У обраних колах також не оминали увагою будинок Карвена. Бо, приїхавши до Провіденса, він поступово проник у церковні та комерційні структури міста, завів дуже пристойні знайомства і, здавалося, отримував щире та непідробне задоволення від спілкування з цими людьми. Він був із добропорядної родини Карвенів із Салема, що була знаною в Новій Англії. У місті дізналися, що Джозеф Карвен ще замолоду багато мандрував, якийсь час прожив у Англії, двічі побував на Сході; його мова, коли він удостоював когось бесідою, могла б належати освіченому та вишуканому англійцю.
Але з невідомих причин Карвен товариства уникав. Ніколи не виявляючи явної неввічливості до відвідувачів, він був напрочуд стриманим, немов споруджуючи між ними та собою невидимий бар’єр, тому ніхто не наважувався сказати йому щось із боязні що це прозвучить банально та безглуздо.
У поведінці чоловіка відчувалася якась загадкова, презирлива зарозумілість, немов він, спілкуючись із якимись невідомими та могутніми істотами, став вважати людей нудними та нікчемними. Коли доктор Чеклі, відомий дотепник, призначений ректором у Королівську церкву, переїхав до Провіденса з Бостона 1733 року, він скористався нагодою відвідати чоловіка, про котрого так багато чув. Але візит був дуже короткочасним, бо гість вловив якийсь похмурий підтекст у мові люб’язного господаря.
Одного зимового вечора, коли Чарльз говорив зі своїм батьком про Карвена, юнак заявив, що багато би віддав, аби дізнатися, які слова таємничого пращура настільки вразили життєрадісного ректора, що всі укладачі мемуарів в один голос підтверджували небажання доктора Чеклі повторити хоча б щось із почутого.
Дотепник був неабияк шокований і відтоді вже при одній згадці імені Карвена він умить позбувався свого звичного гумору.
Більш певною й ясною виглядала причина, з якої інший, такий же дотепний та освічений чоловік, такого ж поважного походження, як і доктор Чеклі, уникав зарозумілого відлюдника. 1746-го пан Джон Меррітт, літній англійський джентльмен, схильний до літератури та науки, приїхав із Ньюпорта до Провіденса, який швидко затьмарив колишню славу Ньюпорта, і збудував гарний заміський будинок на перешийку, в місці, яке нині перетворилося на улюдлене місце проживання заможних. Він жив, як англійський аристократ, оточивши себе комфортом і розкішшю, першим у місті став тримати екіпаж із лакеєм у лівреї на зап’ятках і дуже пишався своїм телескопом, мікроскопом і ретельно дібраною бібліотекою, що складалася з книг англійською та латиною. Почувши, що Карвен – власник найкращої книгозбірні в місті, пан Меррітт одразу ж його навідав. Гостя прийняли з більшою сердечністю, ніж будь-кого з колишніх відвідувачів. Його захоплення величезною бібліотекою господаря будинку, де на широких полицях поруч із грецькими, латинськими й англійськими класиками стояла солідна шеренга філософських, математичних та інших наукових трактатів, в тому числі праці Парацельса, Агріколи, ван Гельмонта, Сільвіуса, Ґлаубера, Бойля, Бургаве, Бехера та Шталя6, спонукало Карвена запропонувати своєму гостеві оглянути також ферму та лабораторію, куди він нікого раніше не запрошував. Супутники негайно вирушили туди екіпажем Меррітта.
