Народное творчество
Казки добрих сусідів. Сорок дівчат. Узбецькі народні казки
© О. Р. Герман, переклад українською, упорядкування, 2019
© Я. А. Кісельова, ілюстрації, 2019
© Є. В. Вдовиченко, художнє оформлення, 2019
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010
Жбан-силач
Було чи не було, ситно було чи голодно, та жили колись старий і стара. Дітей у них не було. Сумно на самоті протікали їхні дні. Якось стара й каже:
– От якби народилась у мене дитина – що не попросила б вона, все дала би їй: молока – так молока, вершків – так вершків, кислого молока – так кислого молока.
Минуло після цього стільки-то часу, і у старої народився хтось без голови, без рук, без ніг, дивно схожий на глиняний жбан.
Старий здивувався і сказав дружині:
– Стара, ти все жалілася: дітей немає, ось і народила якийсь жбан! Щоб не дивитись на нього і не журитися, давай його розіб’ємо!
Жбан тут і заговорив:
– Гей, батьку, – сказав він, – що я вам поганого зробив? Ви попросили мене сходити за дровами, хіба я не пішов? Чи ж ви веліли косити, а я не послухався?
– Он у сусіднього бая не зжато хліб, сходив би туди, підзаробив, – сказав батько.
Жбан узяв серп і пішов до бая. Бай побачив його і здивувався:
– Хто ти такий?
– Мене звуть Жбан-Силач, – відповів той.
– Чого прийшов?
– Можу зжати пшеницю на твоєму полі.
– Скільки просиш за роботу?
– Наповніть мене зерном, та й досить з мене, – відповів Жбан-Силач.
«Не так-то й багато просить», – подумав бай і зрадів. Жбан-Силач зжав увесь байський хліб, зв’язав зжату пшеницю в снопи, запряг волів, змолотив хліб, а солому зібрав у скирту. Бай наказав усе зерно зсипати в мішки. Тоді Жбан-Силач заперечив:
– Зачекайте, баю, спершу заплатіть мені за роботу, потім зсиплю вам зерно в мішки.
Та бай не погоджувався:
– Спершу зсипай зерно в мішки, вези в комору, а вже тоді й заплачу тобі за роботу.
– Ні, спочатку розрахуйтесь зі мною! – наполягав Жбан-Силач.
– От упертий! Будь по-твоєму! – розсердився бай. – Заплачу тобі за твій труд і йди собі.
Почав сипати бай зерно в горло Жбана-Силача. Сипав він, сипав, всю пшеницю з току висипав у жбан, а він усе ще не наповнився.
Бай схопився за голову.
– Жбан неповний, наповніть його, – сказав Жбан-Силач.
– Ох, – забідкався бай, – я все зерно зібрав з току, а ти не наповнився. Ти не жбан, а якийсь шайтан. Увесь урожай в тебе зсипав.
Сказав так бай і пішов.
Жбан-Силач тільки крикнув йому вслід: «Добре, нехай і не повний, я й цим задоволений!» – і пішов додому.
– Мамо, – сказав він, – нехай батько підніметься на дах і зробить в ньому дірку.
– Що ти приніс, синку? – запитала мати.
Жбан-Силач відповів:
– Пшеницю приніс.
– Насип свою пшеницю он в ту дерев’яну миску, скільки ж може поміститися в цьому жбані?
– У мисці не поміститься, – заперечив Жбан-Силач. – Я ж прошу: зробіть отвір в даху, і я наповню всю кімнату зерном.
Батько піднявся на дах і зробив у ньому діру. Жбан-Силач давай сипати пшеницю. Кімната наповнилась зерном.
Так старий і стара досягли своїх бажань.
* * *
Повітряний палац
Давно це було. Жив на світі один жорстокий падишах. Яких тільки злочинів він не вчиняв!
Покликав падишах до себе візира і каже:
– Знайди мені зодчого. Хочу, щоб він мені збудував повітряний палац, та такий, щоб дах його не зачіпав неба, а низ не торкався землі. І щоб він був прозорішим від повітря, яскравішим за сонце і прекраснішим від зірок.
Добре розумів візир всю безглуздість бажання падишаха, та робити було нічого: наказ є наказ, спробуй не виконай його, і тоді голова з плечей. Надів візир драний халат, узяв у руки ціпок і пішов шукати такого зодчого, який зумів би збудувати шахові повітряний палац. Довго ходив візир по країні, стомився, змучився, та жоден зодчий і слухати його не хотів. Тільки сміялись вони й говорили: «Хіба мислимо побудувати повітряний палац?» У відчаї візир боявся повернутися – там чекала його неминуча смерть.
