– Виявляється, це досить сумирний бичок, сидіти на ньому дуже зручно, однохідь у нього добра, він зовсім не трясе.
Царівні так сподобалось кататися, що вона так і не злізла з бичка і каталась на ньому до самого вечора. Було вже пізно, сонце закотилось, упали сутінки. Підбіг бичок до воріт, відкрив рота, дихнув з усіх сил, задер хвіст, голосно випустив вітер. Дівчата-служниці не встигли озирнутися, як бичок і царівна зникли з очей в густому тумані. Поки вони охали та ахали, бичок стрімко біг, відносячи на собі царську доньку. Діставшись вершини гори, він спустився вниз знайомою стежиною, підбіг до хлопця і сказав:
– Уставай, друже мій, подивись, яку дівчину я тобі привіз!
Хлопець підвівся і допоміг царівні злізти з бичка. Потім постелив свій халат і запросив її сісти. Дівчина так утомилась за день, що, посидівши трохи, задрімала і скоро заснула глибоким сном.
– Слухай, друже мій, – сказав бичок до хлопця, – ти відведи мене за гору і заріж. Коли заріжеш, зарий мої очі в одному місці, а тушу в іншому місці, як можна далі.
Хлопець послухався, відвів бичка за гору і зарізав його. Очі він зарив тут же, на схилі гори, потім узяв на спину його тушу, відніс її подалі в долину і теж зарив. Була вже глибока ніч, коли він, утомлений, повернувся назад. Не роздягаючись, хлопець ліг на голу землю і заснув як убитий. Прокинувшись на світанку, він подивився в той бік, де були зариті очі, і здивувався: там лежали два величезних собаки. Вони охороняли сон юнака і дівчини. Хлопець хотів підійти до них ближче, та тієї миті почувся голос царівни:
– Ах, який прекрасний палац!
Хлопець озирнувся і побачив у долині, на тому самому місці, де він уночі зарив тушу бичка, високий палац, оточений фруктовим садом.
Хлопець і дівчина вирушили до палацу і пройшли через відкриті ворота в сад, а сторожові пси супроводжували їх і залишились біля воріт. Піднявшись нагору по сходах, молоді люди увійшли у внутрішні покої палацу. Довго ходили вони по кімнатах і все дивувались багатому убранству, блиску вишуканої золотої оздоби, гарному розпису стін і стелі. Палац хлопцеві і царівні сподобався, вони поселились у ньому і почали жити разом.
Якось хлопець, узявши з собою обох собак, вирушив на полювання. Спочатку він полював у горах, потім спустився в долину і підійшов до річки. Дивиться – а на березі стоїть Алмауз Кампир. Побачила вона хлопця і кинулась у воду. Хлопець хотів було кинутися за старою, та вона зникла під водою і не показувалась на поверхні. Хлопець повернувся до собак і крикнув:
– Хапайте цю стару! Як тільки схопите її, тримайте міцно, не випускайте!
– Ми виконаємо твій наказ, – відповіли собаки, – негайно кинемося у воду. Тільки ти придивляйся: якщо на воді з’явиться кров, ти не бійся, а, навпаки, радій, значить, усе добре. А якщо з’явиться гній – ну тоді плач, значить, справи кепські.
Собаки стрибнули одна за одною в річку, у те місце, де пірнула стара, і щезли під водою. Довго стояв хлопець на березі, як раптом на поверхні води показався гній. Побачивши гній, хлопець заплакав: «Значить, усе пропало!» – подумав він. Трохи згодом вода в цьому місці забарвилася кров’ю. Хлопець зрадів і перестав плакати.
Аж ось на поверхні води показалась голова одного пса, і відразу ж виплив ще один пес. Міцно вчепившись зубами, вони тягнули за ноги мертву стару. На березі вони кинули її і підбігли до свого господаря. Хлопець був на сьомому небі від радості. Тепер його ворог – зла Алмауз Кампир – більше не могла завдати йому шкоди. Задоволений і веселий, він повернувся в палац. Дивиться – а в палаці у нього гості. Виявляється, цар, розшукуючи свою дочку, випадково заїхав у палац разом зі своєю свитою. На радощах цар наказав влаштувати весільний бенкет. Віддавши свою дочку заміж за молодого чоловіка, цар посадив його на трон і передав у його руки кермо влади. Скоро до хлопця приїхали батько і мати. Вони довго розшукували свого сина і, нарешті, дізнались, що він знаходиться в палаці. Старий і стара були дуже раді, що їхньому синові випало таке щастя, що молода царівна, така красуня, стала їхньою невісткою. Усі вони зажили щасливим життям, досягнувши своїх бажань і мети.
