Чарльзу Варду відразу ж стало ясно, що він знайшов невідомого йому прапрапрадідуся. Це відкриття неабияк схвилювало його, адже він уже дещо чув про Карвена і не раз зустрічав неясні натяки щодо цього чоловіка, про котрого залишилося так мало інформації, доступної для ознайомлення (деякі документи були виявлені лише останнім часом).
Складалося враження, що існувала якась змова, метою якої було повністю викорінити ім’я Карвена з пам’яті мешканців міста. Але ті спогади, що збереглися про нього, і доступні документи були настільки дивними та страшними, що мимоволі виникало бажання дізнатися, що ж саме настільки ретельно намагалися приховати та забути укладачі міських хронік колоніальних часів. Либонь, у них для цього були достатньо вагомі причини.
До свого відкриття Чарльз Вард ставився до Карвена зі суто романтичним інтересом; але виявивши свою спорідненість із цим таємничим індивідом, саме існування котрого намагалися приховати, юнак почав систематичні пошуки, буквально викопуючи з-під землі все, що стосувалося цієї людини. У своєму гарячковому прагненні дізнатися якомога більше про свого віддаленого пращура він досяг успіху більше, ніж міг навіть сподіватися, у старих листах, щоденниках і мемуарах, що так і залишилися в рукописі, які вдалося знайти на затягнутих густою павутиною горищах старих будинків Провіденса і в багатьох інших місцях, містилося безліч інформації, яка не видавалася аж такою секретною, щоб її приховувати. Додаткове світло пролили важливі документи з такого віддаленого від Провіденса міста, як Нью-Йорк, де в музеї Френсіс-таверн на Лонґ-Айленді зберігалося листування колоніального періоду. Але остаточною знахідкою, яка, на думку доктора Віллетта, спричинила зникнення Чарльза Варда, були папери, знайдені в серпні 1919 року за облицюванням напівзруйнованого будинку в Олні-корт. Саме вони відкрили перед юнаком шлях до чорної безодні глибокого падіння.
ІІ. Жах із минулого
1
Джозеф Карвен, як повідомляли леґенди, що їх передавали з вуст в уста й записані на папері, знайдені Вардом, був дивним, загадковим індивідом, котрий викликав незбагненний страх. Він утік із Салема до Провіденса – всесвітнього притулку всього незвичайного, вільного та протестуючого, на початку «великого полювання на відьом», остерігаючись, що його засудять за любов до самоти і дивні хімічні чи алхі-мічні досліди. Це був чоловік із пересічною зовнішністю років під тридцять; дуже скоро він став повноправним громадянином міста Провіденс, придбав ділянку для будівництва будинку на північ від обійстя Ґреґорі Декстера, на початку Олні-стрит. Його оселю звели на пагорбі Стемперс на захід від Таун-стрит, у місці, яке пізніше стали називати Олні-кортом. А 1761 року він переселився в просторіший сусідній будинок, який стоїть і досі.
Першу дивовижу Джозефа Карвена помітили в тому, що він, здавалося, не старів і завжди виглядав так само, як під час свого прибуття до Провіденса. Він споряджав кораблі, купив корабельню неподалік від Майл-Енд-Кову, брав участь у розбудові Великого мосту 1713-го і Конґреґаційної церкви на пагорбі і завжди здавався людиною невизначеного віку, десь близько тридцяти-тридцяти п’яти. Коли минуло кілька десятиліть від часу його прибуття до Провіденса, це дивне явище помітили всі. Карвен же завжди пояснював його тим, що його пращури були людьми міцними, а сам він полюбляв просте життя без надмірностей, завдяки чому зміг добре зберегтися. Містяни не могли утямити, як можна узгодити слова про невибагливе життя з постійними нічними подорожами купця (він нікого не посвячував у свої таємниці), з дивним світлом, що всю ніч лилося з його вікон. Тому вони були схильні приписувати його молодечість і довголіття зовсім іншим причинам. Дехто припускав, що чоловік займається таємничими дослідами, постійно змішуючи та випаровуючи розмаїті речовини. Пліткували про якісь дивні суміші, які він привозив на своїх кораблях із Лондона та островів Вест-Індії або виписував із Ньюпорта, Бостона та Нью-Йорка. А коли старий доктор Джейбз Бовен, котрий приїхав з Реобота, відкрив під вивіскою «Єдиноріг і ступка» свою аптеку навпроти Великого мосту, не припинялися розмови про різне зілля, кислоти та суміші, які мовчазний відлюдник купував і замовляв у фармацевта.
