– Табань! – закричав керманич. – Парус прибрати! Ворушіться, ледащо! Грім трасне, кров по стінах! Телята вим’я швидше знаходять! Разом! Або я вам весла в зад засуну, остолопи царя небесного! Тіпун мені на язик!
Погроза подіяла, чи веслярі теж мали не малий досвід, але команду виконали дружно, впевнено. Байдак на мить завмер, немов приміряючись, а потім стрибнув вперед і… розмірено захитався в майже непомітній заплаві. Рибалкам добре знайомі такі місця. Метр-два далі течія мчить, як скажена, а тут – попри берег, поплавок стоїть, наче прив’язаний. Поки риба не торкне наживку, навіть не ворухнеться.
Знав це місце Тіпун чи вгадав, користуючись досвідом, але човен плавно підійшов лівим бортом до берега, обернувшись носом проти течії. А вже у наступну хвилину двоє розбійників зістрибнули в воду і потягли на берег причальні кінці. Мить, і з протилежного борту бухнули в річку здоровенну каменюку – встали на якір.
– Слава Ісусу Христу, – перехрестився Тіпун.
Його слова могли б здатися комічними, якби не оглушливий гуркіт грому, котрий саме вшкварив так, що аж вуха заклало. А потім небо розпанахала сліпучо-біла блискавка… після котрої аж в очах на мить потемніло.
Я не двієчник, знаю, що швидкість світла більша за швидкість звуку, і ми повинні спостерігати спершу спалах і лише потім гуркіт, але зараз було саме так. Ну, або першу блискавку я проґавив. Ось тільки вони були такі потужні, яскраві і лапаті, що навіть сліпий би побачив. Справжнісінький шторм… Одна втіха – вітер вщух. Наче й сам злякався такого розгулу стихії.
Завмерло все навколо, затихло… Аж моторошно стало.
Хвилини на дві… А потім хтось із небожителів, мабуть, перевернув ночви.
Злива хлинула суцільною стіною. Навіть не мало сенсу ховатися. Вода була навколо. У річці, здавалося, навіть тепліше і сухіше, ніж просто неба. У всякому разі, дощ не періщив по спині водяними батогами. Так що розбійники, і я з усіма, пострибали за борт і стояли по шию у воді, прикриваючи голову руками.
– Навіщо було до берега гребти, якщо все одно у воді сидимо? – пробурчав Пешта.
– Нічого, нічого… – Крук глузливо примружив єдине око. – Не з меду, не розтанеш. Зате помиєшся нарешті. Воші потопиш.
– А якщо це на весь день?
– Ні, хлопці… Я на Дніпрі народився, виріс і, дасть Бог, помру… Тіпун мені на язик, – підбадьорив розбійників керманич. – Якщо відразу так гостро взялося, то це не надовго. Поганяє святий Ілля чортів, приб’є пару-трійку і вгамується.
Жартував він чи дійсно так вважав, але небо у верхів’ях Дніпра і справді вже світлішало. А гроза, злива чи шторм – не знаю, як обізвати це явище – виконавши плановий полив, брязкаючи і поблискуючи, повезли рештки води далі, в напрямку Чорного моря.
– А що я казав? – підняв вказівний перст Тіпун. – Можна вилазити… Он уже й сонце прокльовується.
Загалом, його дозволу ніхто і не питав. Самі не сліпі. Побурчали для годиться і полізли на берег, пхаючи і підштовхуючи один одного. Не обійшлося і без падінь. То один, то інший розбійник пірнали з головою, послизнувшись або не утримавшись на ногах від штовханця. Чим сильно веселили товариство.
Дивлячись на їх нехитрі забави, я несподівано надибав ідею. Ризикову… Але, як то кажуть, хто не ризикує, той шампанське не замовляє. Ідея вимагала перевірки. І негайної, поки більша частина розбійників все ще була на глибокому.
Змахнувши руками, я зойкнув і шубовснув, здіймаючи цілу хмару бризок. Причому впав так незручно, що примудрився повалити ще двох, котрі, на свою біду, стояли занадто близько до мене. А під водою став хапатися за них, як потопаючий за соломинку. І сам не виринав, і їм заважав.
Загалом, коли решта примудрилася нас якось розборонити і витягнути, і я, і мої сусіди так наковталися води, що ледь живими залишилися.
