Саме майже… Бо старший з цих двох чоловіків (судячи за різницею в віці, очевидно, – вже літній батько) мав скалічену праву руку, на якій бракувало великого пальця, а від вказівного лишилась одна-єдина фаланга. На щастя, і сам літній селянин, і його син мали за плечима старі на вигляд, потерті й вилинялі брезентові солдатські сидори, бо носити речі в фанерній валізі, як багато хто з пасажирів, з такою рукою було б незручно. Зупинившись на більш-менш вільному місці під ліхтарним стовпом, чоловік лівою здоровою рукою видобув з кишені потертих штанів з витягнутими колінцями невеличкий клаптик паперу, щось на ньому прочитав, потім поклав на місце й покликав, стурбовано озираючись на всі боки:
– Назаре, агов!.. Назаре, ти де?..
– Та тут я, батьку, тут, – відгукнувся молодик, насилу продираючись крізь натовп, що намагався віднести його в протилежний бік.
– Ти чого це там застряг, га?
– Та так… – він явно застидався.
– Чогось не бачив, чи що?
– Та кажу ж, що так, не переймайтеся.
Насправді Назар дуже уважно придивлявся до тролейбуса, який саме завертав на площу. І не дивно: адже в їхній рідній Ба-коті ніякого транспорту, окрім гужового, споконвіку не було (хіба що вантажівка якась час від часу заїде випадково), на автобуси і трамваї він встиг надивитися під час проходження строкової служби в армії. Натомість тролейбуси раніше бачив хіба що на газетних фотографіях, а тут – на тобі, все наживо! Бігає, немов трамвай, під електродротами, але не по рейках, а на автомобільних колесах. І сам весь такий пузатенький, гладенький… Але ж хіба вголос про таке скажеш?! Це ж столиця, а не їхнє забите село! Тут цих тролейбусів, либонь…
– А це що у тебе таке? – раптом спитав Амос Дунець.
– Де?..
– Та оце… Ах ти ж!..
Скинувши з плечей свого сидора, молодик раптом помітив, що ззаду його тканину перетинає чималенький вертикальний поріз.
– І де це я так зачепився, що не помітив, як порвав… – почав він замислено, однак батько подивився на нього скоса і скрушно зітхнув:
– Ох, Назарко, Назарко! Тобі ж уже двадцять чотири годи, вже і в армії відслужив, ондо в інститут поступати зібрався, а життя ти й досі геть не знаєш. Не зачепився ти ніде й нічого не порвав. Це лихі люди тобі наплічника підрізали, он воно як!
– Лихі люди?.. – молодик розгублено кліпав очима, немовби не вірячи в саму можливість їхнього існування.
– Так, злодії, – підтвердив батько. – Пограбувати хотіли, доки ти там ґав ловив. Нумо кажи, що у тебе було в наплічнику?
– Та нічого такого…
– А давай-но перевіримо.
Опираючись натовпу й намагаючись триматися під ліхтарним стовпом, перевірили. Нібито все було на місці. Про всяк випадок перевірили також батьків сидір, з яким усе виявилося гаразд.
– Теж мені йолопи царя небесного… Знайшли кого грабувати, щоб вам добра в житті не бачити, бісові діти!.. – лайнувся пристаркуватий Амос Дунець спересердя і звернувся до сина: – Ну що ж, давай-но запхнемо цю дірку сяк-так та й підемо собі.
– Куди? На трамвай чи, може, на тролейбус?..
– Перукарню шукати підемо, – не звернувши жодної уваги на хвилювання в голосі сина, мовив батько авторитетним тоном.
– Перукарню?! А навіщо нам вона?
– Побачиш.
– Ну та-а-ату-у-у!..
– Ходімо зі мною.
Перукарню шукали мало не півгодини, розпитуючи всіх зустрічних, аж поки хтось не напоумив, здивовано мугикнувши:
– Тю, ви чого це?! Та підстригтися ж прямо на вокзалі можна. У вестибюлі на другий поверх ліворуч і без проблем…
Справді, перукарня знайшлася просто в будівлі вокзалу там, де й було сказано. В чоловічому відділенні очікувало з десяток громадян, однак троє майстрів працювали настільки вправно, що навіть години чекати не довелося.
– Ну-с-с-с, що робимо? – спитав майстер, відступивши на крок, клацаючи високо в повітрі ножицями й уважно приглядаючись до старшого Дунця, який всівся на його крісло першим.
