Тимур Литовченко, Олена Литовченко
Книга Відлиги 1954—1964
Передмова
Сфіра Даат 1 . Поза простором і часом
Від нескінченності й до нескінченності простягалася невисока, тоненька й надзвичайно міцна подоба сяючого золотавого леза меча, з обох боків облямована м’якими пухнастими хмарами кольору освіжаючої літньої грози. В каскаді тонких світів місцеві гострослови жартома прозвали блискуче вістря «лезом Оккама»2. Авжеж жартома – бо сам метр Вільям Оккамський був би дуже здивований тією обставиною, що щось передвічне пов’язали з його скромним земним ім’ям.
Навіщо існувало оте лезо меча, занурене в грозові хмари?
Дуже навіть просто.
Напередодні земного втілення для будь-якої душі вкрай важливо з’ясувати, наскільки у неї розвинене відчуття міри й балансу. Адже наслідки його порушення згубні. Пам’ятаєте, чим скінчив цар Валтасар, перед яким просто з повітря виникла загадкова рука й накреслила на стіні напис:
3
давньоєврОт чим обертається порушення балансу – крахом усього, що тобі дороге, обнуленням усіх твоїх земних досягнень!
Тому задля з’ясування міри власної розвиненості душі приходили у сфіру Даат, ставали на «лезо Оккама» і якомога швидше бігли-ковзали з нескінченності в нескінченність, розкинувши руки. При цьому на праву долоню їм повсякчасно падали речі впорядковані, на ліву – хаотичні. Тоді, коли це ставалося, було вкрай важливо врівноважити набуту річ її протилежністю:
– логічне – осяянням;
– прояв сили – проявом милосердя;
– закон – благодаттю;
– здатність утримувати – прагненням давати.
Хто встигав зробити це – той продовжував мчати лезом з нескінченності в нескінченність. Хто не встигав – утрачав баланс і падав або праворуч у приховану за хмарами сфіру Біна3 чи в сфіру Гвура4, або ліворуч у сфіру Хохма5 чи в сфіру Хесед6. При бажанні забіг «лезом Оккама» можна було повторити, причому неодноразово, проте результат був майже незмінним. Нарешті остаточно переконавшись, до порядку вона тяжіє чи до хаосу, а також з’ясувавши тривалість перебування на «лезі», душа починала готуватися до відповідного земного втілення. Ось, власне, і вся кабалістична містика, довкола якої там, у земному світі, накрутили хтозна яких дурниць.
З-поміж цілого сонму інших душ «лезом Оккама» тепер нісся веселий молодик з серйозними очима. Ну-у-у, як, себто, молодик… У тонкому світі вік був абсолютно відносним, яку подобу хто хотів мати, таку й мав. Це стосувалося абсолютно всіх зовнішніх рис і всіх деталей одягу, тому фіксуватися на них – тільки час гаяти. У сфірі Даат душі пізнавали одна одну в зовсім інший спосіб – через внутрішнє тяжіння чи відштовхування.
А зовнішність можна було змінити будь-коли. Дехто навіть навмисно «перекроювався» щомиті: зі старця на дитину, потім на огрядну жінку, потім на худорлявого юнака, на літнього чоловіка, на дівчину… і знов, і знов… Утім, наш веселий молодик вважав за краще незмінно зберігати серйозність в очах навіть під час забігу «лезом Оккама». І навіть при тому, що на бігу спокійно й розважливо розмовляв з Багряним Янголом:
– Отже, ця місія пропонується мені?
– Тобі, так.
– І це високе рішення, кажеш?
– Не просто високе – найвище!
– Особисто Всемогутній?..
– Особисто Сущий найменші деталі затвердив.
– Висока честь!
– Авжеж. Таке не кожному довірять.
– А чому саме мені? Чому не іншому комусь?
– Бо ти вже майже досягнув середини нескінченності.
– Майже середина «леза Оккама». Майже… Х-ха-а-а!.. Оппа-а-а!..
Коли молодик заусміхався, то на його лівій руці нізвідки раптом виникла чималенька порція осяяння: розмита потоками весняних талих вод земляна дамба осідає, і нестримні маси сморідно-чорного глею проливаються апокаліптичним потоком на натовп людей, які все ще перебувають у повному невіданні. Щоб не втратити рівновагу і продовжити біг-ковзання, молодикові довелось шалено вигнутися праворуч і зачерпнути з пухнастих грозових хмар повну пригорщу розуміння причин майбутньої трагедії.