– От незугарне, – Крук майже дослівно повторив характеристику, видану мені Полупудом у ті дні, коли ми лише познайомилися. – І чого ж тобі, паничу, вдома не сиділося? Одна морока. Чесно кажучи, починаю сумніватися, що сто цехінів гідна винагорода за мороку. Одне тішить – що той, хто тебе купить, потім намордується ще більше. Тримайся за мене і чалапай вже на берег…
Я і сам вже накупався по саме «не хочу», але задумане вимагало ще одного занурення. Розуміючи, що зволікання може перекреслити всі мої плани, я кивнув, сказав: «Добре», – і впав.
Чорт! У Крука виявилася блискавична реакція і залізна рука, якою він вхопив мене за комір і потягнув назад. А я ж не просто так групове пірнання влаштував і мацав сусідів не навмання, а виключно за пояса і халяви. Завдяки чому знайшов у одного в чоботі ніж. І міг би зараз витягнути… якби не Крук.
Мене таке зло взяло за несвоєчасну і непрохану допомогу, що я як скажений замолотив руками і ногами, вириваючись з рук розбійника. Але куди щеняті супроти дорослого вовка. Мене висмикнули з води, заїхали кулаком у вухо і, таким простим способом закликавши до порядку і привівши до тями, направили до берега.
Більше я не пручався. Долю не обдуриш. Той ніж, який я хотів викрасти, мені не дістався. Тож доведеться обійтися витягнутим з-за пояса Крука. Якщо зумію заховати, а не втопити, поки мене виштовхають з ріки.
– ♦ —
Не знаю, де вони назбирали після такої зливи сухих дров, але не минуло й десяти хвилин, як на березі палахкотіло три жарких багаття. Одне – більше, над ним повісили великий, відра на три-чотири, казан. Два – менших. Для посидіти, погрітися, обсушитися.
Вишняк, поруч з яким ми причалили, здавався якимось казковим місцем. Я не зовсім дитя асфальтових прерій і кам’яних джунглів, доводилося бувати і в селі, і на лоні дикої природи. Та й останнім часом лишень пустелями та хащами пробираюсь. Але навіть уявити собі подібного дива не міг.
Берег від річки здіймається пологим схилом. І ось я стою на цій смузі, що повінь відвоювала у дерев, а переді мною – хоч куди глянь, аж до горизонту – зарості вишень. Дерева невеликі, навіть карликові, як підстрижені, дуже рідко вище голови і буквально вкриті яскраво-червоними плодами. Та так густо-рясно, що і листя не видно.
– Що, паничу, подобається? – помітивши моє захоплення, відгукнувся Тіпун. – А ти не соромся, милуйся. Ніде в світі більше немає такої краси. Ні в польських землях, ні в бусурманських. Ех, місяцем би раніше… Коли все цвіло… Від річки і до неба, як снігом земля усипана була. А пахло…
Голова обертом йшла, як від штофа горілки. Навіть краще. Ходиш, немов п’яний, а похмілля на ранок немає. Тільки декілька днів потім усе навкруги вишнями пахне. Навіть власне лайно… Тіпун мені на язик.
Крук прислухався і зневажливо махнув рукою.
– Чого їх нюхати? Ось коли достигнуть – тоді справді рай. Ходи поміж дерев і просто з гілок їж. Тільки кісточки спльовуй. А як підсохнуть, греби в мішки, та на ярмарок. І пополювати можна. Кабани так і сновигають. Не те що навесні, коли вся звірина за милю цей квітник обходить. Воно ж не таке дурне, як людина, розуміє, що можна так нанюхатися, що навіки прямо між дерев і заснеш. Тобі – вічне блаженство, а корінню – добриво…
Я слухав, що говорять річкові розбійники, дивився навколо і… очам не вірив. Настільки мало була схожа розповідь на правду. Швидше така ж байка, які я сам плести вмію. Одне точно, якщо пірнути в ці зарості, то без псів мене тут нізащо не знайти. Тим паче, що вони поспішають до Очакова. Значить, довго шукати не зможуть.
– Гей, паничу! – Крук немов відчув мої думки. – Ану, ходи сюди!
У голосі одноокого не залишилося і сліду привітності. Більш того, чекаючи мене, він приготував аркан.
– Простягни руки…
І хотів би не послухатися, та не моя воля. Танцюй, враже, як пан скаже.
Розбійник спритно затягнув петлю на зап’ястях, обмотав вільний кінець навколо шиї, не затягуючи, як бандаж роблять, і ще раз обкрутив навколо рук. Потім смикнув за очкур на шароварах. Я ледве встиг підхопити їх. І пояснив…