– Під бокс робимо. І поголитися, – намагаючись надати своєму голосу якомога більше солідності, мовив Амос і додав: – А ще б одеколоном.
«Ще й одеколоном?! Навіщо це батькові?» – знов здивувався Назар. Перукар між тим продовжував розпитувати:
– Потилицю відкриваємо повністю? Наскільки коротке волосся на скронях, по боках і на маківці залишаємо?
– Коротко робіть. Зараз літо, спека. Нехай голова дихає. А потім ось цього молодика… Це синок мій.
– Гаразд, нехай голова дихає. А сином займемося потім, – посміхнувся перукар, примружив спочатку ліве око, потім праве… І ножиці, гребінець та електрична перукарська машинка, бритва й помазок, рушник і якісь блискучі флакони літали тепер уже довкола голови Дунця-старшого. Майстер лише час від часу уривчасно командував:
– Голову трохи ліворуч. Ще. Отак. Тепер прямо. Вперед. Обережно очі…
– А мені якомога простіше, – попросив Назар, коли настала його черга сідати в крісло.
– Зробимо простіше, – ледь помітно всміхнувся майстер. – Стрижка «під горщик» вам згодиться, молодий чоловіче? Вуха відкриваємо?
– «Під горщик» згодиться. Вуха не треба…
– Треба, треба! – втрутився батько. – Він у мене сюди приїхав в інституті на дохтура вчитися, отож відкрийте йому усі вуха, нехай всю науку дохтурську чує, щоб нічого з неї не пропускати!
– Та-а-ату-у-у!.. – змолився молодий чоловік, проте Амос мовив з несподіваною суворістю:
– Я кому сказав?! Якщо людина тобі пропонує вуха відкрити, то й відкривай. Бо зарости завше встигнеш.
– Гаразд, вуха відкриваємо.
Менш ніж за десять хвилин зачіска «під горщик» була готова.
– Червінця вистачить? – батько видобув з-за пазухи потертий гаманець, проте перукар заперечно похитав головою:
– Ви не тільки стриглися, ви ще й голилися. Плюс одеколон. І ще молодий чоловік… Дванадцять двадцять п’ять за обох.
Дунець-старший розплатився, сховав гаманець за пазуху, потім одягнув свій сидір і коротко скомандував синові:
– Ходімо.
Назар послідував за батьком. Оскільки його сидір підрізали, молодий чоловік про всяк випадок надягнув його не за спину, а наперед, на груди. Хоча при цьому доводилося частенько поправляти лямки наплічника, які сповзали. Незручно, але що поробиш…
– Тату…
– Чого тобі?
– А навіщо ви… ми… той…
– Що?
– Навіщо ви отак причепурилися?
– Послухай-но, синку. Я їду до старого фронтового товариша, з яким ми не бачилися вже добрих десяток років. Хочу навідатися до нього красивим. Щоб по всій формі, так би мовити… Ото маю я право раз на десять років привести себе до божого ладу чи не маю?!
– Звісно, що маєте.
– Отож бо. Ти давай-но, не відставай.
* * *
Керуючись записаними на папірці вказівками, вони знайшли зупинку трамвая № 9 і після кількахвилинного очікування вже трусилися в переповненому вагоні. Щоправда, Назар був трохи розчарований, оскільки сподівався вперше в житті прокататись на тролейбусі… Однак не вийшло. «Нічого, нічого! От поступлю в медичний, тоді ще буде нагода і на тролейбусі з’їздити», – втішав він себе.
У переповненому трамваї ставало спекотно. Оскільки, згідно з побажаннями батька, перукар не пошкодував парфумів, аромат «Шипру» невблаганно розповзався на весь вагон. Ті, хто стояв довкола, періодично косували на Амоса Дунця, незадоволено підібгавши губи. Він же весь сяяв, немов новенький гривеник. Що ж до Назара, то молодий чоловік і далі сушив мізки, намагаючись второпати, навіщо батькові аж так ретельно готуватися до зустрічі з однополчанином?!
Вийшли з вагона, коли водій оголосив зупинку «Житній ринок». Опинившись посеред невеликого бульварчика, почали роздивлятися довкола. Судячи за всіма ознаками, за трав’янисто-зеленими парканами по обидві пішохідні тротуари шуміло справжнє торжище – мабуть, це й був отой Житній ринок. А просто на зупинці посеред бульварчика стирчала на цегляному підмурку простецька дерев’яна будівля, пофарбована світло-брунатною олійною фарбою. Обійшовши довкола неї, батько й син побачили на парадному фасаді напис: