Я. Матейко. Грюнвальдська битва
Армія, що протистояла Юнгінгену, відрізнялася від війська тевтонів як якістю, так і кількістю. Сили Великого князівства Литовського, що їх очолював князь Вітовт, нараховували близько 12 000 бійців. Щоправда, діяли вони у союзі з польським королем Ягайлом, який стояв на чолі війська у 20 000 бійців. Також у складі польсько-литовсько-руського війська перебували кілька тисяч татарських вершників під командуванням сина знаменитого хана Тохтамиша – Джелал ад-Діна.
Битва відбулася в полі між селищами Грюнвальд, Танненберг і Людвігсдорф. Війська супротивників вишикувалися фронтом, що перевищував два кілометри, і почали зближення. Розпочали битву татарська кіннота й українці, які перебували у складі литовського війська. Німецькі лицарі перейшли у контратаку і скоро почали тіснити супротивника. У відповідь «поляцы тож з кролем своим, припавши, взяли нємцов на палаши, a потым навели нємцов на свои гарматы, навевши роскочилися, a тут зараз з гармат дано огню, где зараз нємцов килка тысячий полегло. Еднак же нємцы, того не уважаючи, шли ослєп на поляки и литву…».
Ця атака об’єднаних сил була настільки вдалою, що тевтонці не витримали і зламали стрій, рятуючи власні життя. Переслідування і різня тривали протягом кількох годин. Русь, яка витримала за останні кількасот років безліч потрясінь, заявила, що є силою, здатною боротися за власні права.
А. Муха. Після Грюнвальдської битви
УТВОРЕННЯ КРИМСЬКОГО ХАНСТВА У 1449 р
Середина XIV століття стала початком розпаду держави Чингізидів – Золотої Орди. Чвари і суперечки, як раніше це відбулось у Київській Русі, вкрай ослабили владу Каракоруму, водночас посиливши сепаратистські тенденції. Саме на фоні цих подій відбулося відокремлення у 1449 році кримських татар і утворення ними держави – Кримського ханства з правлячою династією Ґераїв на чолі. Першим в історії кримським ханом став Хаджі-Ґерай.
Слід зауважити, що на початку свого існування Кримська держава була досить слабкою. Постійна боротьба за владу суттєво дестабілізувала ситуацію в Криму. Не сприяло зміцненню ханства і становище в економіці – до кінця XVI століття кримські татари не знали осілого землеробства і вели кочовий спосіб життя. Літописи так описують побут тогочасного Кримського ханства:
«Землю, навіть найродючішу, вони не обробляють, задовольняючись тим, що вона сама їм приносить, тобто травою для годування худоби».
Однак внутрішні проблеми татари швидко навчилися вирішувати шляхом зовнішньої експансії. Маючи у своєму розпорядженні сильну армію, Кримське ханство робило постійні набіги на сусідні землі.
Утворення Кримського ханства
Зухвалим грабункам сприяв і той факт, що з 1475 року ханство стало васалом Османської імперії. Українські землі були одним з основних об’єктів татарських набігів. Насамперед це було зумовлено розташуванням ханства, яке стало своєрідним плацдармом для мусульманської експансії у глиб Європи.
Хаджі I Ґерай, засновник Кримського ханства
До складу Кримського ханства, окрім самого Криму, входили степи на північ від Перекопу, а також частина нижньої течії Дніпра. З часом до ханства була приєднана частина Кубані. Відомо також, що кримські хани отримали у подарунок від турецького султана частину Бессарабії. Менглі-Ґерай, який прийшов до влади у 1475 році, зміцнив кордони держави. За наказом хана була збудована фортеця Перекоп. Побудували місто Очаків, а столицею ханства став Бахчисарай. Кримське ханство було поділено на численні улуси, що належали ханським васалам – беям, які мали своїх слуг і невільників. За часів правління Менглі-Ґерая ханство стало досить сильною державою і відігравало значну роль в європейській політиці. Відомо, наприклад, що з Московським князівством Менглі-Ґерай мав союз у боротьбі проти Золотої Орди і Литовського князівства, що, однак, не заважало йому вважати московських князів васалами і вимагати від них щорічної данини.
