Настільки мудрі думки козак промовляв, оглядаючи розпотрошені тюки і рогожані лантухи, в які був запакований вантаж розбійницького байдака. І було від чого. Майже весь товар складався зі штаб свинцю, діжок з порохом і новеньких мушкетів. «Яничарок», як обізвав рушниці Василь. Шанобливо уточнивши при цьому, що зброя шведська. Та ще й не з ґнотовим, а з кременевим замком. Більш зручним у використанні. І ціною, відповідно, набагато дорожча за звичайні гаківниці.
– Шкода, нема кого запитати, скільки тут цього добра… А перераховувати по одному, мороки на тиждень, не менше.
– Навіщо питати? Якщо тобі цікаво знати приблизну кількість, плюс-мінус десяток, то це ми миттю підрахуємо.
– Ага… – козак лише рукою махнув. – Ти що, не бачиш, скільки тут всього? Щоб мені півпуда солі з’їсти, якщо до ранку вправимося.
– Не кажи «гоп», поки не перескочиш… – посміхнувся я з висоти незакінченої вищої освіти. – Знайшов проблему… Скільки зв’язок в одному пакунку? Раз, два, три… Дюжина. А скільки тюків всього? На кормі вісім та на носі чотири. Теж дюжина. А скільки мушкетів у зв’язці? Шість…
Значить, разом… Шість на дванадцять то сімдесят два. Сімдесят два ще на дванадцять… Сімсот двадцять плюс сто сорок чотири. Підсумовуємо і отримуємо… Вісімсот шістдесят чотири мушкети. Ого! Багацько…
– Скільки? – дивлячись на мене, як на друге пришестя, побожним шепотом перепитав запорожець. – А ти не помилився, Петрусю?
– Начебто ні… Це ж елементарна арифметика, – знизав плечима я, але тут пригадав, де і з ким розмовляю. – Гм… Себто, найдавніше мистецтво рахівництва. Відоме ще до народження Ісуса Христа і розвинуте ченцями. Завдяки цим знанням можна будувати храми і дороги. Так що не сумнівайся. Жодного чаклунства. І якщо в усіх тюках однакове число зв’язок. А в зв’язках рівно по шість мушкетів, то всього на човні вісімсот шістдесят чотири одиниці вогнепальної зброї.
– Пресвята Діва Марія! Це ж цілий стрілецький полк озброїти можна. І припасу вогневого приблизно на стільки ж… Нівроку… І все це ватага Крука у Крим везла? Туркам? От же ж Іродове насіння. Що ж, Петрусю, ось і ще одне підтвердження твоєму видінню. Гряде війна… Велика війна. А значить, нам ще хутчіш у Січ поспішати треба.
Василь похитав головою.
– Але як з усім цим поквапишся? Я думав, ми більшу частину вантажу викинемо і полегшимо байдак настільки, що зможемо вдвох впоратися. А тепер і не знаю, як бути? Викидати таку зброю – геть збожеволіти.
– Допливли ж ми якось сюди, спробуємо і далі…
Полупуд тільки зітхнув.
– Рахувати тебе святі отці навчили, цього не відняти. Золота голова. От якби ще й думати вміла… Ми в протоку з течією зайшли, батько Славута нас, можна сказати, на своїй спині привіз. А тут уже зустрічна течія. Хоч і слабенька, не перешкода, але ж і не помічник. А байдак – не рибальський човен, його однією парою весел з місця не зрушиш. Був би нас десяток… – козак махнув рукою. – Бодай четверо…
– Стривай, Василю…
Що не кажіть, а освіта і уміння раціонально мислити – велика сила.
– Ти на вантаж дивишся, як на щось ціле. А це не так. Що найцінніше? Мушкети. Вірно? А що найважче? Свинець. Значить, мушкети чіпати не слід, а свинець можна і за борт. Тим паче, його куди не покладеш, хоч утопи в примітному місці – не зіпсується.
Козак аж лицем посвітлішав.
– А ось тепер, Петре, впору мені себе дурнем обізвати. Спасибі, що напоумив, друже. Немов затемнення яке найшло. Звісно ж… Так і зробимо… Ну, чого розсівся? Хапай жердину… Попливли.
Легко сказати, та не просто зробити… посопівши від натуги кілька хвилин, але так і не зумівши зрушити байдак з місця, Полупуд знову зажурився. А от мене, навпаки, азарт узяв. Я завжди любив складні завдання вирішувати. Правда, у школі чи інституті вони в основному були лише теоретичними, але ж суть від цього не змінюється.
