Кий, Щек, Хорив і Либідь (мініатюра із Радзивіллівського літопису)
Руїни Десятинної церкви. Рисунок 1826 р.
Суперечки про правдивість або неправдивість частини «Повісті минулих літ», яка стосується заснування Києва, могли тривати безкінечно. Проте крапку поставили археологи. Дослідженнями встановлено, що від кінця V сторіччя на Старокиївській горі існувало поселення, огороджене ровом, земляним валом і дерев’яним частоколом. Це старовинне місто, сучасник падіння Риму, стало майбутнім центром великої феодальної держави, яка за часів Нестора Літописця посідала чільне місце у житті європейської цивілізації.
За час, який пройшов від моменту заснування, Київ пережив багато величних і сумних періодів у своїй історії. Але й нині гордовито демонструє статус великого європейського міста. Так, станом на 01.05.2018 кількість населення Києва офіційно становить 2 млн 895 тис. осіб. Для порівняння – кількість людей, які проживають у Парижі, – 2 млн 197 тис. А згадуваний вище Рим населяють 2 млн 875 тис. людей.
ПОХІД КНЯЗЯ ОЛЕГА НА КОНСТАНТИНОПОЛЬ
Рік 907-й від Різдва Христового для Київської Русі ознаменувався подією, пам’ять про яку перетнула межу тисячоліття і досі нагадує про велич і силу прадавньої України. Ось що про це пише «Повість минулих літ» Нестора Літописця:
«У рік 6415 ( 907) пішов Олег на греків, залишивши Ігоря в Києві, і взяв же з собою безліч варягів, і словен, і чуді, і кривичів, і мерю, і древлян, і радимичів, і полян, і сіверян, і в’ятичів, і хорватів, і дулібів, і тиверців, відомих як товмачі. Ці всі називалися «Велика Скіфія». І з цими усіма вирушив Олег на конях і в кораблях, і було кораблів числом 2000. І прийшов до Царгорода: греки ж замкнули Суд, а місто зачинили. І вийшов Олег на берег, і почав воювати, і багато вбивств створили в околицях міста грекам, і розбили безліч палат, і церкви попалили. А тих, кого захопили в полон, одних посікли, інших замучили, інших же розстрілювали, а деяких покидали в море, і багато іншого зла творили грекам, як зазвичай роблять вороги».
Слід зауважити, що вікінги, яким офіційна історіографія приписує авторство у створенні Київської Русі, звикли діяти саме таким чином, справедливо завоювавши славу морських розбійників і відважних воїнів. Стосовно князя Олега джерела одностайні – майбутній київський князь належав до загону норманських найманців, приведених Рюриком зі Скандинавії. Розходяться дослідники хіба у деталях. Деякі джерела повідомляють, що Олег був родичем Рюрика, інші називають князя вояком, якого після смерті Рюрика було проголошено регентом при особі малолітнього Ігоря і який зробив Київ своєю столицею.
Похід князя Олега на Константинополь
Однак, не зупиняючись детально на особі князя, згадаємо його похід через Руське море, внаслідок якого Київську державу почали боятись і поважати у Візантії. Згідно з мірками того часу, флот із двох тисяч човнів був колосальною силою. Якщо припустити, що ці човни стали прообразом козацьких чайок, на облавку кожної перебувало 40—50 вояків. Приблизно таку ж кількість воїнів брав на облавок і знаменитий дракар. Якщо взяти за основу цю інформацію, легко порахувати, що військо князя налічувало близько 90 000 осіб. Тож не варто дивуватись, що Візантійська імперія не змогла протистояти й після млявої спроби боронитись здалася на милість переможця. Внаслідок цього київський князь отримав можливість диктувати свої умови імператору Льву IV. Після перемовин між послами Олега і представниками імператорського двору 2 вересня 911 року з’явився договір між Руссю та Візантією. Згідно з умовами договору, руським купцям надавалися значні привілеї у торгівлі з Візантією. Окремим пунктом передбачалося виділення на території Константинополя місця, де купці могли не лише проживати протягом шести місяців, а й вести безмитну торгівлю й утримуватися коштом державної скарбниці. Врегульовувалися пунктами договору права моряків, яких раніше часто грабували візантійці. Тепер замість грабунку підлеглі імператора зобов’язувалися надавати всебічну допомогу кораблям з Київської Русі. Визначався порядок обміну полоненими і виплата військової контрибуції імператором.
