Між природничими науками та філософією існує зв’язок ще й іншого виду. Певні проблеми, якими займається людський розум, стосуються явищ, що виникають на ґрунті причин як природного, так і духовного характеру. Питання виникнення людської мови, подразнення органів чуття рухом етеру, повітря тощо, утворення форм суспільного життя – ось питання такого виду. Лінгвістика, психологія, психофізика, філософія права, попри те, що вони є окремими науками, все ж пов’язують між собою природничі та філософські науки, сягаючи своїми основами як до перших, так і до других.
Показавши таким чином співвідношення між природничими та філософськими науками на підставі предметів та проблем, якими вони займаються, звернемось тепер до методу. У німецькій філософії є затертий вираз «die naturwißenschaftliche Methode»; говорять про один єдиний спосіб дослідження природи, а під цим способом розуміється індуктивний метод. Таке розуміння не є цілком точним, бо існує галузь природничих наук, яка повністю стала дедуктивною наукою, а саме: механіка. Спочатку механіка також була індуктивною. Але пізніше за допомогою узагальнень вона змогла дійти до формулювань кількох основних законів, із яких суто дедуктивним шляхом виводить закони окремих явищ руху. Тож сьогодні механіка вже не послуговується індуктивним методом. Існують також й інші природничі науки, які зовсім не послуговуються індукцією, наприклад, зоологія. І лише, коли йдеться про виникнення певних видів, коли ми запитуємо про причину певних явищ, тоді індукція виступає там як єдиний засіб досягнення істини. А тому в природничих науках, як ми бачимо, використовується не тільки один-єдиний індуктивний метод; вони використовують також дедуктивний метод. Те ж саме можна сказати й про філософські науки. Одна з них є суто описовою, а саме: психологія. А коли йдеться про виникнення психічних явищ, про чинники, які впливають на розвиток усього психічного життя, тоді в психології ми послуговуємося індукцією. Логіка ж, так само як і механіка в природничих науках, є наукою дедуктивною; етика та естетика також мали би бути дедуктивними науками, от тільки в цьому питанні ще немає згоди щодо тих основних законів, з яких можна було б шляхом дедукції вивести конкретні норми етичної та естетичної оцінки. Сперечаються й про те, чи ці загальні основні закони етики та естетики слід шукати індуктивним методом, чи вони є безпосередньо очевидними. Перший випадок відповідав би механіці, а другий – логіці.
Як же, нарешті, стоїть справа з метафізикою? Перед тим, як заходитися обмірковувати питання, чи слід у ній застосовувати дедукцію чи індукцію, треба зазначити, що і в метафізиці є повністю описові розділи. До них належить вже згадана теорія відношень, бо тут не йдеться ні про що інше, як про опис, класифікацію окремих відношень, як і про визначення умов, які мають бути реалізовані, щоб могло виникнути те чи інше або ж декілька міжпредметних відношень. У цій частині метафізики слід вирішити питання, підняте деякими учнями Декарта, а саме: чи можуть дух і матерія, як окремішні субстанції, впливати одне на одного? Щодо можливості такого взаємовпливу ми переконуємося завдяки дедуктивному аналізу, розглядаючи поняття взаємовпливу і спостерігаючи, що в цьому понятті немає нічого такого, що б забороняло застосовувати його до будь-яких предметів. якщо ж не йдеться про саму можливість впливу духу на матерію, а про питання, – на яке Фехнер, Вундт, Паулсен та інші відповідають негативно, – чи той вплив справді відбувається, тоді не можна обійтися без індукції. Потрібна індукція і тоді, коли ми хочемо поміркувати про кінцеву мету всесвіту та істот, що його населяють. Накопичуючи досвід, що стосується окремих істот та відносно коротких епох, ми шляхом щораз ширшого узагальнення доходимо висновків, які стосуються майбутнього, недоступного досвіду. Тому в метафізиці індукція посідає зовсім не другорядне місце. Але не у всіх питаннях