– Загальну зневіру мені доведеться компенсувати вірою у власну місію, якій нема звідки взятися?! Ого…
– В такій халепі ти ще не бував, хіба ні?
– Ні, ще не бував. Справді дуже цікаво!
– А це ж і є збалансованість. От подумай тільки: у тебе чотириста п’ятдесят, чисте земне кохання додасть іще півсотні – ото й досягнеш у підсумку саме п’ятисот. А це вже не Розум – це та сама вселенська Любов. А далі за нею буде Радість, потім Гармонія і нарешті Просвітлення… Тепер уторопав, що у тебе попереду? – посміхнувся Багряний Янгол.
– Ні, тут явно ховається підступ, – вперто мотнув головою молодик.
– Чому ти так вирішив?
– Якби треба було зупиняти катастрофу, я б зрозумів, а так…
– Вибач, я не врахував, що ти все ще на рівні Розуму. Хочеш відчути вселенську Любов? Нумо мерщій за мною!!!
Від потужного помаху багряних, з полум’янистими кантиками крил повітрям покотилися сапфірові хвилі, однак ні Янгола, ані молодика в сфірі Нецах уже не було. Обидва провалилися в мертвотно-чорний морок пекла.
Берег Озера Непролитих Сліз. Поза простором і часом
– Вона… важка, немов свинець! Ні-ні… швидше, немов ртуть. Тільки ртуть не срібляста, а попелясто-чорна. І ще обпікає льодовим холодом.
Молодик нахилив руку. Важкі краплі скотилися пальцями, упали на поверхню озера, схожу на поліровану базальтову плиту. Від цього по чорній рідині пішли на всі боки рівні концентричні кола… І знов все виглядає мертвим! Вічно мертвим. Вічно!..
– Озеро Непролитих Сліз. Звідки така дивна назва?
– Ніхто вже не пам’ятає точно, – Багряний Янгол спочатку трохи розправив, потім якнайзручніше склав на спині розлогі крила, що в одвічному пекельному мороку здавалися брудно-брунатними. – Мене ж особисто влаштовує наступне пояснення. Коли людина плаче, то відчуває полегшення. Отже, пролиті сльози полегшують її стан. Натомість сльози невиплакані – це од-вічний невблаганний біль. Тому ці сльози важкі, немов свинець чи чорна ртуть. І пекучо-льодяні. Сподіваюсь, ти мене зрозумів.
– Таким чином, ці негідники хочуть…
– Так, вони прагнуть, аби живі забули про все це. Отож саме забуття і є причиною катастроф, які триватимуть одна за одною, доки хтось не розірве цей ланцюжок. Тоді сльози проллються і настане полегшення.
– І це маю зробити я?
– І це зробиш ти. Вже не з міркувань Розуму – з Любові до людей!.. Чи з’являється у тебе передчуття Любові тепер, у цьому пекельному місці?..
– Стривай… Наскільки мені відомо, у Вирії біля Сущого відпочивають улюблені Його пророки – Кобзар і Каменяр. Чому я, чому не вони?
– Сущому видніше. Він стверджує, що час пророків ще не настав, що дорогу для них хтось має проторувати, підготувати.
– Як Іван Хреститель для Христа?
– Отож наперед пророків до народу цього були послані поети, наділені неабиякими талантами. Однак усі вони злякалися. Всі до одного.
– А чим я кращий від поетів?
– Упертістю. Сімнадцять спроб. У земному вимірі лише на забіги «лезом Оккама» ти витратив більш ніж два земних десятиліття. Окрім того, попри наявність Вищого запрошення, ти відмовився йти як до християнського раю, так і до буддійського Поля, Сповненого Щастя.
– Щоб подорожувати нескінченною жовтавою піщаною доріжкою серед ланів троянд або купатися в нірвані посеред діамантового блиску?! Пхе! Не треба воно мені. Цього прагнуть ті, хто шукає блаженного спокою. Я ж краще нескінченним «лезом Оккама» побігаю.
– Ну, от бачиш, який ти!
– Ну, таким вже мене створили… Але ж я знаю правила: народившись там, у грубому світі, я забуду про все це: і про десять сфірот, і про пекло, і про Озеро Непролитих Сліз. Я про все це забуду!..
– Тобі нагадають. І зв’язком забезпечать.
– Зв’язком… Пхе!.. – молодик підібгав губи. – Знаю я цей зв’язок. Процес набуття його – це смертельний ризик.
– Ти ж знаєш, що смерті немає, – розсміявся Багряний Янгол.