Ф. Бруні. Олег прибиває свій щит до воріт Царграда
ДУНАЙСЬКІ ЗАВОЮВАННЯ СВЯТОСЛАВА
У 967 році нашої ери політика князя Святослава, спрямована на завоювання Хозарського каганату, зазнала змін. Константинополь доводив київському князю користь від завоювання Балкан. Візантія потерпала від войовничої Болгарії, тому шукала союзника в боротьбі з нею. Це збігалося з намірами самого Святослава, який мав намір, за свідченнями М. Грушевського, «загорнути під себе полудневе слов’янство й стати сильним суперником Візантії».
Під 967 роком «Повість минулих літ» повідомляє про перший болгарський похід Святослава: «В літо 6475 рушив Святослав на Дунай на Болгар».
Умовний портрет Святослава Ігоревича із Царського титулярника, XVII ст.
Виставлене супроти київського воїнства тридцятитисячне болгарське військо не витримало натиску і відійшло до дунайської фортеці Доростол. Дізнавшись про поразку, болгарський цар Петро захворів і згодом помер. А скоро майже вся східна Болгарія була завойована Святославом. Як повідомляє літопис, «одолів Святослав болгар. І взяв він вісімдесят городів по Дунаю, і сів, князюючи тут, у городі Переяславці, беручи данину з Греків».
Улітку 968 року Святослав змушений був залишити Переяславець і поспішити на допомогу Києву, який взяли в облогу печеніги. Отримавши перемогу над печенігами, Святослав зайнявся зміцненням владної структури Київської держави. Старшого сина Ярополка він посадовив князем у Києві, Олега – у Древлянській землі, а Володимира відрядив посадником до Новгорода. Сам же оголосив про наміри укласти союз із німецьким імператором Оттоном І і створити могутню державу слов’ян на просторах між Дунаєм і Чорним морем.
Під час другого походу на Болгарію, у 969 році, Святослав захопив її столицю, Преславу, полонивши при цьому царя Бориса ІІ. Управитель Болгарії був позбавлений трону і знаків царської влади. Між тим у Візантії зрозуміли, що мають справу з небезпечним суперником, і стали шукати порозуміння з Болгарією. 11 грудня 969 року імператор Никифор Фока був убитий, і престол посів Іоанн Цимісхій. Улещуючи київського князя подарунками і обіцянками, візантійці спробували змусити Святослава відступитися від Болгарії. Святослав відмовився від переговорів. Візантійський хроніст Лев Диякон передає слова князя так: «Я піду з цієї країни не раніше, ніж отримаю грошову данину і викуп за всі захоплені мною міста і за всіх полонених. Якщо ж ромеї не хочуть заплатити те, що я вимагаю, нехай вони покинуть Європу, на яку не мають права, і забираються в Азію». У відповідь Візантія розпочала підготовку до війни.
Навесні 970 року Святослав заволодів Македонією, подолав Балкани і, здобуваючи місто за містом, невпинно наближався до Константинополя. Імператор Іоанн Цимісхій спішно виступив з багатотисячним військом назустріч князю. Йому вдалося заволодіти кількома населеними пунктами на території самої Візантії і в Болгарії. Однак сутички у Фракії так і не визначили переможця.
У 971 році візантійці зібрали п’ятдесятитисячне військо і вдарили на Преславу. 14 квітня 971 року Цимісхій заволодів містом й визнав полоненого царя Бориса володарем Болгарії, після чого об’єднане військо рушило на Доростол. Облога Доростола тривала три місяці. Після генеральної битви, яка відбулася 24 липня 971 року, князь Святослав вирішив відновити переговори з візантійцями. Укладена між ними угода скасовувала претензії Київської Русі на кримські володіння Візантії і Болгарію. Водночас військо Святослава забезпечувалося необхідними припасами на дорогу, і йому надавався безперешкодний пропуск до кордонів Русі.