Зрозуміло, що конструктивний метод є вершиною філософської історіографії й тільки він веде нас до розуміння історичного поступу, який проявляється у філософських науках. а з обох його різновидів першість належить апостеріорному напряму, бо ж апріорний спосіб завжди схиляє до штучного перекручування фактів, аби мати змогу ці факти узгодити з наперед прийнятими принципами. Достатньо згадати прізвище Геґеля, щоби кожному перед очима чітко відкрилася хибність апріорної конструкції історичних фактів.
У літературі є небагато творів, які б насправді у науковий спосіб на підставі самих по собі плинних історичних фактів, а отже, апостеріорним методом, представляли перебіг філософських досліджень. Їх можна перелічити на пальцях. Це свідчить про складність завдання, яким є відкриття загальних законів, що керують історичним розвитком філософії. Апостеріорно-конструктивний метод є ще надто молодим для того, аби міг дійти до результатів, з якими б погодився загал істориків філософії. Алє зачин є, а з нього можна дійти висновку, що метод, про який йдеться, має перед собою велике майбутнє, і що ще цікавіше, від нього можна очікувати користь і для самої філософії. Чому і яким чином я спробую показати на одному прикладі, при цьому охоче скористаюся з нагоди викласти один із найбільш оригінальних конструктивних поглядів на історичну цілість європейської філософії.
Маю на думці невеличку працю з трьох неповних друкованих аркушів, яка через свій маленький обсяг губиться серед великих за обсягом книжок, які охоче читають сучасні філософи. Однак коли порівняти зміст цієї маленької книжечки зі змістом тих фоліантів, мимоволі виникає думка, що закон, котрого нас навчає елементарна логіка, про обернене відношення, яке складається поміж змістом і обсягом поняття, можна також застосувати до певних філософських творів.
Ця невеличка праця вийшла з-під пера колишнього професора Віденського університету Франца Брентано2 й подає ретельний виклад історії філософії конструктивним методом, а отже, так звану філософію історії філософії, тобто виявлення загального закону, згідно з яким філософія розвивалася у своєму історичному поступі.
Брентано зберігає часовий поділ історії європейської філософії на філософію стародавню, середньовічну і новочасну. У кожній із цих епох він виділяє чотири етапи, а чотирикратне повторення щоразу тих самих етапів становить, згідно з ним, загальний закон історичного розвитку в царині філософії.
Ці чотири етапи такі:
Перший етап є етапом розквіту і наділений двома властивостями: по-перше, він є динамічним і чисто теоретичним зацікавленням філософськими питаннями; по-друге, застосуванням методів, можливо не зовсім досконалих, але завжди відповідних досліджуваним проблемам. Після цього першого етапу розквіту настають три періоди занепаду, так що другий етап стародавньої філософії, так само як і середньовічної та новочасної, становить перший період занепаду, третій етап – другий, четвертий етап – третій період занепаду.
Отже, другий етап, який водночас є першим періодом занепаду філософських наук, відзначається зменшенням і викривленням чисто наукового зацікавлення, з яким опрацьовували філософські питання під час першого етапу. Філософія починає слугувати практичним цілям, а від цього потерпає сумлінність і точність досліджень. Зате ширші кола починають займатися філософією, котра, наче річка, яка перед тим плинула тісним, але глибоким руслом, тепер тече справді широким річищем, проте стає мілкою.
Третій етап, який становить другий період занепаду, постає як реакція на другий етап. Бо філософія, яку вже не тлумачать правильно, зневірюється у своїх силах; в цій довірі відмовляють, однак, не тільки філософії, а й людському розумові загалом; його вважають неспроможним набувати яке-небудь знання. Це етап скептицизму. Проте людство у тривалій перспективі скептицизмом задовольнятися не може, адже, за словами Аристотеля, від народження всі люди прагнуть знань; отже, знову настає реакція проти третього етапу – проти етапу скептицизму.
Четвертий етап, який є цією реакцією, стає третім, останнім періодом занепаду, найглибшого занепаду. Прагнення знань, затримане й на певний час приглушене скептицизмом, шукає швидкого заспокоєння та з майже гарячковим поспіхом формує нові філософські погляди і системи. а позаяк наукові методи, якими слушно послуговувалися у перший період, в період розквіту, не ведуть до мети так швидко, як цього прагне заморений скептицизмом людський розум, то він вдається до розмаїтих нових джерел пізнання, до принципів, за істинність яких ніхто не може поручитися, до якихось таємничих інтуїцій, до містичних сил пізнання та насолоджується позірним володінням уявними істинами, які перевищують усяку людську розсудливість.
Ось це чотири етапи, з яких складається кожна історична епоха європейської філософії: стародавня, середньовічна, ново-часна епохи. Отож, спершу придивимося до стародавньої філософії.
Перші грецькі філософи розпочали вивчати природу всесвіту зі спонук чисто теоретичних; шукали знання задля знання, а окрім того, що знаходилися біля самого початку науки, проте прямували до цілі дорогою, яку вказала сама суть питання. Тож за відносно короткий час, через триста років, антична філософія, створивши грандіозну систему Аристотеля, піднялася до вершини свого розквіту. І що ж відбувається після Аристотеля, для якого найбільше щастя полягало в споглядально-теоретичних заняттях? Філософія чується покликаною зайняти місце вже затертих у пам’яті греків релігійних почуттів і повинна підтримувати повагу до державних інституцій, в які вже не хотілося вірити, що вони є витвором олімпійських богів. Стоїцизм та епікуреїзм – це другий період античної філософії; а кожному відомо, що як стоїки, так і епікурейці займалися практично винятково етикою, й передусім намагалися впливати на життєву практику. Школи стоїків та епікурейців можна назвати майже сектами. Вони налічували дуже багато послідовників, значно більше, аніж у Платона чи Аристотеля, але ж чи захоче хтось наполягати, що стоїчна або епікурейська філософія відзначалася науковою точністю й глибоким розумінням проблем? Тож незабаром почалася реакція, скептицизм, третій період античної філософії. Існував помірний скептицизм, відомий під назвою «Нова Академія», та радикальний скептицизм, названий пірро-нізмом, за іменем Піррона, першого представника цього напряму, до якого пізніше належали Енесідем, Аґріппа, Секст Емпірик. Та навіть еклектичні школи не були позбавлені певної поволоки скептицизму; адже Цицерон, найталановитіший з еклектиків, сам зізнавався в інтелектуальній спорідненості з напрямом, представленим «Новою Академією». Наскільки скептицизм у той час запанував в освічених колах суспільства показує відоме запитання, яке поставив Пилат Ісусу Христу, коли останній заявив йому, що прийшов у світ для того, аби свідчити істину. «Запитав його Пилат, мовиться у Святому Письмі, «Що є істина?» Але настала реакція. Юдейські платоніки, неопіфагорейці та неоплатоніки будують невимовно сміливі системи, та при цьому зовсім не покликаються на джерела, з яких звичайна наука повинна черпати своє знання, а отже, на досвід, аксіоми та логічні висновки, але ґрунтують свої твердження на інтуїціях, які переживають у станах екстазу і т. п. Філософія, отже, дійшла до найглибшого занепаду; перестала бути наукою і перетворилася на щось невиразне, оманливе для себе та для інших. антична філософія завершується, пройшовши усі чотири етапи.