Отже, що дано? Човен і вантаж. Не розвантажимо – з місця не зрушимо. А щоб розвантажити – необхідно переміститися у місця розвантаження. Начебто вірно, але при такому викладенні – завдання не вирішується, глухий кут. Значить, умови дано хибні. Сам же тільки-но Полупуда поправляв. Чому я розглядаю судно і вантаж в комплексі?
– Василю, скажи, щоб пліт змайструвати, багато часу треба?
Якийсь час запорожець дивився на мене здивовано, потім пружно скочив на ноги.
– Та щоб мені ніколи більше чарки горілки не випити, якщо ти, Петре, в люди не виб’єшся! Отаманська голова, ось тобі хрест… – запорожець розмашисто перехрестився і сунувся до мене з розпростертими обіймами.
Дякую, не треба. Квіти і цукерки не п’ємо!.. А з неголеними мужиками не цілуємося. З голеними теж…
Загалом, від обіймів я ухилився, а Василь не наполягав. Душевні пориви тим і гарні, що раптово спалахують і швидко проходять.
Сокира на судні була. Навіть не одна. Так що і мені робота знайшлася. Зрубувати ґудзи і гілляки на тих стовбурах, які Василь признав підходящими для плота.
Тож, зусиллями Полупуда і моєю скромною допомогою, до обіду пліт був готовий. Далеко не шедевр вишуканості, зате на плаву тримався. Щоправда, в напівзатопленому положенні, бо в діло йшли сирі дерева, але ми не вибагливі. Ну, а штабам свинцю, якщо я не забув хімію, невелика купіль тим більше не шкодить. В груди бити себе не буду, але, здається, цей метал води не боїться і не схильний до «ржавіння». Недарма ж з нього ще римляни водогін будували. За що і поплатилися… Якщо археологи не брешуть, оскільки свинець хоч і не іржавіє, а в водичку потихеньку додається. І отруює її. Повільно, але невідворотно. Втім, може, і вигадка. Чого тільки журналісти не придумають заради тиражу, а старожитні люди адвокатів не наймуть… Бреши, що хочеш.
Пошуки підходящого місця і облаштування схованки зайняли ще кілька годин. Тож перевезення частини штаб довелося відкласти на ранок. Але і того, що ми переправили в тайник за чотири ходки, виявилося досить, щоб борти байдака піднялися над водою на добру п’ядь. Чим сильно потішили козака. От лишень радів Полупуд доволі специфічно. Знищував запаси розбійників зі швидкістю степової пожежі і такими ж наслідками. Дочиста…
– Василю, ти хіба не знаєш, що живіт добра не пам’ятає? Скільки не годуй, а на ранок він знову їсти просить…
– Чого? – Полупуд здивовано подивився на мене, потім на спорожнілий мішок з провізією і збентежено гмикнув:
– Овва, щось я розійшовся… Не міг раніше зупинити? Нам ще пару днів годуватися.
Замість відповіді я показав йому рубець на переніссі.
– Не зрозумів?
– Це я в дитинстві хотів у сусідського пса кістку відібрати.
Козак коротко реготнув.
– Натяк зрозумів… Гаразд, лягай спати. Постережу, раз завинив. Але удосвіта підніму, зміниш мене.
– Може навпаки? Ти сильніше втомився і від ситості на сон потягне. До того ж я всі ці дні нічого не робив, а ти – байдак наздоганяв. З розбійниками бився. Поранений… Та й зараз, не порівняти зі мною, трудився. Я з ніг впаду – ти й не помітиш, а от якщо сам ослабнеш – обидва пропадемо.
Полупуд не став сперечатися. Кивнув, приліг на бік і тут же розмірено засопів. Залізні нерви у людини. Аж заздрісно. А ось мені не спиться. Чи то втомився, чи то від надлишку емоцій. У цілому, добре – я ж на посту. Але занадто неспокійно на душі. Весь час здається, що ось прямо зараз, цієї секунди щось трапиться.
Посовгавшись якийсь час на лаві, я піднявся і обережно, щоб не потурбувати Полупуда, пішов на ніс судна.
Судно… Я навіть посміхнувся зарозуміло. Трохи більше двох метрів завширшки і приблизно двадцять кроків завдовжки. Як трамвайний вагон.
Але мене не розміри його цікавили зараз, а одна, примічена ще раніше невеличка скриня. Точніше – її вміст. Оскільки там зберігалися пістолі. Дюжина. Різного типу і виду. Особисто мені сподобалася одна пара. Вони лежали в окремому ящичку і виглядали найелегантніше з усіх цих міні-мортир.