– Так, паничу, воно всім спокійніше буде. Ти не перший невільник, якого я в своєму житті бачу. І добре знаю, що означає такий блиск в очах. Але, ось що я тобі скажу, хлопче. Навіть не думай. Тут на десятки миль жодної живої душі. Пропадеш ні за пучку тютюну. Якщо з голоду не вріжеш дуба, то звірина розірве… як тільки ослабнеш. Так що, годі витріщатися, сідай біля вогню, грійся. Зараз перекусимо, чим Бог послав, і полізеш назад на байдак.
Зараза… Треба вчиться краще собою володіти. Тепер, з шароварами в руках, дійсно, далеко не втечеш. Краще будь-яких пут затримають.
Але і плюс у всій цій ситуації теж був. Затягуючи аркан на моїх руках, Крук машинально обмацав свій пояс. Здивувався, коли не виявив там ножа, але, – судячи з того, що мене обшукувати не став, а лише з досадою глянув на річку, – нічого не запідозрив, а втрату зброї списав на безглузду випадковість. Що куди важливіше зв’язаних рук. Та й зв’язаних – одна назва. Гудіні3 звільнився б за пару секунд. Я так не вмію, але не звертайте на мене увагу хвилин п’ять, і «свобода зустріне радісно біля виходу». Кинджал я все ж зумів експропріювати.
Ще мене сильно порадували слова Крука про ночівлю на борту. Всяко народу там буде менше, та й багаття на палубі байдака точно розводити не стануть. А це значить, навколо буде темрява. Яка, як відомо, друг молоді.
Я так розмріявся про втечу, що аж здригнувся, коли мені замалим не ткнули в обличчя кусень хліба.
– Гей, паничу, відчепися ти вже від своїх штанів… – пробурчав Пешта. – Не бійся, не втечуть. На… Не вірю я, що з тебе хоч якийсь зиск буде, але якщо Крук вирішив, краще не перечити. То, кажеш, раніше Полупуда не знав?
Ох, не люблю я таких задушевних бесід. Відразу згадалося класичне «Базіка – знахідка для шпигуна». Один з плакатів, що прикрашають нашу військову кафедру. І оскільки іншого виходу зістрибнути з теми у мене не було, я квапливо прикрився іншим прислів’ям: «Коли я їм, я глухий і німий». Вихопив у Пешти з рук хліб і жадібно вгризся в окраєць. А щоб на грубість не нарватися, інтенсивно закивав при цьому. Мовляв, усе вірно. Не знав, не бачив, не чув… І взагалі, а хто це?
– Не квапся, бо вдавишся, – пробурчав розбійник. – А Крук скаже, що я навмисне задушив.
Демонструючи голод, я і справді перестарався і відкусив більше, ніж варто, і відчував, що цей шматок мені поперек горла встає. Але ж не випльовувати. Перше, – це образа. Можна і по морді заробити. Чоботом. Друге, – хто знає, коли наступного разу годувати будуть? Так що їжею краще не розкидатися. А ось час потягнути можна. Та й запас невеликий зробити не зашкодить.
Удаючи, що запхав у рота весь окраєць, решту хліба обережно засунув у шаровари.
Чудовий вид одягу, до слова. Не штани, а чохол автомобільний. Туди не тільки шматок хліба – ще одного такого як я, запросто запхати можна, і тісно не стане. А головне – нічого не загубиться. Внизу, на щиколотках такі ж зав’язки, як на поясі. Щоб штанини в чоботи простіше влазили. В результаті маєш дві, фактично безрозмірні торби. Як ходити з додатковим вантажем? Це вже інше питання. Просто треба знати міру і зайвого в матню не пхати…
Ну, а шматок хліба, який провалився аж до литки, точно на заваді не стане.
Пешта ще стояв над душею, чекаючи поки я зможу говорити, але доля в черговий раз розпорядилася інакше і підіграла мені.
– Татарчуче! Сучий потрох! Ти де подівся?! Багаття швидше згасне, ніж ти дрова принесеш! – крикнув хтось від дальшого багаття.
Татарчук якщо і почув, промовчав.
– Гей, хлопці! – не так впевнено, гукнули вдруге. – Татарчука ніхто не бачив? – і, не чекаючи відповіді, кашовар зарепетував на весь голос: – Татарчуче! Бий тебе кара Божа! Ти де?!
І знову тиша.
– Що трапилося, Панасе? Чого верещиш, як недоріза-ний? – відгукнувся Крук.
– Так теє… отамане… Татарчук пропав. Здається…
– Що значить «здається»?
– Так теє… за дровами пішов… і досі немає.
– Давно? Може, по нужді присів?