– Це я тут знаю, а там, на Землі…
Однак цієї миті сталося щось непередбачуване: базальтово-чорною поверхнею Озера Непролитих Сліз раптом покотилися концентричні хвилі, потім десь усередині озера з непроникно-чорної води висунулася кістлява, обтягнута сніжно-білою шкірою рука. Між розчепіреними пальцями на мить спалахнув неприродно-мертвотний вогник… який раптом сяйнув так, що очам зробилося боляче!!! Тоді пальці склалися в щіпку, й сніжно-біла рука знов занурилася в непроникно-чорну воду.
– Це знак тобі, – прорипів Багряний Янгол. – Крізь смерть і лід пронеси полум’я, що прожене пітьму. Ти виконаєш цю місію, упертюху, проторуєш шлях іншим. Вам торували попередники, настала ваша черга. До того ж там, у грубому світі, ти працюватимеш не один. Вас буде багато…
Молодик не відповів. Важко дихаючи, він дивився на те місце посеред Озера Непролитих Сліз, де щойно зникла примарно-біла рука.
1954 Візит до Поетеси
Бульвар Тараса Шевченка, Київ, 30 квітня 1954 року
Сьогоднішній день був відзначений знаменною подією – відкриттям на перетині з вулицею Комінтерна величного монумента герою Громадянської війни, звитяжному визволителю Києва Миколі Щорсу. Правду кажучи, поставити пам’ятник червоному комдиву покійний товариш Сталін розпорядився ще в 1936 році, однак цьому завадив підлий, без оголошення війни напад фашистських орд на мирний Радянський Союз. Потім довелося протягом багатьох років піднімати країну з руїн. І ось нарешті сталося!..
1954 рік був двічі ювілейним. По-перше, в січні на всесоюзному рівні широко святкувалося 300-річчя возз’єднання двох народів-братів – «меншого українського» і «великого російського». Тепер виглядало особливо символічним, що бронзовий Богдан Хмельницький, виїхавши на площу перед Софією Київською і простягнувши бронзову булаву вбік Москви, немовби казав: «Навіки разом». Ну так, японський шпигун товариш Постишев намагався посунути статую гетьмана-об’єднувача куди подалі… Добре, що не посунув! Бо тепер, ніби отримавши від нього історичну естафету, бульваром Шевченка скакав на баскому коні бронзовий Микола Щорс, підтверджуючи: «Так, Богдане, навіки разом за щастя всього людства!!!»
По-друге, невдовзі мало виповнитися 35 років від дня героїчної загибелі славетного героя. То як же можна було не виконати святий заповіт покійного вже товариша Сталіна й не увічнити нарешті в бронзі «українського Чапаєва»?! Не можна було допустити такого, ніяк не можна… Тому зібралися найкращі українські скульптори, відлили величну кінну статую, а найкращі архітектори встановили її на постаменті, де красувався колись монумент графу Бобринському. Але тепер настав час нових героїв! Українському народові потрібні не багатії-цукровари і не всякі різні граф’я, а справжні народні герої, які проголошують віковічну єдність з Росією.
Звісно ж, теперішньому тріумфу історичної справедливості посприяли дві жінки, присутні зараз на трибуні серед почесних гостей. Молодша зверхньо озирала море дрібних людиськів, які заповнили перекритий для руху транспорту бульвар, і задоволено посміхалася. Ще б пак: це ж не якийсь там міфічний божок – це її власний батько, відлитий у бронзі, віднині нестиме в народ добру звістку про скоре торжество комунізму в усьому світі!
Старша ж, сухорлява, міцна й підтягнута, без жодного сивого волоска в чорно-смоляній зачісці, трималася трохи позаду, при цьому невідривно дивилася на молодшу і думала: «Молодець, Валентино, молодець, дочко! Прекрасну дитину народила я від мого коханого дурбелика Миколки, добру полум’яну комуністку виховала йому на зміну. Все в житті зробила правильно. Тепер ось навіть пам’ятник цей встановлено. Ех, і добре ж життя прожило наше покоління!..»
Київ, липень 1954 року
Близько полудня суботи 3 липня стрімкий рухливий натовп виніс із будівлі Залізничного вокзалу на Вокзальну площу двох чоловіків доволі пересічної зовнішності, в яких дуже легко вгадувалися селяни. Втім, оскільки «селянську» зовнішність мала більша половина новоприбулих до республіканської столиці, то ця парочка майже нічим особливим не вирізнялася на загальному тлі.