Народи, які закладають історію середніх віків, зі свіжими силами беруться до вирішення філософських проблем, і то рівно ж народи Заходу, як і араби. Керуючись здоровим інстинктом як одні, так і другі бачать навчителем філософії Аристотеля, котрий видається їм тим «Сонцем», довкола якого обертається філософська праця декількох століть. Своєї вершини цей перший етап середньовічної філософії, доба її розквіту та поступу, досягає в особі святого Томи Аквінського. Сам той факт, що святий Тома, не знаючи грецької мови, на підставі досить примітивних латинських тлумачень, зрозумів Аристотеля краще за його найкращих грецьких коментаторів, засвідчує те, що домініканець силою свого розуму мало в чому поступався грецькому філософові. Алє як в Античності після Аристотеля, так і в середньовіччі після Томи розпочинається другий етап, тобто перший період занепаду. Філософія почала слугувати практичним цілям. До того вона мала своїм призначенням відкриття нових істин чи принаймні доведення тих, які бралися з одкровення. Алє відтепер вже зовсім не йшлося про істину, лишень про те, щоби філософія стала зброєю у боротьбі за першість між конкуруючими один з одним орденами домініканців і францисканців, бо тим останнім не давала спокою слава, яку святий Тома приніс своєму ордену. Тож філософією займалися вже не для того, аби виявляти істину чи доводити те, що приймалося за істину, а заради здобуття перемоги у філософських диспутах. Губилися в тонкощах, придумували незрозумілі поняття, якими було легко збентежити опонента, винаходили прийоми, якими можна було спотворити найлогічніші умовиводи. Дунс Скот може бути типом філософа, який належить до цього етапу середньовічної філософії. Створено умови, за яких виникає скептицизм. І з’являється скептицизм, введений у середньовічну філософію Вільямом Оккамом та номіналізмом. Вільям Оккам стверджував, що людський розум не в змозі розсудити, чи Бог існує як особа, чи ні, або чи людська душа є безсмертна; він був також скептиком з етичного погляду; а оскільки в той час авторитет церкви у філософських питаннях був настільки вагомим, що йому не можна було опиратися, номіналізм зарадив собі у такий спосіб, що прийняв існування подвійної істини: теологічної та філософської, й стверджував, що будь-яка наука може бути теологічною істиною, але філософською оманою, і навпаки. Кращого способу для зневіри у будь-якій істині навіть важко собі уявити. Отож, настала реакція у формі теологічного містицизму, представленого Йоганом Таулером, Екгар-том, Йоганом Ґерсоном, Йоганом Рейсбруком і філософськими спекуляціями Реймонда Луллія та Миколи Кузанського. Знову небачені пізнавальні засоби мають рятувати філософію: Луллій створює нову методику, різновид логічної машини, за допомогою якої людина зможе вирішувати найзаплутаніші питання. А Микола Кузанський розрізняє три джерела людського знання. Першим є чуттєве спостереження, другим – розум, третім, розташованим найвище, є інтуїція. За допомогою інтуїції людина досягає знання, яке його винахідник наділяв найгучнішими іменами, називаючи «вченим незнанням», «спогляданням без розуміння», «нерозумним розумінням», «мудрістю», «третім небом» тощо. Отже, нічого немає дивного, що на цьому завершується середньовічна філософія. Адже жодна філософія не пережила б такого з нею поводження. Чотири етапи проминули вже вдруге.
Перший етап Новочасної філософії розпочинають Френсіс Бекон і Рене Декарт. Щире прагнення знань, захист істинно наукових методів дослідження вирізняють їхню філософську діяльність. Френсіс Бекон є творцем індуктивної логіки та й Декарт чітко покликається на досвід, вважаючи його, на противагу книжній мудрості своїх попередників, найвідповіднішою точкою виходу для досліджень у галузі нематематичних наук. Певний час цього методу дотримувалися; філософія значно прогресувала; достатньо назвати прізвища Лока та Ляйбніца. Однак після Ляйбніца повторюється те ж саме, що було після Аристотеля та після Томи Аквінського. Знову почали застосовувати філософію для досягнення невластивих їй цілей. Як на початку політичного занепаду Греції, так і цього разу вплив релігії зменшувався, а суспільні відносини швидко змінювалися. Через це знову звернулися до філософії, шукаючи в ній та сподіваючись на її допомогу. Розпочався другий етап Новочасної філософії, перша стадія її занепаду, тобто французький і німецький раціоналізм. У Франції задають тон енциклопедисти, в Німеччині – школа Вольфа. З іншого боку Рейну жертвою раціоналізму стала філософія Лока, з цього боку така сама доля спіткала філософію Ляйбніца. Розумування стали такими поверховими, розрахованими лишень на ефект у найширших верствах «освічених» суб’єктів, такими неглибокими, що врешті-решт підготували ґрунт для скептицизму. Девід Г’юм розпочинає третій етап, тобто етап скептицизму, і так само як Вільям Оккам, привносить його одночасно в царини логіки та етики. Скептицизм Г’юма мав величезний вплив; можна сміло стверджувати, що донині не тільки англійська, а й німецька філософія виявляє менш чи більш помітні сліди цього впливу. І все ж скептичний напрям, урочисто відкритий Г’юмом, досить швидко викликав реакцію у вигляді четвертого етапу Но-вочасної філософії – останньої стадії її занепаду. До цієї стадії належить школа шотландських філософів і Кант разом з німецькою ідеалістичною філософією. Ми можемо тут знайти достатньо ознак, що характеризують цей етап; школа шотландських філософів, рятуючись від скептицизму, звертається до «здорового глузду», до «хлопського розуму» (common sense), а отже, до нового джерела, з якого перед тим ще не черпали знань і наукового пізнання; приймає ряд певних положень, істинність яких не є, щоправда, очевидною, проте які попри те вважаються істинними саме на підставі здорового глузду. А Кант? Також і Кант приймає погляди, істинність яких не є зовсім очевидною та які попри те вважаються істинними; ті погляди – це відомі кантівські «апріорні синтетичні судження», які є підставою будь-якого знання. Аби показати, на чому ґрунтується істинність таких суджень, яка не є зовсім очевидною, Кант написав «Критику чистого розуму». В ній він доходить висновку, що ці судження тому не є хибними, бо речі, яких вони стосуються, достосовуються до цих суджень, котрі є результатом організації нашого мислення. Отож, згідно із Кантом «мати слушність» не означає мислити так, щоби думка стосувалася дійсного стану справи, а означає мислити відповідно до організації нашого мислення, і тоді дійсний стан справи виявиться пристосованим до наших думок. Однак бажаючи розтлумачити, в який спосіб це може статися, Кант знову втрачає ґрунт під ногами і починає схилятися до скептицизму, котрий, власне, хотів спростувати. Бо виявляється, що всі ті апріорні синтетичні судження можуть стосуватися тільки явища (Erscheinung) речей, але ніколи речей самих по собі (Ding an sich). Тому Кант мав би, діючи послідовно, так само як і Вільям Оккам, вилучити з наукових досліджень такі питання, як існування Бога, безсмертя душі, свободу волі і т. п. А Кантові, навпаки, залежить на тому, щоби перемогти та подолати скептицизм; отож, він звертається до нового джерела знань, яке перед цим не визнавали підставою наукового пізнання, – до відчуття. Розум, щоправда, не повчає нас про ці важливі питання, але наше відчуття каже вірити в Бога, у безсмертя душі, у свободу волі, а це відчуття нас не обманює. Аби не видавалося надто дивним те, що відчуття мають бути підставою для пізнання та знання, Кант назвав їх «практичним розумом».