Потім, коли вони вже приїхали додому, хлопчик засунув руку в кишеню, а золотої сокки там немає. «Де ж вона?» – подумав хлопець, та не міг згадати. Так і заснув з думкою про золоту сокку.
Наступного дня вранці він запитав у матері:
– Мамо, ти не знаєш, де моя золота сокка?
Та мати не знала.
Хлопець пішов тоді до батька і запитав:
– Батьку, а де ж моя золота сокка?
– Ох, синку, ти, мабуть, залишив її на пасовищі, – відповів старий. – Сідай на лошачка та привези її.
Син осідлав лошака, сів верхи і поскакав у гори, на пасовище. Тільки при заході сонця він під’їхав до знайомої ущелини. Піднявся хлопець по схилу гори до стоянки, дивиться – на тому місці, де була юрта, сидить якась стара, страшна-страшна, ніс у неї довгий, загнувся гачком, як у хижої птахи, очі запали, лице все в зморшках, зуби жовті й великі, як ікла, сиві пасма розкуйовджені, руки довгі, кістляві, а на пальцях кігті. «Та це ж відьма Алмауз Кампир! – промайнуло в голові у хлопця, і відразу мурашки побігли у нього по спині.
А стара сидить собі навпочіпки і підкидає його золоту ашічку. Золота сокка, падаючи на землю, увесь час лягає в положенні «чікка»[3], тобто увігнутим боком вгору. «Не вміє кидати ашічку, – подумав хлопець. – Мабуть, ніколи не грала. От би зіграти з нею – я б у неї відразу виграв. У мене – як не кину, так «олчі»[4]. Та до старої відьми не підійти. Вона відразу мене живцем проковтне!» Злякавшись старої, хлопець хотів було вже повернути і скакати назад не озираючись, та йому жаль було залишити свою золоту сокку. «Вона така гарна і зручна! Бувало, пустиш її, а вона так влучно б’є, прямо в ціль!» – подумав хлопець і вирішив попросити стару.
– Віддайте мені мою ашічку! – сказав він, не рухаючись з місця.
– Ой, синку! Я помираю! У мене сил немає не тільки підвестися, а навіть поворухнутися! – прошамкала Алмауз Кампир замогильним голосом. – Злізь із коника, підійди ближче і візьми сам.
«Ага, так я до тебе і підійду! Якщо я тільки злізу, ти мене схопиш і відразу проковтнеш! Он у тебе які кігті! А зуби довгі, страшні!» – подумав хлопець і попросив ще наполегливіше:
– Ну, давайте, кажу ж вам!
Він смикнув повід – і коник підступив ближче до старої.
– Я помираю! – прогугнявила знову стара противним голосом. – Як я подам тобі твою сокку? Сил у мене немає. Злізь! На ось, візьми сам!
З цими словами вона підсунула ашічку трохи вперед своєю довгою кістлявою рукою. Хлопець підібрав повід, ударив каблуками під боки лошаті. Воно рвонулося вперед, і в цю мить хлопець, ухопившись лівою рукою за луку сідла, нахилився до самої землі і спритно вхопив золоту ашічку правою рукою, враз пришпорив коника, поскакав на весь дух униз по схилу гори. Алмауз Кампир витріщила очі і від злості клацнула зубами. Зразу всю хворобу з неї як рукою зняло. Вона підскочила і помчала за хлопцем. Тільки каміння летіло з-під її ніг і з гуркотом котилось на дно ущелини.
Хлопець щодуху підганяв нагайкою коника і вихором мчав світ за очі, а Алмауз Кампир гналася за ним по п’ятах, ось-ось дожене і схопить його.
Коник втомився, вибився з сил. А ніч уже закінчувалась. На світанку біля якогось одинокого хутора хлопець побачив осідланого осла. Він зіскочив з коника, пересів на осла і помчав далі. Осел швидко втомився, Алмауз Кампир почала доганяти хлопця. Що робити?
Проскакавши повз пагорби, хлопець спустився в улоговину, дивиться – а там пасеться стриножений кінь під сідлом. Зіскочив він з осла, вихопив ніж з піхов, перерізав пута, скочив у сідло і помчав ще швидше. Тепер Алмауз Кампир відстала, та все ще гналася за хлопцем.
Увесь день до заходу сонця скакав він без відпочинку. До вечора і цей кінь теж дуже втомився, почав спотикатися, і стара, здавалось, ось-ось наздожене хлопця.
