Однак Кант – то лише початок реакції проти скептицизму; у нього були наступники, що перевершили його у відкритті нових засобів пізнання; з’явилися Фіхте та Шеллінґ, а також найголовніший представник цієї останньої стадії занепаду новочасної філософії – Геґель. Утретє минули всі чотири етапи філософії; переконання в тому, що Геґель був поразкою для наукової філософії, стало загальним, тому ми змушені припускати, що знаходимося на початку нового етапу філософії, етапу її повторного розквіту і поступу.
Ось це є філософія історії філософії, це є закон розвитку, який Брентано вбачає в історії філософії. Усю її можна стисло показати так:
Не кожен погоджується з поглядом Брентано; не один дослідник матиме не одне зауваження. І так без зусиль можна побачити, що ці чотири етапи найчіткіше можна визначити в античній філософії, тоді як у середньовічній філософії та ще більше у філософії Нового часу ці етапи вже не можна так чітко виділити. Однак віднести це можна на карб тієї обставини, що кожна наступна епоха знаходиться під впливом попередніх, внаслідок чого прихід за попередніми пізніших стадій ніколи не може бути простим повторенням давніших стадій, а має різнитися від них, власне, тим, що вплив минулих вже етапів залишає свій слід у пізніших етапах.
Легко спадає на думку також ще й інша засторога. Можна би запитати, де в цій картині історичного розвитку розмістити софістів, а де Мальбранша чи Спінозу? Де місце для Роджера Бекона? І так можна пригадати ще інших філософів, що зовсім не підпорядковуються згаданій схемі. Але не слід забувати, що історіософські закони не претендують на визначення місця для кожного окремого факту чи охоплення кожного факту. Завданням історіософії завжди залишиться окреслення загального перебігу історії та відкриття законів, згідно з якими приходять на зміну основні прояви історичного розвитку. Той, хто хоче визначити, в якому напрямі плине ріка, той не братиме до уваги окремих рукавів, які відходять від основного русла, бо звертатиме увагу лише на це основне русло. А як у річці треба відрізнити бічні рукави від основного русла, так і в історії людства і кожної науки слід відрізняти другорядні, випадкові епізоди від важливих, затаврованих історичним значенням фактів. Під таким кутом зору те, що на перший погляд могло би видатися недоліком чи хибою будь-якої історіософської системи, стає її перевагою. Декотрі з тих епізодів виявляються другорядними наслідками епохальних фактів, що здійснювали свій основний вплив зовсім в іншому напрямі. І так слід тлумачити історію філософії після Декарта, в якій Мальбранш і Спіноза виявляються цими другорядними наслідками, а Ляйбніц продовжує справу, розпочату Декартом. З іншого боку, деякі епізоди мають підготовчий характер і слугують історичним ферментом для появи епохальної ознаки. Такий погляд, можливо, доцільно застосувати щодо грецьких софістів, котрі відіграють епізодичну роль, яка готувала появу Сократа як наступника Анаксагора в основному перебігу грецької філософії.
Захищаючи у такий спосіб переконання Брентано, я аж ніяк не хочу стверджувати, що його «чотири етапи» були останнім словом історіософії у філософії; я переконаний, що такого типу дослідження поступово просуваються вперед і не одразу можуть бути готовими й досконалими. Слід також пам’ятати, що, з іншого погляду, враховуючи, наприклад, відношення філософії до релігії, можна сформулювати інші історіософські закони, як це зробив професор Страшевський у наведеному у вступі покликанні. Однак мені видається, що коли йдеться про саму філософію, а не про її відношення до інших сфер інтелектуального розвитку людства, то тоді філософія історії філософії, яку пропонує Брентано, може розглядатися як відносне і поки що найкраще вирішення труднощів, які виникають у цій сфері.
Аби все ж таки показати користь такого типу досліджень для самої філософії, не потрібно обов’язково мати вже завершену та досконалу систему історіософії. Припустімо, що історіософія філософії, яку я виклав тут згідно з працею Брентано, підтвердиться дослідженнями розвитку філософії індійців, китайців; що ті народи, котрі розвивали свою філософію незалежно від народів Європи, попри те повторювали чотири етапи її розвитку, то що би тоді це означало, власне, для філософських досліджень? Я обіцяв пояснити це за допомогою прикладу; прикладом нехай буде Кант.
