Тож для становлення філософської системи ще не прийшов час. Я кажу «системи», а не систем, бо є тільки одна істинна філософська система. Але ми її не знаємо і, може, ніколи й не пізнаємо. Механіці вдалося стати досконалою системою, бо її предмет точно визначений, поміщений у певні рамки, а самі дослідження стосуються відносно простих та нескладних явищ. Але метафізика повинна охопити цілий всесвіт, його минуле та майбутнє, і все нескінченно мале й нескінченно велике, що в ньому є. Чи дійде вона колись до посідання всіх тих окремих відомостей, з яких можна було б звести будівлю знання вже без прогалин, без браку, будівлю, не приречену на руйнування? Не знаю, що буде, але нам до цього ще дуже далеко, хоч вже не так далеко, як індійським або іонійським філософам. Не досліджуймо майбуття, не занурюймося у здогадки, а робімо те, що нам належить. Тож, оскільки ми пізнали, що не здатні створити систему філософії, збираймо відомості, які б у майбутньому могли б стати в пригоді для цієї справи. Питань нам не бракує, тому вирішуймо їх одне за одним: один – те, другий – інше; таким чином ми прискоримо людству здобуття щораз численніших точок опори, щораз ширшого матеріалу, який міг би слугувати орієнтиром у всесвіті.
Виступаючи за те, щоб не братись за побудову філософських систем, я усвідомлюю, що мені легко закинути, буцімто я забираю у метафізики її найістотнішу ознаку. Від метафізики зазвичай вимагають, аби вона поєднувала в єдину цілість результати конкретних досліджень, що їх провадять спеціальні науки. А цього не буде, якщо не буде системи Філософії. Так вважає багато хто. Щодо такого можливого закиду слід пам’ятати, що кожне метафізичне питання, як це випливає з поданого тут визначення предмету метафізики, стосується синтезу результатів окремих досліджень; якщо ми знаємо, що світ повинен мати початок, а не існує вічно, то це переконання стосується як предметів природничих наук, так і предметів психології. А якщо ми знаємо, що взаємовплив двох предметів нічого не говорить про їхню якість, тоді відкриваємо закон, який стосується одночасно матеріальних і духовних предметів. Тож усе, що ми робимо в метафізиці, є частковим синтезом; і те, що ми не посідаємо цілковитого синтезу, який охоплював би все без винятку, є безсумнівною істиною, фактом, якого не спростовують жодні спекуляції. Але краще не мати такого синтезу, ніж мати хибний; істинного наукового синтезу, про який я вже казав, ми не спроможні здійснити.
А тепер повернімось до питання, з якого ми почали. я намагався довести, що між природничими та філософськими науками зовсім не існує такої разючої суперечності; навпаки, одна галузь філософії, а саме метафізика, займається тими ж питаннями, що стосуються як решти філософських наук, так і наук природничих. я прагнув також довести, що методи, якими послуговуються філософські науки разом з метафізикою, не відрізняються від тих, що їх використовують для дослідження природи. З цього випливає, що класифікація філософів і навішування ярликів не обґрунтовані за нинішнього стану знання. я певен, що сьогодні існують розбіжність у поглядах філософів. Але існує вона також і серед природознавців. Скільки існує теорій, які намагаються пояснити причини землетрусу? Скількома способами природознавці намагаються пояснити виникнення тваринних та рослинних видів? Проти Дарвіна повстає Вайсман, проти них обох – Гаман. Навіть механіці не бракує розмаїття думок, коли йдеться про спосіб дедукування її понять. Кірхгоф прагнув усунути поняття сили; Мах також цього прагнув, але виникла сильна опозиція. Тож всередині неї не бракує різноманітних суперечливих напрямів. Але ця розбіжність думок стосується завжди якогось одного спірного питання, що стоїть на порядку денному. Тож може статися, а стається так дуже часто, що два природознавці дійшли згоди щодо всіх питань за винятком одного; наприклад, обидва є прихильниками теорії еволюції, але щодо питання успадкування набутих ознак один дотримується поглядів Чарльза Дарвіна, а другий – Августа Вайсмана. Таким чином, якщо один скаже про іншого, що той є дарвіністом, то він лише прагне відзначити, що той у цьому питанні є прихильником Дарвіна, але він не має наміру спростовувати решту його знань. Саме це відбувається у філософії. якби я комусь сказав, що я є, наприклад, прихильником томістської філософії, то зустрівся б із поблажливою усмішкою майже всіх філософів північної Німеччини та ще багатьох інших. Такий стан речей абсолютно неприйнятний, хоч у політиці mutatis mutandis таке може бути, але з іншого боку це принижує науку й тих, хто їй відданий.