Ханський палац у Бахчисараї
Від часів Менглі-Ґерая між заселеною територією України і Кримським ханством пролягла пустельна степова смуга, відома як Дике Поле. Саме ця пустеля стала ареною кривавих зіткнень між населенням двох вказаних територій. Однак, незважаючи на ворожнечу, українські козаки і влада Литви, а пізніше Речі Посполитої часто вступали у тимчасові союзи з Кримським ханством.
ВИНИКНЕННЯ КОЗАЦТВА
Центром виникнення козацтва стало Подніпров’я, а саме та його частина, що розташована на південь від Києва. У XIV—XV століттях ці землі належали Київському князівству, а пізніше Київському воєводству Речі Посполитої.
Починаючи з Х століття землі півдня України жили у постійному очікуванні ворожого нападу, як повідомляє нам М. С. Грушевський у своїй праці «Нарис з історії українського народу». Виживання відбувалось у постійній боротьбі з кочовиками. Тож протягом великого проміжку часу мешканці України змушені були поєднувати працю хлібороба і навички воїна.
Слово «козак» має тюркське походження. Його можемо перекласти як «сторож» або «вояк». Такий термін гармонує зі способом життя на прикордонних землях. Як зауважує М. С. Грушевський: «Разом з войовничістю і витривалістю життя на кордоні давало розвиток особистості, відчуттю свободи…»
У XIV столітті територія по обидва боки Дніпра перетворилася на пустку. Єдиними осередками тут залишилися замки з невеликими гарнізонами – Канів, Черкаси, Брацлав, Вінниця, Остер і Чернігів. Поблизу фортець проживали селяни, розташовуючись так, щоб у разі нападу кочовиків мати змогу опинитись під захистом мурів. Усе населення постійно жило у страху, фактично на військовому становищі. Як міщани, так і селяни повинні були мати коней і зброю, брати участь у походах проти татар, відбивати ворожі напади. Як описує літопис XVI століття мешканця прикордонних територій: «…йдучи на роботу, він несе на плечі рушницю, а до боку чіпляє шаблю або тесак».
Перші відомості про козаків в Україні датуються 1470 роком. Хоча ці згадки можна віднести як до українського козацтва, так і до татарських здобичників, яких у документах тієї доби також іменували словом «козак». Чіткіші згадки про козаків на землях Київщини з’являються у 1492—1499 роках.
Козак-бандурист. Близько 1890 р. Полтавський художній музей
Козацький стан у тому вигляді, як ми звикли про нього чути, формувався досить повільно. Це відбувалося протягом XVI століття. Уже в середині цього століття документи згадують про наявність у Черкасах козаків у кількості 250 чоловік. Згідно з записами 1552 року, «козакують місцеві селяни, міщани, дрібна шляхта і бояри…».
Герб Війська Запорозького
А вже за кілька років козацтво отримало офіційне визнання польської влади. Універсалом короля Речі Посполитої Сиґізмунда ІІ Авґуста 2 червня 1572 р. було створене реєстрове козацьке військо. Своїм указом король доручав коронному гетьману Юрію Язловецькому найняти з низових козаків на службу 300 осіб. Відтоді у документах зустрічається термін «реєстрові козаки» на противагу нереєстровим, які були поставлені у напівлегальне становище. Їхнім осередком стала Запорозька Січ, розташована у пониззі Дніпра. Першою назву «Січ» отримала фортеця, побудована князем Д. Вишневецьким на острові Хортиця. Загалом протягом XVI—XVIII століть столиця низових козаків змінювала місце свого розташування сім разів і остаточно була зруйнована російськими вояками за наказом Катерини ІІ у 1775 році.