Пан Меррітт згодом розповідав, що не бачив на фермі нічого осудливого. Але стверджував, що безліч творів, присвячених магії, алхімії та теології, які Карвен тримав у кімнаті перед лабораторією, вселили йому безмежну відразу. Можливо, цьому сприяв вираз обличчя власника ферми, коли той демонстрував свої надбання. Ця дивна збірка, поряд із безліччю бібліографічних раритетів, які пан Меррітт охоче помістив би, за його словами, до своєї бібліотеки, містила праці майже всіх каббалістів, демонологів і знавців чорної магії; вона також була справжньою скарбницею знань у царині алхімії й астрології, які притомні люди піддають сумнівам. Пан Меррітт побачив тут дослідження Hermes Trismegistus, видане Менаром, Turba Philosophorum, «Книгу досліджень» аль-Джабера, «Ключ мудрощів» Артефія; каб-балістичний Zohar, серію видань Пітера Джемма, в тому числі «Альберта Великого», видану Затцнером Ars Magna et Ultima Раймунда Луллія, Thesaurus Chemicus Роджера Бекона, Clavis Alchimiae Фладда, De Lapide Philosophico Тритемія. Усі ці таємничі фоліанти тіснилися на одній полиці. Були представлені також і твори середньовічних єврейських та й арабських вчених та каббалістів. Доктор Меррітт аж зблід, коли, знявши з полиці тонкий томик, що мав невинну назву Qanoon-e-Islam, побачив, що насправді це заборонений і підданий анафемі «Некрономікон» – книжка про оживляння мерців, що належала перу божевільного араба Абдула Аль-Хазреда, про яку він чув кілька років тому просто жахливі речі; люди передавали їх один одному пошепки, після того, як дізналися про страхітливі ритуали, що відбувалися в дивному рибальському містечку Кінґспорт, що в провінції Массачусетс.
Але, як не дивно, найдужче гідного джентльмена вразила одна дрібниця, яка вселила йому неясний неспокій. На великому полірованому столі лежав дуже пошарпаний примірник праці Бореллі, на полях і між рядків було безліч загадкових написів, зроблених рукою Карвена.
Книжка була розгорнута десь на середині, і рядки одного абзацу підкреслені жирними нерівними рисками. Відвідувач не зміг утриматися й прочитав це місце з праці знаменитого містика. Зміст підкреслених рядків чи особливий натиск проведених пером ліній, що майже продірявили папір, – він не міг сказати, що саме, але усе вкупі вселило відвідувачеві незрозумілий жах. Він запам'ятав цей уривок до кінця життя, записав його по пам’яті в своєму щоденнику й якось спробував процитувати своєму близькому приятелю, доктору Чеклі, але не закінчив, побачивши, як був вражений життєрадісний ректор. В уривку значилося: «Найважливіші солі тварин можуть бути настільки підготовленими та збереженими, що кожен наполегливий чоловік зможе збудувати Ковчег Ноя у своєму власному обійсті, відродивши форми життя тварин з їхнього попелу для власного задоволення; у подібний спосіб так само, як із найважливіших солей людського праху, ко-жен філософ зможе, не вдаючись до забороненої некромантії, викликати будь-кого з мерців, де б вони не були поховані».
Однак найзловісніші чутки про Джозефа Карвена поширювалися біля доків, розташованих уздовж південної частини Таун-стрит. Моряки забобонні, тому просолені морські вовки, з яких складалися екіпажі шлюпів, що перевозили ром, рабів і патоку, каперів і великих бригів, що належали Браунам, Кроуфордам і Тіллінґестам, хрестилися тайкома, коли бачили, як худорлявий, оманливо молодий із пшеничним волоссям Джозеф Карвен, трохи згорбившись, заходив до складу на Дублон-стрит, що йому належав, або теревенив із капітанами та лоцманами біля довгого причалу, де гойдалися його кораблі. Навіть службовці та капітани, котрі працювали у Карвена, боялися та ненавиділи його, а всі члени його команди були голотою із Мартиніки, Гавани або Порт-Рояла. Щиро кажучи, саме та обставина, що команда Карвена так часто змінювалася, була головною причиною забобонного страху, який моряки відчували перед таємничим стариганем. Отримавши дозвіл зійти на берег, команда розсіювалася містом, декотрих моряків посилали, цілком імовірно, з різними дорученнями. Але коли вони знову збиралися на палубі, можна було закладатися, що одного-двох обов’язково не дорахуються. Ці доручення здебільшого стосувалися ферми на Потуксет-роуд. Проте жодного з моряків, відправлених туди, більше ніхто не бачив – усі це знали. Із часом Карвену стало дуже важко підбирати собі строкату команду. Переважно, наслухавшись чуток, які торочили у гавані Провіденса, дехто одразу ж давав драпака, і замінювати їх новими членами екіпажу, завербованими у Вест-Індії, Карвенові стало вельми скрутно.