Кінотеатр
КОЛОС
До входу вели півдюжини бетонних східців, ліворуч під написом «СКОРО» висіла афіша кінодрами «Анна на шее» з Аллою Ларіоновою в головній ролі, праворуч під написом «СЬОГОДНІ» глядачів запрошували на перегляд комедії «Запасной игрок» за участю Георгія Віцина, Тетяни Конюхової та Всеволода Кузнєцова.
– Ми що, в кіно підемо? – обережно поцікавився Назар.
– Та в яке ще кіно?! Кажу ж, до фронтового товариша ми приїхали, – невдоволено мовив Амос, продовжуючи роздивлятися довкола. Зрештою він повторно видобув лівою рукою клаптик паперу й почав крутити його на всі боки, звіряючися з намальованою на ньому схемою.
– Якось не віриться, що ми аж у самому Києві, – продовжив недовірливим тоном молодий чоловік. – Погляньте, батьку, які тут низенькі будівлі: або на один, або на два поверхи. Тільки ондо там чотириповерхівка стирчить. Хіба ж так у столиці будують?..
– Ну-у-у, то діло таке… – схоже, Амос нарешті зорієнтувався, бо сховав папірець назад до кишені та поправляв свій сидір. – Трамвай же тут є?
– Трамвай є.
– Оце тобі, синку, і столиця, якщо трамвай.
– А тут би дерева повисаджувати, – не вгамовувався Назар.
– То вже не наше діло, то нехай начальство думає, якщо воно столиця. Ходімо, нам туди, – махнув рукою батько.
Втім, він попрямував спочатку зовсім не у вказаний бік, а до дерев’яної чоботарської будки, що приткнулася посеред бульварчика неподалік місця, де завертали трамвайні колії, та попрохав чоловіка, який працював у ній:
– Скажіть, а де тут можна чоботи почистити? Бо ми з дороги щойно…
– У мене ремонт, а не чищення, – прохрипів чоботар абсолютно пропитим голосом, спідлоба недовірливо покосившись на двох явних провінціалів. При цьому Назара раптом вразило відчуття, що перед ними на низенькому ослінчику сидить зовсім не старий горбатий дідуган, а чоловік приблизно однакових років з його старшим братом Гарасем, який залишився вдома з мамою Ґулею. От тільки якби виголити його сантиметрову щетину, як слід помити, підстригти, – от тоді… А так виглядає, немов той старий дідуган, що ізогнувся, як дуга8!
– Перепрошую, але ми щойно з поїзда… – між тим продовжив своє Дунець-старший, однак чоботар несподівано мовив, вказавши на його скалічену праву руку:
– На фронті?
– Так, – не надто охоче підтвердив Амос.
– А де саме?
– В Угорщині на Балатоні. А що?..
– А тут на Дніпрі, на Букринському плацдармі ти часом не був?
– Ні.
– А я бував, – зітхнув чоботар. – Але кого не спитаю, то мало хто каже, що бував. Як-от я чи сержант Стригунець. Чи цей… Венька-десантник… жених цієї чортопхайки… Нінки, курви цієї, щоб їй…
Чоботар замислився про щось своє. Амос уже збирався поторсати його за плече, як раптом чоловік здригнувся, потім нахилився до шухлядки у себе під ногами, видобув звідти й передав Дунцеві-старшому щітку, баночку з гуталіном і пробурмотів:
– На, наводь марафет на свою кирзу. Тільки сам чисти, я тобі не служник. І далеко не відходь, бо мені зовсім не треба, щоб ви моє причандалля сперли.
– Скільки з нас? – спитав батько, коли вони з Назаром надраїли чоботи.
– А-а-а, не скільки… Аніскільки тобто, – заперечно мотнув головою чоботар, ховаючи назад своє причандалля. – Нехай це буде в пам’ять тих, хто під Букрином залишився. Мало хто там вижив, ой, мало!.. Але й у вас там, на Балатоні в Угорщині, я так подивлюся, теж кислувато було.
– Несолодко, так… А можливо, підкажете, як нам знайти вулицю… вулицю… Як там її в біса?
Знов розгорнувши папірець, Амос прочитав:
– Вулицю Хо-ри-ву-ю номер один-бе?..
– Вулиця Хорива!.. – посміхнувся чоботар. – Як її тільки не називають: і Хорива, і Хоривая, і Хорева, і Хоревая, і Хоровая. І навіть Хорьова, тьху!..
Але далі махнув рукою з почорнілими від бруду й поламаними нігтями:
– Ондо туди, вздовж паркану. Все вздовж і вздовж. Потім ліворуч. Не праворуч, а ліворуч. А там вже або самі підворітню знайдете, або спитаєте. Табличку б їм повісити, але ж ні! Мовляв, усі й без жодної таблички знають, де тут який будинок… Щоб їм руки повідсихали, курвам драним!..