вона важлива. Питання, чи існує світ вічно, чи мав він початок у часі, Аристотель вирішує за допомогою надзвичайно витонченої, але цілком строгої дедукції, а таких питань, доступних лише дедукції, в метафізиці є чимало. Уся трудність тут – виявлення тих загальних принципів, на які дедукція могла б опертися, оскільки в цьому полягає основна характеристика дедукції, а саме: вона відштовхується від загальних суджень, тоді як індукція, навпаки, відштовхується від часткових суджень. Отже, до тих загальних принципів, які служать вихідним пунктом для дедуктивного міркування, належить переворот, який відбувається в метафізиці в цьому столітті. З дуже незначними винятками панує думка, що до цих загальних основ не можна дійти за допомогою індукції, що вони повинні бути апріорними, що їх не можна брати з досвіду, що вони мають бути вищими за досвід і черпатись із джерела понять, які покояться на дні людської душі. а отже, кожен ті поняття видобував на яв, укладав із них речення і принципи, а з них знову сміло дедукував закони загального буття. Оскільки не існує двох однакових душ, то майже кожен виходив з іншого засновку і доходив інших висновків. Звідси постали численні системи, які борються між собою, а вічна суперечка філософів, майже цілковита відсутність згоди, породили в загалу недовіру, а потім зневагу та ігнорування. Філософія підносила то одну апріорну систему, то іншу, філософи постійно намагалися висувати нові ідеї, тоді як природничі науки непомітною та систематичною працею, опертою на факти, а не на хмари, поволі, але впевненим кроком просувались уперед – щоразу далі та вище. Коперник, Галілей, Ньютон, Дарвін, Роберт Мейєр, Кірхгоф, Гельмгольц, Фехнер, Максвел і Герц вказали шлях, яким можна, спираючись на факти, за допомогою індукції дійти до загальних засад, які б слугували основою для найдалекосяжніших дедукцій, і то таких дедукцій, що їх можна було б перевірити досвідом. Зрештою, змінювалася й міра у філософії. Коли повалилися конструкції після кантівської спекуляції, коли утворилася жахлива розумова порожнеча, яку поверхові розуми прагнули заповнити євангелієм матеріалізму, тоді стали звинувачувати філософію. Прийшли Гербарт і Тренделенбурґ, Лотце і Брентано, які закликали до виправлення жалюгідного стану речей, відкинули висунення позірно апріорних тез, а насправді – довільних; вони звертали увагу на аналіз самих фактів та явищ, ставили за взірець метод, за допомогою якого природничі науки досягали таких чудових результатів – і відтоді у філософії, зокрема в метафізиці, розпочалася нова епоха.
Нинішній стан метафізики можна було б порівняти зі станом, в якому перебувала механіка до Галілея. Було нагромаджено багато досвідного матеріалу, виявлялося прагнення охопити розмаїтість окремих відомостей у певну систему, але тільки Галілей розпочав побудову цієї системи. І виникла вона не одразу. Треба було зробити ще не одне відкриття, потрібно було глибше дослідити факти, перш ніж механіка змогла набути тієї завершеної форми, яку ми вбачаємо у ній тепер.
І в метафізиці вже зроблено багато, зібрано достатньо цеглин для побудови системи, були й численні спроби побудови системи. Але брались до тієї роботи передчасно; бачили, що бракує ще багатьох цеглинок, що наріжний камінь ще не досить старанно обтесаний та укладений – а отже, коли будівлі вже були накриті дахом, виявлялось, що в багатьох місцях вони мали діри та розпадалися на частини. Проте окремі цеглини таки залишились й не розсипалися на порох, на відміну від тих, які були нічого не варті. Тож праця минулих поколінь не була марною; хоча вона не досягла цілей, до яких прагнула, та все ж не була безплідною. Аджє виявила цінність одних цеглинок, а інші відкинула, тобто вона здійснила певний природний відбір серед найрізноманітніших тверджень та поглядів і таким чином полегшила працю майбутнім поколінням, довівши, що в цій галузі людського знання можливий поступ.