Раптом він помітив оддалік одинокого верблюда. Верблюд був осідланий. Хлопець підскакав до нього, зіскочив з коня, сів у сідло і погнав верблюда. Та стара не випускала його з виду і продовжувала гнатися. Всю ніч хлопець трясся на верблюді, втікаючи від Алмауз Кампир, та, нарешті, верблюд теж утомився. Тут стара знову почала наздоганяти хлопця.
На світанку хлопець зустрів на шляху бичка. Проте він, мабуть, страждав проносом, бо його задні ноги були забруднені. Хлопець згадав розповідь батька про те, що такі телята, бички і телички наділені чарівними властивостями. Він упіймав бичка і сів на нього верхи. Бичок брикнув задніми ногами і понісся щодуху. Озирнувся хлопець, дивиться – стара залишилась далеко позаду.
Цілий день скакав хлопець на бичкові. Швидко промайнув короткий осінній день. Бичок дуже втомився і біг не так швидко. А тим часом Алмауз Кампир знову почала наздоганяти хлопця. Вона вже випростала свої кістляві руки, випустила кігті і приготувалася схопити його. Аж раптом бичок задер хвіст і голосно випустив вітри. Хмара пари огорнула бичка і хлопця, і вони зникли в ній, наче у густому тумані. Алмауз Кампир збилася з дороги і побігла зовсім в інший бік. А прудкий бичок все біг і біг. Та ось дорога пішла вгору, і, нарешті, бичок зупинився. Хлопець зліз, зняв із себе пояс і хотів прив’язати бичка. Як раптом бичок заговорив людською мовою:
– Ти мене не прив’язуй, я нікуди від тебе не піду. Я буду тепер твоїм товаришем і другом.
Хлопець дуже здивувався і не прив’язав бичка. Він хотів підперезатися поясом, аж раптом намацав у поясній хустці за спиною щось тверде. Тут тільки хлопець згадав, що в хустці у нього зав’язана перепічка, яку мати дала йому в дорогу. Він так зголоднів, що з жадібністю накинувся на їжу і в одну мить з’їв половину перепічки. Утамувавши трохи голод, він загорнув у хустку другу половину перепічки.
Ніч пройшла спокійно. Вранці бичок прокинувся, встав, виставив уперед передні ноги і, вигнувши спину, солодко потягнувся. Потім хвицнув по черзі задніми ногами і пішов по схилу гори пощипати зеленої травиці. А хлопець, втомлений безперервною погонею, все ще лежав відпочиваючи. Тим часом бичок, насолоджуючись соковитою травою, піднімався вище і вище і, нарешті, зайшов на самісіньку вершину. Подивився він вниз і побачив удалині великий палац, оточений зеленим тінистим садом. Кожного року влітку в цей палац приїздив цар зі своєю сім’єю, відпочивав і розважався полюванням в навколишніх горах. Бичок, пощипуючи травичку, почав спускатися вниз, ішов-ішов – і не помітив, як опинився перед самим палацом.
У царської дочки було сорок рабинь-служниць. Усі вони, молоді, гарні, моторні, пустотливі, прогулювались по алеях тінистого саду. Побачивши бичка, вони вибігли за огорожу, упіймали його і повели в сад. Там вони покрили йому спину халатом, найжвавіша дівчина сіла на нього верхи і почала поганяти. Бичок переступив з ноги на ногу, нахилив голову, покрутив хвостом – та як помчить з усіх ніг по алеї! Дівчина закричала з переляку, потім заспокоїлась, ухопилась за роги, повернула бичка і поїхала назад уже спокійно. Після неї сіла друга, третя, і всі сідали верхи по черзі і каталися по саду.
Почула царівна шум у саду, визирнула з вікна і розсміялась. Вона довго спозирала забави своїх служниць. Дівчата нарешті побачили царівну, підійшли під вікно і запросили її зійти вниз розважитись.
– Ідіть до нас, сідайте верхи і покатайтесь на бичкові! – говорили дівчата.
Та царівні соромно було сідати верхи на прудкого бичка.
– Катайтеся самі, а я звідси буду дивитись на вас, – сказала вона.
Але дівчата не відступали.
– Ходіть сюди, сідайте, не бійтесь, на ньому дуже зручно сидіти, покатайтесь трохи! – умовляли вони царівну.
Нарешті царівна погодилась:
– Добре, спробую!
Вона зійшла вниз, сіла верхи на бичка і поїхала. Бичок побіг по алеї легкою однохіддю. Добігши до кінця, він обережно повернувся і побіг назад.
Прокатавшись кілька разів по алеї саду, царівна сказала: