Особливо цінним є те, що Нестор на сторінках свого літопису зміг пов’язати історичні події, які відбувалися на території Київської Русі, з всесвітньою історією, наголосивши на важливості ролі, що її відігравала Русь у розвитку цивілізації. Літописець прославив народ Русі, ґрунтовно дослідив її багатовікову історію і напророчив країні славне майбутнє. «Повість минулих літ» являє собою головне, а у багатьох випадках – єдине джерело з історії східних слов’ян і Київської Русі перших століть нашої ери.
Окрім історичної цінності, «Повість минулих літ» має й високі літературні якості, завдяки яким філологи й літературознавці мають можливість вивчати прадавню українську мову.
«Повість минулих літ» у Радзивіллівському літописі
ПОЯВА ТЕРМІНУ «УКРАЇНА»
Відомо, що у давнину землі від «Сяну до Дону», як поетично іменується наша країна, носили назву Київська Русь. Однак вже у XII сторіччі з’явився термін, який використовується й у наш час. Це відбулось у 1187 році. Саме тоді в Іпатіївському літописі вперше було надруковано слово «Україна»:
«…и плакашася по нем всі переяславци… бе бо князь добр и крепок на рати… и о нем же Украина много постона…»
Ці рядки літопису пов’язані зі смертю переяславського князя Володимира Глібовича, який загинув під час походу на половців. Зауважимо, що назва «Україна» зустрічається в Іпатіївському списку не один раз. Літопис також містить розповідь про князя Ростислава Берладника, який «завітав до України Галицької». Не суперечить Іпатіївському списку і Галицько-Волинський літопис, який містить рядки про діяльність князя Данила Романовича Галицького:
«…забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп’є, і Комов, і всю Україну…»
Дослідники протягом десятків років відшукували у літописах підказки, як можна трактувати назву «Україна». Деякі з них дотримуються думки, що це синонім слів «князівство» або «земля». Інші стверджують, що так іменували прикордонну Переяславську землю. Орест Субтельний, наприклад, вважав, що слово «Україна» означає географічно Київське прикордоння. Інший історіограф, Віталій Скляренко, стверджує, що буква «у» означає не «біля», а «в середині», тому недоцільно трактувати «Україну» як окраїну.
Більшої популярності назва «Україна» набрала в часи, коли спадок Київської Русі увійшов до складу Речі Посполитої. З цього часу термін зустрічається в багатьох документах і листах. Тепер таку назву носила територія Наддніпрянщини. Трохи згодом вона почала ширитись і на інші території.
У XVII—XVIII століттях термін «Україна» набуває більш вагомого політичного значення. Хоча протягом довгого часу козацька держава офіційно іменувалася в Європі «Військом Запорозьким». Поділ наших територій між Москвою та Річчю Посполитою у часи Руїни, а також знищення Гетьманщини російською владою у 1764 році створили серйозні перепони для поширення нової назви. У цей час термін «Україна» знову використовувався у локальному значенні.
Уривок із Пересопницького Євангелія (1556), в якому зустрічається слово «україна»: «пришол в україни иудейския»
Тільки у XIX столітті, коли почали формуватися чіткіші кордони українських земель, назва «Україна» почала дедалі частіше вживатись у повсякденному житті її мешканців. Офіційному ж встановленню назви сприяло створення Української Народної Республіки у 1917 році.
Для чого ж було замінювати старовинну назву на нову? Вважається, що це було своєрідним протестом проти агресивної політики Росії, яка в усі часи мала за мету асимілювати українську націю у російську. Саме тому Московська імперія присвоїла собі назву «Русь», перетворивши її у XVIII сторіччі на Росію. Незважаючи ні на що, термін «Україна» пройшов чималий шлях від своєї появи до офіційного визнання в 1991 році, коли було проголошено Незалежність.
