Чи з поглядом Брентано ці обставини не узгоджуються краще, аніж із заяложеним сьогодні поглядом, що Кант є першим і найбільшим філософом доби Нового часу? Чи не є справою, вартою роздумів, те, що Герберт Спенсер, котрий напевне історіософських поглядів Брентано не знає, повністю із ним погоджується щодо Канта? А у самій Німеччині деякі починають звільнятися від впливу всевладного Канта. У філософських часописах можна зустріти голоси, які, покликаючись на видання Файгінґера, поважно запитують, чи така праця має право на існування, чи вона не є тільки результатом переоцінки Канта, чи може вона мати іншу користь, окрім того, що ясно та незаперечно покаже, наскільки помилявся Кант? (Порівняйте, напр., «Vierteljahrsschrift für wissenschaftliche Philosophie»)5.
Отже, якщо Кант справді стоїть на початку того етапу філософії, який завершує цикл чотирьох періодів, спричиняючи її найбільший занепад, то в такому разі з тієї історіософської істини для сучасної філософії випливає важлива наука. Ми не можемо навчатися у Канта, вчитися в нього філософування, зводити далі будівлю філософії на закладеному ним фундаменті. Нам потрібно слухати інших учителів; і цих учителів ми знайдемо на кожному з перших етапів філософії, як в античності, так і в середньовіччі та й в новочасну добу. Не є вони, щоправда, всі між собою рівнозначними, бо, наприклад, перший етап середньовічної філософії має тільки позірно щире та чисте зацікавлення філософськими проблемами, займаючись ними з огляду на потреби догматики; однак св. Тома попри те благотворніше й корисніше за Канта впливатиме на того, хто бажає навчатися філософії. Отже, правдивого методу і гідних для наслідування зразків слід шукати в тих філософів, які стали біля вершин перших етапів. А до них належать Аристотель, Платон, Декарт, Джон Лок та всі ті, які пішли вказаним ними шляхом.
На сьогодні про це пам’ятати дуже важливо. Адже знаходимося ми на початку нового етапу. Усе вирує й кипить. Одні вбачають спасіння в догматизуванні середньовічної філософії, другі – в психофізиці, треті – в позитивізмі, інші – в спіритизмі, ще інші – у цілковитій ліквідації філософії та видаленні її з ряду умінь. З огляду на цю розбіжність поглядів і напрямів потрібно зберігати тверезість і не звертатися за порадою до власних уподобань та упереджень, а слід звернути свій погляд до історії, яку вже стародавні назвали нашою вчителькою. І відповідь, яку вона нам дає, дійсно зрозуміла, а ті, хто її почув, не тільки самі для себе здобули хвалу, а й значно спричинилися до поступу самої науки.
Досить згадати молодого Міла, бо кожен знає, скільки йому завдячує логіка. А Міл не пішов слідом за Кантом, а за Френсісом Беконом. А сучасна психологія, яка пророкує собі прекрасне майбутнє, може й сама не знає, що діє просто всупереч поглядам Канта і крокує шляхом, яким перед нею проходили Аристотель і Джон Лок. А чи ж і сьогодні фундаментом усякої метафізики не залишилося декартівське «cogito ergo sum»?
Справді, якби філософія історії філософії нічого іншого нас не навчила, окрім шляху, на якому можуть успішно та з користю вестися, власне кажучи, філософські дослідження, то й тоді вона мала б незвичайну вартість. А особливо наше покоління повинно цю вартість належно оцінювати і враховувати, адже, можливо, людство, як ніколи, безпомічно стоїть на схилі віку і не знає, куди повернути. Отож, обов’язково потрібно, щоби принаймні філософи «не втрачали голови» та знали куди потрібно іти. А дізнаються вони про це від філософії історії філософії.
