Ярослав Мудрий. Портрет із Царського титулярника. XVII ст.
Держава печенігів на той час уже пережила період свого розквіту, але продовжувала залишатися потужним суперником. Вона була поділена по Дніпру на дві частини з чотирма провінціями. Кожна мала у своєму складі 5 округів, які могли сукупно виставити 40 десятитисячних кінних загонів. Ставкою кагана та місцем загальної ради була долина річки Рось у нижній течії. Загальна кількість печенігів дослідниками оцінювалася до 3 млн осіб. З огляду на таку інформацію, можемо уявити рівень небезпеки, яка нависла у той час над Київською Руссю. Утім, остання змогла подолати загрозу і продемонструвати, хто є справжнім господарем у регіоні.
Худ. Б. Чориков. Благородний вчинок молодого киянина (під час облоги печенігами Києва)
Облозі Києва печенігами у 1036 році передували деякі події. А саме – непевна політична ситуація. Адже саме у той час у Чернігові помер князь Мстислав, і його брат Ярослав вирушив вирішувати проблеми об’єднання князівств у єдину потужну державу. Далі шлях князя лежав до Новгорода, де він планував посадити на князювання свого сина Володимира. Відсутністю Ярослава і скористалися печеніги, маючи на меті розорити столицю. Втім, їхнім планам не судилося бути втіленими у життя. Ярослав, почувши про загрозу, діяв миттєво.
«В літо 1036, коли Ярослав перебував у Новгороді, прийшла до нього звістка, що печеніги взяли в облогу Київ. Ярослав же зібрав багато воїнів, прийшов до Києва і прорвався у місто своє. А було печенігів безліч. Ярослав виступив із Києва, приготувався до бою: варягів поставив посередині, а на правому крилі – киян, а на лівому крилі – новгородців…»
Саме так «Повість минулих літ» описує події. Битва, що відбулася, не залишила кочовикам жодних шансів на перемогу.
«І став перед містом. Печеніги пішли на приступ і зчепилися на тій горі, де стоїть зараз собор Святої Софії: було тут поле чисте тоді. І почалась жорстока січа, ледве до вечора здолав лютих ворогів Ярослав. І кинулись печеніги на всі боки тікати, і не знали, куди бігти…»
Облога Києва у 1036 році була, напевне, останньою спробою печенігів утвердитися на Русі. Після поразки частина племен розсіялася прикордонними територіями, асимілювавшись із місцевим населенням. Частина печенігів пішла у Візантію і на території Східної Європи, декотрі загинули. В степах зароджувалася культура злих і жорстоких половців.
Перемога руського богатиря над печенізьким. Радзивіллівський літопис
АННА ЯРОСЛАВНА – КОРОЛЕВА ФРАНЦІЇ
Анна, одна з трьох дочок Ярослава Мудрого, народилася, ймовірно, 1024 або 1025 року. Її доля склалася досить буденно для того часу: усі три дочки київського князя – Єлизавета, Анастасія та Анна – стали королевами європейських монархій. Єлизавета вийшла заміж за норвезького принца Гарольда Сміливого, а Анастасія зійшла на угорський трон. Тож про дочок Ярослава Мудрого було відомо в Європі, коли французький король Генріх I задумав одружитися.
Освіту майбутня королева Франції здобула досить гарну. Вона вивчала грамоту, історію, іноземні мови, математику і живопис. Відомо, що Анна Ярославна вільно володіла кількома мовами, зокрема старослов’янською і грецькою. І це у той час, коли в Європі не кожен чоловік шляхетного походження умів писати.
У 1048 році посольство від овдовілого Генріха I вдруге прибуло до Києва (відомо, що першого разу князь Ярослав відповів відмовою на прохання руки власної доньки). І цього разу згоди було досягнуто.
Анна Ярославна. Фреска в Софіївському соборі в Києві
Прибуття нареченої короля у Францію було обставлено урочисто. Генріх I виїхав зустрічати Анну в Реймс. Адже за традицією саме в Реймсі коронувалися французькі королі. Тут у травні 1049 року, у соборі Святого Хреста, відбулася церемонія коронації Анни Ярославни, і вона стала королевою Франції. Цікавим є той факт, що на шлюбній грамоті донька київського князя написала своє ім’я, а Генріх І замість підпису поставив хрестик. У свою чергу Анна Ярославна здивувала почет короля, відмовившись присягати на латинській Біблії. Вона принесла клятву на Євангелії, писаному слов’янською мовою. Згодом ця книга отримала назву Реймського Євангелія, і на ній давали присягу всі наступні королі Франції, навіть не підозрюючи про її київське походження.