Усі науки черпають істину там, де її знаходять; кожен дослідник, чи то природи, чи то історії, чи то математики, приймає твердження своїх попередників, які є обґрунтованими, та відкидає ті, хибність яких він здатний довести. І чи у філософії мало би бути по-іншому? Чи ж у філософії кожен мав би розпочинати зі спростування, без належного вивчення, всього, що стверджував хтось до нього, бо той хтось був якимось «-істом»? Ні, так не повинно бути, і ми маємо цілком обґрунтовану надію, що часи такого ставлення, якщо не минули остаточно, то вже минають. Ми повинні дбати не про ту чи іншу систему, не про приналежність до того чи іншого напряму, до тієї чи іншої філософської школи, а про наукову істину та її справжнє обґрунтування; якщо ж хтось виступить проти цього і скаже, що це еклектизм, тоді йому спокійно можна відповісти, що тут ідеться не про назву, а про суть справи, і, чинячи так, ми не робимо нічого такого, чого не робили б усі науки. А чи хтось назве еклектиком сучасного фізика, бо він викладає одну дисципліну за Ньютоном, другу – за Кеплером, третю – за Ґальвані, а четверту – за Фарадеєм і п’яту – за Бунзеном тощо? Мабуть, що ні. Тому і нас він не має права так називати.
Бо філософія є такою ж наукою, таким же знанням, як і кожна інша; її метою є пошуки істини, а істина в кожному предметі є лише одна; жодна людина не здобула всіх істин, але якщо хтось нам вкаже на неї в якомусь міркуванні, то ми з вдячністю її приймемо. Наука не має жодної іншої амбіції, окрім пошуку істини; а шукаючи істину, ніхто не захоче сам знайти усю істину або приписати собі її відкриття. Якщо кожен, хто займається філософією, перейметься її науковим покликанням, тоді філософи вже не будуть ділитися на напрями та піднапрями, на прихильників різних систем і «системок», а, прагнучи спільними засобами досягнути спільної мети, злагоджено крокуватимуть до істини, шляхом ретельного дослідження, не вивищуючись одні над одними, а пам’ятаючи слова: «Кого підкорила собі істина, в того і цілий світ не розпалить марнославство» (Tomasz a Kempis, De initation Christi, L. III, XIV, 4).
Переклад з польської Марата ВєрніковаФранц Брентано та історія філософії
Описуючи історію філософії, можна, як зазначив проф. Маурицій Страшевський1, чинити трояко, послуговуючись біографічним, критично-звітним, або ж конструктивним методом. Біографічний метод формує усвідомлення історії філософії, засновуючи його на менш чи більш детальному ознайомленні нас з особистостями, які вплинули на розвиток філософських наук; критично-звітний метод порівнює окремі погляди та філософські системи, оцінюючи їхню відносну або абсолютну вартість. Нарешті, конструктивний метод займається виявленням законів, які керують розвитком філософії, і цей метод може бути апріорним чи апостеріорним. Апріорним є тоді, коли виходить із певного, наперед прийнятого погляду на філософію і відтворює цілісність її розвитку відповідно до принципу, який встановлено a priori. апостеріорним же конструктивний метод називається тоді, коли намагається отримати загальні закони розвитку філософії зі самих історичних фактів.