Ледве живий, з пораненими ногами, дістався він далекого міста, де жив відомий далеко за межами країни зодчий. Прийшов до нього візир, упав до його ніг.
– Що ти робиш? Устань! – скрикнув зодчий. Та візир залишився лежати в пилюці.
– Я не встану до тих пір, доки ти мені, о, великий зодчий, не пообіцяєш виконати моє прохання.
– Яке ж твоє прохання? – запитав зодчий.
– Падишах наказав мені, – відповів візир, – знайти зодчого, щоби побудував він для нього повітряний палац. Я шукаю вже багато днів, час минає, а я нікого так і не зміг знайти. Горе мені! Коли я повернусь, падишах накаже стратити мене.
– Падишах поставив тобі неможливе завдання, – сказав зодчий. – Неможливо побудувати повітряний палац. Дивись! – вигукнув зодчий, показуючи візиру креслення на пергаменті і папері. – Ось палаци для бідняків та людей праці. Прийде час – усі будуть рівними, а люди за моїми кресленнями зможуть побудувати собі прекрасні будинки-палаци. Багато палаців! І таких, які у своїх мріях не бачать падишахи, але…
– Що ти говориш? – з жахом закричав візир. – Це маячня! Краще врятуй мене!
– Навіть серед тих палаців немає жодного повітряного. Повітряний палац не можна збудувати навіть для улюбленого народу, – забурмотів зодчий. – Але я врятую тебе.
Він відкинув убік креслення – працю багатьох років, узяв візира за руку, і вони пішли в місто жорстокого падишаха. Багато днів вони йшли і дісталися врешті столиці.
Падишах з нетерпінням чекав приходу зодчого і, щойно його побачив, закричав:
– Гей, зодчий, побудуй мені повітряний палац, та такий, щоб дах його не зачіпав неба, а низ не торкався землі. І щоб він був прозорішим від повітря, яскравішим за сонце і прекраснішим від зірок!
– О повелителю, – покірно сказав зодчий. – Я готовий виконати ваше бажання за однієї умови: я побудую повітряний палац, дах якого не буде зачіпати небо, а низ не торкнеться землі. Але глину я буду замішувати тільки на воді, яку накажи носити з ріки в ситах. Тільки на воді, принесеній в ситі, можна побудувати повітряний палац.
Здивувався падишах і задумався.
– Про що ви задумались, о повелителю? – запитав зодчий.
– Гей, чоловіче, хіба в дірявих ситах вода тримається? Ти, я бачу, з’їхав з глузду і говориш дурниці!
– Повелителю, якщо можна побудувати палац у повітрі, значить, можна і воду в ситах носити.
Подивився зодчий на падишаха, повернувся до нього спиною і вийшов з палацу.
Так зодчий переміг у словесній суперечці падишаха і врятував візира.
* * *
Алмауз Кампир[1]
Давно-давно колись жили старий зі своєю старою. Сім’я у них була невелика. Замолоду трудились вони не покладаючи рук; поступово надбали господарство і на старості літ жили у достатку. Чоловік та жінка удвох ростили і виховували єдиного сина, терпляче привчаючи його до праці. Вони його дуже любили і часто балували. Син у всьому допомагав батькам. У нього була улюблена іграшка – золота сокка[2]. Він часто грався ашічкою, дуже влучно бив соккою і міг одним ударом вибити з кону декілька ашічок. Він ніколи не розлучався із золотою соккою і навіть у підлітковому віці завжди носив її з собою.
Кожного року наприкінці весни вся сім’я виїздила в гірську ущелину на літнє пасовище. Старий перевозив туди юрту, різний домашній скарб. Хлопчик, сидячи верхи на коні, гнав усіляку худобу: корову, бичка, овець та кіз. В ущелині було пасовисько з густою і соковитою травою. Старий ставив юрту, і вони усе літо жили на чистому повітрі, а худоба паслась на привіллі. З першими холодами сім’я поверталася в селище.
Якось старий затримався в горах на літньому пасовиську довше, ніж звичайно. Літо вже закінчилось, та погода все ще стояла тепла і суха. Зрідка випадали дощі, а потім знову стояли теплі сонячні дні. Нарешті, вже пізньої осені, коли стало холодно, старий сказав, що пора перебиратися на зимівлю в селище. Удвох із сином розібрав він юрту, нав’ючив усі речі на коня. Син сів верхи на дворічного лошака і погнав худобу. А про свою золоту сокку він зовсім забув, і вона залишилась на пасовищі – там, де він востаннє грався.