– От бачиш, як вправно ти впорався! – радісно похвалив молодика Багряний Янгол.
– Але ж все одно це ще не середина, а лише МАЙЖЕ середина, – скрушно зітхнув молодик. Під дією скрути його десниця хитнулася донизу, довелося негайно врівноважуватися веселощами на лівій руці.
– Переважна більшість душ не дістається навіть сюди. А ти майже дістався… вкотре вже, нагадай, будь ласка?..
– Це сімнадцята спроба.
– От бачиш! У тебе вистачило впертості аж на сімнадцять забігів.
– Подейкують, нібито такий собі Ґаутама Сіддгартха здійснив не якісь там сімнадцять, а цілих сімдесят тисяч спроб і все ж таки спромігся досягти нескінченності. А досягнувши – пішов на втілення і став Буддою.
– Ну, ти ж розумієш, що це лише жарт…
– З якого дива я маю це розуміти?
– Бо світ влаштований так, що розвиток душі можливий тільки в найнижчому – в земному світі.
– А як же сімдесят тисяч спроб Ґаутами?
– Кажуть же тобі: це жарт! Його душа пройшла земний шлях…
– Ну, тоді підкиньте мені такий земний варіант, щоб я теж став Буддою!
– Станеш, тільки не одразу, а поступово.
– А прискорити хіба не можна?..
– Кожній людській душі пропонується завдання, яке вона здатна виконати на межі напруги. Така ціна розвитку. Наприклад, ти все ще не дістався середини «леза Оккама»…
– Краще не треба про це, бо я…
Однак було вже надто пізно: нагадування про попередні невдачі вивело молодика з рівноваги. Він відчайдушно змахнув правою рукою, марно намагаючись ухопити жменю величі, й полетів шкереберть у хмари ліворуч, лишаючи за собою в золотавому повітрі туманно-мінливий слід.
Багряний Янгол наздогнав його, лише коли молодик зупинився в яскраво-смарагдовій сфірі Нецах7. Себто, як зупинився… Прилип на малахітовій стелі – якщо тільки можна було в цьому світі вести мову про «верх» і «низ».
– Чотириста п’ятдесят! Вітаю з досягненням.
Розпластавши ошатні, з полум’янистими кантиками багряні крила по шовковисто-трав’янистій хмарній поверхні, посланець прилаштувався «валетом» поруч із молодиком.
– Чотириста п’ятдесят земних діб… Пхе! Бувало й більше – наприклад, цілих чотириста сімдесят п’ять.
– А чотириста двадцять п’ять?..
– Так, одного разу.
– Ну, тоді у тебе нормальна статистика, в якій чотириста п’ятдесят – це твоя особиста золота серединка.
– Золота… як і все в сфірі Даат, – зітхнув молодик.
– А чому невесело? – спробував підбадьорити Багряний Янгол.
– Сам знаєш, чому. Бо чотириста з плюсом – це рівень Розуму. А я хочу дотягнути рівня Любові.
– Ага-а-а! А вселенська Любов – це п’ятсот діб бігу «лезом Оккама»…
– Так, Любов – це п’ятсот. І не на йоту менше.
– Ну, отож у теперішньому втіленні випаде тобі шалене кохання! Поєднаєш серце з призначеною тобі – досягнеш рівня вселенської Любові.
– З коханою разом? – Молодик недовірливо скосив очі на Багряного Янгола… і мимоволі розсміявся під його хитрим поглядом, відповідаючи: – Знаємо ми ці ваші земні шлюби. За попередньою змовою й рішенням батьків нареченого та нареченої, під суворим наглядом ієрея, мулли чи рабина… чи шамана… чи кого там ще!.. Знаємо цю «любов», коли все регламентовано, все вивірено, все… І все не тобою! Тьху!!! Не Любов це, а суцільна мука. Я такого не хочу.
– Між іншим, доки ти тут «лезом Оккама» бігав-ковзав, там, у земному світі, багато чого змінилося. Нині там настала точнісінько середина двадцятого століття, доки дійде до твого втілення, ще з десяток років мине.
– І що з того?..
– А ти подивись, подивись сам.
З янгольської десниці злетіла червонувато-рожева кулька, підпливла до молодика, безшумно вибухнула перед самісіньким його обличчям і повільно розпливлася рубіновим маревом. Коли серпанок розсіявся остаточно, стало очевидним, наскільки стурбувався молодик:
– Гм-гм-м-м… Отакої! Отже, все якраз навпаки?
– Сам бачиш, нинішнє століття поставило все з ніг на голову.