Сьогодні в Німеччині Кант вважається найгеніальнішим філософом новочасної Європи. Усякий, хто займається філософськими дослідженнями, повинен враховувати Канта, а вивчення його найважливіших праць вважається обов’язковою умовою філософської освіти. Не тільки професійні філософи за незначними винятками підкоряються цьому впливові, а й природознавці, а серед них Герман Гельмгольц є прихильниками кантівської філософії. Майже всі обрали Канта собі за провідника і в ньому вбачають свого філософського вчителя. Мабуть ніщо краще та чіткіше не характеризує панівного становища, яке сьогодні у Німеччині займає Кант, аніж та обставина, що до його творів почали видавати коментарі, кількість яких насправді величезна. Найвідоміший з-поміж них – це коментар до «Критики чистого розуму» професора Файгінґера. Досі вийшло з друку два томи, кожен понад п’ятсот сторінок. Ці два великі томи містять пояснення до перших семидесяти п’яти сторінок згаданої праці Канта; а позаяк «Критика чистого розуму» налічує близько семисот сторінок, тож неважко підрахувати, що коментар Файгінґера становить якихось двадцять томів по п’ятсот сторінок кожен. Перший том побачив світ у сьому річницю опублікування «Критики чистого розуму»; другий том – через десять років; а отже, для видання повного коментаря до однієї лише праці Канта потрібно двісті років! Треба бути сильно переконаним в історичному значенні Канта, якщо хтось береться за таке починання; для цього потрібно вбачати у філософії Канта найважливіше джерело й тривку основу для всієї філософії майбутнього.
А чого нас вчить історіософія Брентано? Вчить нас, що Кант знаходиться на початку четвертого етапу, тобто останньої стадії занепаду філософії, що Кант спричинився до найстрашнішого в Німеччині занепаду філософії, породивши Фіхте, Шеллінґа, Геґеля та песимістичну філософію. Ті, хто вбачає у Канті «ново-часного Аристотеля», дуже помиляються. У світлі історіософії Брентано різноманітні дрібні обставини набувають значення важливих вказівок, відповідно до яких слід діяти, якщо хочемо підготувати для філософії новий розквіт. Такою вказівкою, наприклад, є та обставина, що ніхто не звеличує усього Канта, але кожен тільки певну частину його праць. Шопенгауер, якому бракує слів, щоби висловити свій захват від «Критики чистого розуму», безжально критикує його «Критику практичного розуму». Тобто сам Кант мав би після написання достопам’ятної праці блукати манівцями! Адже інші після нього зайшли на манівці, бо Фіхте, Шеллінґ і Геґель, бажаючи продовжувати науку Канта, дійшли до абсурду, в чому сьогодні ніхто не сумнівається.
Іншою такого роду вказівкою є та обставина, що досі нені-мецька філософія майже цілковито обходилася без Канта; а хто подивиться на Міла чи Бейна, то не скаже, що їхня творчість була безплідною. Врешті потрібно пам’ятати й те, що Кант вже раніше мав сильних противників, серед яких були й здібні філософи. До них належать Якобі та Шульце; ці філософи ще за життя Канта вказували на суперечності, в яких плуталися розумування Канта. А Рейнгольд, спершу ревний прихильник Канта, через деякий час починає твердити, що «Критиці чистого розуму» бракує «правдиво наукових підстав». Але, о диво! Файгінґер сам не є повністю задоволений «Критикою чистого розуму». Він говорить про численні неточності, «які зустрічаємо у Канта сливе на кожному кроці», та визнає, що у Канта в окремих питаннях існує розбіжність3. Говорячи про Ебергарда, котрий свого часу з позиції філософії Ляйбніца критикував Канта, Файгінґер додає, що щорічники часопису «Philosophisches Magazin», який видавав Ебергард, є «невичерпним арсеналом зброї», котрою «ще тепер» можна успішно боротися проти Канта4. Отже, ця зброя, либонь, є непоганою.