– Так теє… – почухав потилицю кашовар. – Я теж так думав. Тому й не кликав. Але саламаха вже майже уварилася. Вогонь догорає. А його все немає… Занадто довго. Не мотузок же він проковтнув?
Крук доклав долоні до губ і рикнув так, що аж у вухах залящало.
– Татарчуче! Це Крук! Озовися! Бо битий будеш! Я не жартую! Ти мене знаєш!
Особисто я не ризикнув би, після такого попередження, і далі в хованки бавитися. Ясно було – отаман злий, як сто чортів. Порве винуватого, наче Тузик грілку. Але зниклий розбійник, як і раніше, не озивався.
Крук гукнув ще раз, але вже без ентузіазму. Швидше для порядку. Почекав трохи і похмуро розпорядився:
– Усім бути обачними. Не спати. Дивитися і слухати. Не подобається мені таке. Тіпуне, візьми пару хлопців, панича і залізайте на байдак. Про всяк випадок. Мушкети тримайте напоготові. Пешто, Убийвовче, Лютий – підете зі мною. Подивимося, куди цей лайдак запропастився. Не схоже на жарт. Не геть же він божевільний, щоб таке утнути. Але якщо… Своєю рукою дюжину буків відважу. Тиждень на животі спати буде, засранець. Якщо живий ще…
Розділ третій
Пошукова група повернулася десь через годину… Не вся. Пішли вчотирьох. Повернулося троє. Крук був сам не свій. Метався по березі і час від часу потрясав кулаками, вигукуючи прокльони. У чию саме адресу, я не розчув. Начебто і близько байдак стояв, а все ж шерех і плескіт течії приглушували частину слів. Та й вітерець знову задув. Додаючи шелест листя до загального шуму.
– А де Лютий? – необережно поцікавився хтось із тих, що не брали участі в пошуках.
– Там же, де і Татарчук… – не стримуючись, гаркнув на нього отаман. – Вчиш вас, дурнів, вчиш – а все, мов горохом до стіни! Казав же: триматися разом! Ні – почулося йому щось, вирішив глянути. Навіть не попередив. А йшов позаду. Поки почули хрип, поки прибігли на місце, Лютий вже і ногами не сукав. І це не звір напав. Звернув козакові голову, як курятку. А коли від того місця далі по слідах пройшли – то і Татарчук знайшовся. І теж – обернутий мордою до спини. Не знаю, хто це – але силою його чорти не обділили. Щоб йому на тому світі казани обертати! Ще й шаблю його забрав.
– Отой «він»… що – один там? – судячи з голосу, запитав Хрипун.
– Не знаю… – отаман злегка заспокоївся і відповідав вже без зайвої злості, більш розважливо: – Може, і кілька. Але поки ми бачили сліди тільки однієї людини. Убийвовк підтвердить.
Згаданий слідопит, одягнений в безрукавку з вовчого хутра на голе тіло, лише кивнув.
– І що? – Хрипун запитально розвів руками, потім виразно схопився за шаблю. – Ми подаруємо цьому шматку лайна життя двох наших товаришів? Утремося і попливемо далі? Ніби нічого не сталося? Радіючи, що прибуток доведеться ділити на пару частин менше? Так?
Одноокий отаман підступив до надто балакучого розбійника, взяв за обшлаг, підтягнув до себе і, заглядаючи в обличчя, прогарчав:
– Щось ти занадто голосно каркаєш, Хрипуне! Не забув, хто з нас Крук?! Чи хочеш не тільки охрипнути, але й замовкнути навіки?
Однак розбійник не злякався.
– Крук тут один – і він наш отаман! Та якщо отаману наплювати на своїх товаришів… То як би чорному Круку одному літати не довелося.
– Погрожуєш?! – розлючено заревів одноокий, хапаючись за шаблю. – Ти?! Мені?! Та я…
– Хочеш зменшити ватагу ще на одного? – несподівано заступився за Хрипуна Пешта. – Що з тобою, отамане? Якщо б я не знав тебе стільки років, подумав би, що ти… злякався.
Крук тут же забув про Хрипуна, висмикнув з піхов шаблю і стрибнув до другого розбійника. Але, мабуть, за цей час здоровий глузд зумів перемогти лють, і отаман лише штовхнув Пешту плечем. Але так, що той гепнувся на землю.
– Я теж не перший рік тебе знаю, – буркнув майже дружелюбно. – Тому – живи наразі. Але якщо ще хоч раз відкриєш пащеку…
Отаман не закінчив. Замість цього подивився на червоні, ніби рясно политі кров’ю, зарості вишняку, витер долонею спітніле чоло і продовжив:
– Чорт! Якщо б я сам, власною рукою, не всадив у нього кулю…