавими плодами гілки розсунулися, випускаючи з заростей міцну чоловічу постать.
– ♦ —
Сумнівів не залишилося – це справді був Василь Полупуд, товариш Мінського куреня Війська Низового Запорозького. Живий і цілісінький, наскільки я міг судити на віддалі. Як йому це вдалося – незрозуміло?! Але, так чи інакше – факт у натуральну величину.
– Обніматися, сподіваюся, не будемо… – глузливо промовив Крук. – Хоч і довгенько не бачилися, та як на мене – і довіку б не зустрітися.
– Я теж тебе не шукав… Вважав мертвим… – відказав Василь, оголюючи шаблю. – Але раз побачилися, значить, так угодно Господу. Мабуть, і справді, пора тобі… Зачекалися на тому світі, Юдо.
– Багатьох я в землю поклав, – отаман розбійників теж видобув зброю. – Уже й рахунок втратив. Може, з сотню, а може, і більше. Але, віриш, нікого з такою насолодою не вбивав, як зроблю це зараз.
Полупуд у словесну перепалку вступати не став, а лиш махнув шаблею навхрест, щоб приноровитися до балансу чужого клинка, і рушив уперед.
Крук теж не барився. Люто закричавши, він кинувся на супротивника, з ходу завдаючи цілу серію ударів. Клинки вдарилися з сухим стукотом раз, другий, третій… Після чого отаман відскочив і подивився на ліве плече. Трохи вище ліктя на сорочці з’явилося темна смуга.
– Ось як?.. Бачу, ти час не марнував…
– Власне. А ось ти колишню вправність втратив. Ну, воно і зрозуміло – беззахисних торговців і переселенців грабувати то не з бусурманами воювати, чи не так? Твої жертви більше про пощаду молили, ніж за зброю бралися.