КОРОНУВАННЯ КОРОЛЯ ДАНИЛА
Грудневі морози скували розбиті шляхи уздовж Бугу, коли у давній столиці волинської династії, місті Дорогичин, з’явився почет нунція Папи Римського Інокентія IV Опізо Мізано. Добігав до свого завершення 1253 рік. Довгою вервечкою вершники, вози й криті екіпажі тяглися, зникаючи за міською брамою. Вони здолали немалий шлях, але труднощі були того варті. У скрині, запечатаній особистою печаткою Папи, лежали регалії, які по перебігу сторіч нагадають нащадкам, що Україна колись мала свого короля. Ось що про цю подію оповідає Галицько-Волинський літопис:
«…Прислав папа послів достойних, що принесли Данилові вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан, кажучи: “Сину! Прийми од нас вінець королівства…”»
Зауважимо, посольство Папи для самого князя Данила Романовича Галицького не було чимось на кшталт мрії, яка збулася. Навпаки, корона, прислана Папою, стала третьою спробою Інокентія IV коронувати володаря західних руських земель за останні сім років. Спершу пропозиція укласти союз із римською курією застала князя у польському Кракові, що дало йому підставу відмовити. Данило Романович обґрунтував свою незгоду тим, що знаходиться не на рідній землі. Друга пропозиція прийняти королівську корону надійшла через кілька років, але й вона не була прийнята Данилом. Насправді князь прекрасно розумів, що Папський престол значно більше зацікавлений у союзі з ним, маючи надію на перехід Галицько-Волинського князівства до католицизму, аніж сам Данило у сподіванні допомоги проти татар:
«Рать татарська не перестає. Зле вони живуть із нами. Та як можу я прийняти вінець без підмоги твоєї?»
Король Данило
Зрештою Інокентій IV пообіцяв оголосити хрестовий похід проти ординців, підтвердивши наміри буллою, яку віз із собою Опізо Мізано, оголошуючи в усіх містах Європи. Текст булли закликав володарів Сербії, Моравії, Чехії, Помор’я і Пруссії стати під знамена Данила Галицького і воювати з ним проти монголо-татар.
Урочиста коронація нового монарха однієї з найбільших країн Європи відбулась у храмі Пресвятої Богородиці міста Дорогичин. На той час Данилу Романовичу було 52 роки, а очолюване ним князівство займало простори від Бугу на заході до Дніпра на сході. У присутності вищих осіб князівства папський нунцій зачитав буллу Інокентія IV і помазав Данила на королівство. І хоч обіцяний Папою хрестовий похід проти руйнівників Київської держави так і не був утілений у життя, Русь отримала свого короля. Протягом цілого сторіччя після описуваних подій нащадки Данила Галицького іменувалися «королями Русі», адже мали у своєму розпорядженні королівські регалії, привезені папським легатом.
Митра греко-католицьких єпископів Перемишльських
Що ж до самої корони, її доля склалася досить цікаво. Протягом тривалого часу вона зберігалась у греко-католицькому соборі Іоанна Хрестителя у Перемишлі. У 1915 році командування російської армії вивезло її до Петрограда, проте у 1922-му корону було повернуто до Перемишля. На початку Другої світової війни єпископ наказав зняти з корони коштовності й закопати її. На жаль, у наш час достеменно невідомо, де знаходиться реліквія, яка пам’ятає Данила Романовича Галицького, першого і єдиного короля Русі.
Данило Галицький на поштовой марці України, 2001 р.
Пам’ятник Данилу Галицькому, Львів
ЗАСНУВАННЯ ЛЬВОВА
Точної дати заснування Львова історична наука до нас не донесла. Епоха пізнього Середньовіччя приховує багато таємниць про події тієї пори на просторах Європи. І культурна столиця України, на жаль, не оминула подібної участі. Тож перша літописна згадка про Львів датується 1256 роком. Звів місто князь Данило Галицький і назвав його на честь свого сина Лева. У літописі, який містить цю згадку, йдеться й про чималу пожежу, яка сталась у польському місті Холм.