Роки перебування Анни на королівському троні збіглися з економічним і культурним підйомом у Франції, але навіть за таких умов французькі дослідники цитують рядки з її листа до батька: «У яку варварську країну ти мене послав; тут житла похмурі, церкви потворні і звичаї жахливі…» З цього листа можна зрозуміти, що високоосвіченій українці, яка виросла в умовах слов’янської культури, нелегко було пристосуватися до умов французького вищого світу того часу. Втім, факт, що Анна була єдиною в Європі жінкою, яка листувалася з Римським Папою, теж говорить про високу ступінь її освіченості.
П. Клодт. Від’їзд княжни Анни Ярославни до Франції для вінчання з королем Генріхом I, ХІХ ст.
У 1053 році Анна народила королю сина Філіпа. Протягом наступних двох років у Анни народилися Роберт і Гуго – усі законні спадкоємці короля Генріха. Також у цей час у короля і королеви народилась донька, якій дали ім’я Емма.
Шлюб Анни і Генріха тривав недовго – король помер у 1060 році. За заповітом Анна Ярославна була призначена опікункою спадкоємця престолу Філіпа. Однак, залишаючись королевою, офіційне опікунство вона не отримала: опікуном міг бути тільки чоловік. Тим не менш Анна разом з Філіпом I підписувала державні документи, які збереглися й донині. Так, на жалуваній грамоті суасонського абатства існує її власноручний підпис кирилицею «Анна королева».
Востаннє ім’я Анни Ярославни зустрічається у документах 1075 року. Подальша її доля достатньо не вивчена. Згідно з даними деяких джерел, вона повернулася до Києва, де й закінчила свій шлях. Згідно з твердженням інших, померла у Франції і була похована у церкві Вільєрського абатства поблизу міста Етамп.
Якоб де Бі. Королева Анна Ярославна, бл. 1640 р.
ПОЯВА «ПОВІСТІ МИНУЛИХ ЛІТ»
Напевне, немає у наш час в Україні людини, яка б не чула про Нестора Літописця і його нетлінний твір. «Повість минулих літ» є найдавнішим серед літописів, що збереглися до наших днів. Поряд з такими пам’ятками давньоруської літератури, як «Слово о полку Ігоревім» і «Слово про закон і благодать», «Повість минулих літ» посідає настільки важливе місце у нашій історії, що його просто неможливо переоцінити.
Свою назву літопис отримав від вступного речення, яке промовляє до нас крізь віки:
«Ось повісті минулих літ, звідки пішла Руська земля…»
У науковому середовищі багато років тривають суперечки щодо обставин початку літописання у Київській Русі, а також про зміст перших літописних пам’яток. Навряд чи мають рацію твердження деяких дослідників радянської епохи про існування «Літопису Аскольда» чи «язичницького літописання», яке датують епохою княжіння Олега або Ігоря. Загалом такі пам’ятки прийнято вважати науковою містифікацією. Нині переважна більшість дослідників схиляється до думки, що літописання на Русі бере свій початок з кінця Х сторіччя. Ці давні статті були об’єднані у літописний збірник, який датують 1037—1039 роками, тобто часом княжіння Ярослава Мудрого. Далі з’явилися Новгородський звід 1050 року і два Київських – 1073 і 1095 року відповідно.
Нестор Літописець, автор «Повісті минулих літ» (скульптура М. Антокольського)
На відміну від попередніх документів, «Повість минулих літ» є беззаперечним доказом літописання на Русі, позаяк існує фізично, а не на рівні історичних реконструкцій, згадок і домислів. Літопис пережив три редакції. Перша належить перу Нестора і побачила світ у головному центрі літописання Русі, тобто у Печерському монастирі Києва. Датою її виходу вважають 1113 рік. Втім, слід зауважити, що твір Нестора теж не дійшов до нас у первісному вигляді. Він пережив дві редакції, які були зроблені за наказом князя Володимира Мономаха у 1116 і 1118 роках. Це відбулося не у Печерському монастирі, з яким у князя склалися далеко не кращі стосунки, а у Видубицькому, що його було засновано неподалік від Києва батьком Володимира Мономаха – великим князем Всеволодом Ярославичем. Редактором виступив ігумен Видубицького монастиря Сильвестр. Однак, спираючись на той факт, що різниця між виходом оригіналу твору і редакціями складає усього кілька років, можемо припустити, що правки князя не мали великого впливу на зміст твору з точки зору історичної науки.