Переклад з польської Маркіяна БоднарчукаСучасна філософія про безсмертя душі
У католицькій релігії безсмертя душі не є проблемою, а є змістом одного з основних постулатів віри; переконання Костелу в безсмерті формулюється коротким та категоричним висловлюванням в останньому абзаці Символу Віри й ґрунтується, з одного боку, на власних словах Сина Божого та науці Апостолів, а з другого – на історичному факті, на воскресінні з мертвих. Але про безсмертя людської душі говорить не лише релігія; безсмертя належить до тих, зрештою, нечисленних предметів, якими релігія займається спільно з філософією. І хоча сучасні позитивісти та агностики відмовляють філософії у праві займатися питанням загробного життя, волаючи <^погаЬітш», вони не перероблять людей і не загасять у людських серцях жаги знання, яка, мабуть, найголосніше заявляє про себе саме в ті хвилини, коли ми стоїмо над трупом дорогої нам особи й запитуємо себе перед холодним, синім і нерухомим тілом, чи то вже все закінчилося.
Однак ті, що не визнають за людським розумом здатності самотужки розв’язати загадку смерті та відсилають тих, хто не хоче або не може задовольнитися простою відмовою, до релігійної віри, можуть послатися на історичний факт, який підкріплює їхню думку та існує вже кілька десятків століть і триває й до сьогодні, тож кожен може будь-коли переконатися в його реальності. Цим фактом є незгода, яка панує між філософами, щодо безсмертя людської душі. З такою самою категоричністю, з якою одні стверджують, буцімто володіють неспростовними доказами, які виключають можливість найменшого сумніву щодо безсмертя, другі твердять, що ці так звані докази є софізмами, які розвінчуються точним розмірковуванням, котрому вони не здатні протистояти. Тож, коли стільки поколінь, що займаються інтелектуальною працею за таких розмаїтих умов, не дійшли до жодного остаточного висновку – так що суперечка щодо безсмертя і сьогодні точиться не менш завзято, як і за часів грецьких софістів та Сократа, – то, певно, треба визнати, що це питання належить до тих, на які людський розум ніколи не знайде відповіді.
Проте на такий висновок є готова відповідь. Якщо ми маємо справу з питанням, яке попри зусилля найгостріших умів залишається питанням, тоді причина, подана в нашому випадку, не єдина, яка може спричинитися до такого стану речей. Питання залишається нерозв’язаним не конче через те, що воно не надається для розв’язання. Такий стан справи може мати ще й інші причини. Він може випливати з того, що побічні дослідження, які є необхідною умовою рішучого повороту у згаданій проблемі, залишаються недостатньо розробленими. Причиною може бути й те, що ще не народився геній, який знайшов би правильний спосіб розв’язання загадки, спосіб, який після того, як його одного разу відкриють, пізніше видається таким простим, що всі витріщають очі; як колись співрозмовники Колумба, коли він показав їм відому сьогодні кожній дитині штуку. Нарешті, може бути й та обставина, що проблема вже давно розв’язана, але ті, кому розв’язання загадки не на руку, не хочуть визнати її розв’язаною й ухиляються, з одного боку, від ясних формулювань своїх закидів, а з другого – так довго її заплутують, що зрештою й ті, котрі почали відчувати твердий ґрунт під ногами, помалу починають відступати, забуваючи, де є той пункт, до якого треба відсилати опонентів, кажучи їм: «Hic Rhodus, hic salta!»
Тож причини, які наводять позитивісти, щоби пояснити, чому проблема безсмертя досі залишається нерозв’язаною, зовсім не є єдиними можливими. Хто знає, чи не містить ця проблема факт, що проблема вже розв’язана, але є такі, які воліють бачити її нерозв’язаною, аніж визнати, що вона була розв’язана всупереч їхнім очікуванням та улюбленим теоріям. Тоді пригляньмося уважно до всієї цієї проблеми, підбиймо підсумок того, що до цього часу було досягнуто в цьому питанні, і тоді побачимо, з якого боку вийде надлишок.