* * *
Поплутавши довколишніми вуличками й закутками ще хвилин десять, Дунці нарешті опинилися в невеличкому дворику, утиканому хирлявими пірамідальними топольками. Піднявшись місцями проіржавілими бляшаними східцями на другий поверх дерев’яної веранди, що по всій довжині примикала до двоповерхового цегляного будинку, постукалися в якісь двері. Оскільки ніхто не відповів, Амос обережно натиснув на ручку… й вони опинилися в довгому коридорі.
– Ага-а-а, он воно як, – зітхнув батько, оглядаючи троє внутрішніх дверей. – Живуть, як у мурашнику… Де ж воно? Овва!..
Знов постукалися, тепер вже в інші – внутрішні двері. Звідти пролунав невдоволений вигук:
– Кому там нема чого робити?! Дзвонити треба, а не дербанити.
– Скажіть, чи тут живе… – почав Дунець-старший. Однак у цю мить двері прочинилися, й на порозі постала мініатюрна жіночка середніх років, худорлява і чорнява, в розцяцькованому дрібонькими рожевими квіточками шовковому халатику кольору стиглого баклажана. Побачивши гостей, вона спочатку сторопіла, потім несподівано підстрибнула на місці, повиснула на шиї батька й радісно вереснула на весь коридор:
– Амосику, ти-и-и!.. Приї-і-іха-а-ав!..
– Капо!.. Капко!.. – Амос міцно обійняв її скаліченою правою рукою, водночас роблячи лівою синові якісь знаки, котрих він не розумів. Так і не дочекавшись адекватної реакції молодого чоловіка, батько нарешті мовив:
– Капо, а це мій синок молодшенький Назарко… Назар, власне. Ми тут разом приїхали, аби…
– А чому зараз? Я ж писала, що в серпні краще.
– У серпні, Капочко, не можна, бо тоді жнива будуть у розпалі. Та й Назарко ж не просто так до Києва приїхав, а в медичний інститут поступати. Зараз йому документи подавати треба, потім іспити і все таке інше, п’яте-десяте. Тому зараз, а не в серпні.
– Шкода, – жіночка чомусь сумно зітхнуло.
– Тату… це що… Це і є ваш фронтовий товариш? – наважився нарешті запитати Назар, який переминався з ноги на ногу позаду батька. Зважаючи на те, хто зустрів їх на порозі кімнатки комунальної квартири, ставало зрозумілим, з якого це переляку їхнє перебування в столиці розпочалося з візиту до перукарні. І все ж таки молодий чоловік був дуже здивований.
– Так, синку. Це і є мій фронтовий товариш – наша зв’язкова сержант Капітоліна Замбриборщ, – підтвердив батько. – Можеш називати її просто тіткою Капою. Можна ж йому тебе так називати, га, Капочко?
– Авжеж можна, – охоче погодилася жіночка і негайно защебетала, потягнувши обох гостей за руки в глиб своєї невеличкої кімнатки: – А чого це ми на порозі застрягли? Нумо, давайте заходьте, не стидайтеся. Не до чужої ж приїхали… Принаймні ти, Амосику.
– Твоя правда, Капко, – погодився батько, дбайливо зачиняючи за собою двері, – треба до тебе зайти, бо сусіди…
– Сусіди?! Пхе!!! Плювала я на сусідів, ось вони всі у мене де, – жіночка покрутила в повітрі над головою міцно стиснутим кулачком. – Ти, Амосику, чоловік бувалий, ти майже всю війну відтрубив, доки тобі осколком великого пальця не зрізало. Отож ти знаєш, до чого це зручна штукенція – телефонний зв’язок! От скажи, зручно це чи ні?..
– Аякже! Без цього… без зв’язку як же ж командувати?! Та ніяк…
– Так то на фронті. Але і в мирному житті телефон у квартирі – то є велике діло! А хто у нас тут на тридцять шостій АТС працює, га?! Так я ж і працюю… Телефон у себе мати всім хочеться, а від кого це залежить, га?..
– Невже від тебе?
– Від мене, Амосику, не сумнівайся. Я не тільки квартирний телефон у нашу комуналку пробила. Я зробила так, що у кожного з сусідів є свій апарат з блокіратором. А блокіратор – це знаєш яка штука?
– Та звідки ж мені знати, – скрушно зітхнув батько. – Нащо воно мені в селі, блокіратор той твій…
– Тоді пояснюю, – жіночка заговорила авторитетним тоном. – Блокіратор – це така штука, що дозволяє по одній телефонній лінії з декількох апаратів розмовляти. Причому якщо по одному говорять, то інші тебе підслухати не можуть, отак! Я таку систему на всю нашу квартиру зробила, отож якщо хтось проти мене щось чмихне – вмить без телефону в кімнаті залишиться! А до кого тоді піде, щоб подзвонити? До Капітоліни Макарівни Замбриборщ піде. А я їм усім – отакої!!!