* * *
Злі піски
У давні часи, коли емір бухарський сидів, мов той кліщ, на шиї народу, розповідали, що багато караванників і погоничів верблюдів після довгих поневірянь по Червоних пісках раптом бачили перед собою посеред пустелі арки і будівлі, які піднімалися у вишину і суперничали своєю бірюзою з куполом неба. То – давнє місто Варахша, місто щастя! Та тільки наближався змучений спрагою і спекою мандрівник, як усе щезало – і будинки, і арки, і куполи. Так і блукає по просторах пустелі, наче туманне видіння, дивне місто.
У давнину місто Варахша дійсно було. Стояло воно подібно до острова посеред хвиль піщаного моря. Стіни міста були складені з рожевого мармуру, вежі – із золота, дахи будинків – із срібла. На березі водойми сяяв коштовними каменями срібний палац. У ньому жив великий правитель країни – шах Наджмеддін. Навколо міста на десять бухарських фарсангів тягнулися сади, виноградники, гаї та поля. У повноводих ариках дзюрчали прохолодні струмені. Згиналися гілки дерев під вагою плодів граната, інжиру, персиків. Нічого не боялися жителі міста за своїми мармуровими стінами і навіть не дивилися на червоні піщані пагорби, які грізно насувалися на поля і сади.
Всемогутній Наджмеддін був молодий і легковажний. Він не думав про справи держави і свого міста. Понад усе він любив вино і жінок, полювання і війну.
Поїхав якось шах Наджмеддін на полювання. Раптом із заростів саксаулу вискочив величезний тигр і повалив Наджмеддіна разом з конем. Тут і кінець прийшов би шахові, аж просвистіла стріла і вразила хижака на смерть! Підвівся шах Наджмеддін, струсив одяг і бачить: стоїть юнак з луком у руках. Простягнув йому руку шах Наджмеддін і запитав:
– Як тебе звати?
– Захід.
– Врятував ти мене від вірної загибелі. Тепер ти, Західе, будеш мені братом.
Привіз шах Наджмеддін юнака до палацу, зібрав усіх своїх придворних радників і візирів і оголосив їм:
– Усі ви боягузи і дурні! Коли тигр терзав мене, де були ви? Геть забирайтеся з палацу! Тепер радником і візиром буде названий брат мій Захід.
Як сказав шах Наджмеддін, так і сталося. Зробився юнак Захід візиром.
Шах Наджмеддін задовольняв себе забавами, а його візир Захід правив містом Варахша.
Прославився швидко візир Захід своїм надзвичайним розумом. З усіх кінців світу з’їжджалися до нього мудреці за порадами, і усіх вражав він розумними промовами. Не відпускав шах Наджмеддін від себе Західа ні на крок і радився з ним у всіх справах.
Сказав одного разу візир Захід шахові Наджмеддіну мудре слово:
– Злі піски нашлють на місто страшні біди! З кожним днем засипають вони все більше полів і садів. Заборони, правителю, рубати дерева в садах і в степу.
Здивувався шах, та послухався свого візира, оголосив, що кожного, хто зрубає хоч маленьке дерево, буде страчено.
Почав заперечувати візир Захід проти страт, та шах Наджмеддін наказав:
– Повеління моє остаточне!
Почали хапати і страчувати тепер кожного, хто пішов у зарості взяти хоч трохи дров для домашнього вогнища. Збурився народ проти візира, бо знали всі, що шах і пальцем не ворухне без його поради.
Сталося так, що шах Наджмеддін полював у тому самому місці, де колись його ледве не розірвав тигр.
Бачить шах – іде красуня. Коси у неї кольору ночі, мов змії, очі яскравіші від вечірньої зірки, щоки – ніжніші від персика, вії наче стріли. Була дівчина дика і струнка, подібна до степової газелі-джейрана.
Наказав шах схопити дівчину і привезти її до палацу. Побачив її візир Захід, зблід.