Підозрюючи, що Карвен має дивовижні, нікому, крім нього, недоступні медичні знання, чимало людей, котрі страждали на різні недуги, зверталися до нього за допомогою. Він це не надто заохочував, хоча й давав їм у відповідь на їхні прохання декокт4 незвичної барви, правда, оті ліки не надто допомагали. Нарешті, коли минуло понад п’ятдесят років від того дня, як він оселився в місті (а тим часом обличчя і весь зовнішній вигляд чоловіка змінилися не більше, ніж років на п’ять), містом поширилися зловісні чутки. І тепер уже люди були задоволені, що відлюдник Карвен ні з ким не спілкується.
Приватні листи та щоденники, що стосуються того періоду часу, розповідали і про багато інших причин, через які люди дивувалися Джозефу Карвену, боялися його і нарешті стали цуратися, як чуми. Всі знали про його пристрасть до відвідин кладовищ, де його бачили в будь-який час доби і за різних обставин. Однак ніхто не міг звинуватити чоловіка в якомусь блюзнірському вчинку. У нього була ферма на Потуксет-роуд, де дивак зазвичай провадив літо і куди, за свідченням очевидців, часто прямував верхи спекотного полудня або навіть найглухішого часу ночі. Там його єдиними слугами було подружжя індіанців з племені нарраґансеттів5 – німий чоловік, укритий якимись дивними шрамами, і неймовірно потворна дружина (можливо, через домішки негритянської крові). У прибудові до будинку розмістилася лабораторія, де проводилися хімічні досліди.
Допитливі возії та кур’єри, котрі доправляли на ферму пляшки, бутлі, лантухи та скрині, вносячи їх через низенькі задні дверцята, ділилися своїми враженнями про фантастичні скляні колби, тиглі для плавлення металів, перегінні куби та розпечену грубку, що все це вони бачили в низькій кімнаті із стінами з полицями. Вони пошепки просторікували, що мовчазний «хімік» (себто «алхімік») скоро обов’язково знайде «філософський камінь».
Найближчі сусіди Карвена – Феннери, котрі жили за чверть милі від ферми, – розповідали ще дивніші речі. Незрозумілі звуки (так вони стверджували) вночі долинали з сільського будиночка Карвена. То були пронизливі зойки й якесь здавлене завивання. Їм здавалося підозрілим, що на ферму доправляли різними шляхами величезну кількість усіляких харчів та одягу, позаяк важко було уявити, щоб самотній літній джентльмен і пара слуг могли спожити стільки молока, м’яса та хліба, і навіщо їм стільки міцної вовняної одежі. Щотижня привозили нові припаси, а з ферм Кінґстауна гнали цілі череди худоби.
Тяжкі відчуття викликала також велика кам’яна будівля на подвір’ї ферми, в якій замість вікон були вузькі бійниці.
Нероби, день і ніч вештаючись по Великому мосту, могли багато розповісти про міський будинок Карвена, розташований в Олні-корт; не стільки про гарне нове житло самітника, збудоване 1761 року, коли Карвену мало б виповнитися сто років, скільки про його перший будинок – приземкуватий, зі старовинною мансардою, горищем без вікон, із стінами, обшитими тисом. Із дивною наполегливістю Карвен стежив за тим, аби всі колоди та дошки після знесення будинку спалили. Варто сказати, що тут було менше таємничого, ніж на фермі, але постійне світло у вікнах у дуже пізній час, незворушне мовчання двох чорношкірих, привезених невідь-звідки, котрі були єдиними слугами в обійсті, нерозбірливе бурмотіння старезного француза-урядника, що вселяло жах, нічим не виправдана кількість запасів, що їх привозили (за свідченням очевидців), до будинку, де жило лише четверо людей, дивні та лячні голоси, які приглушено сперечалися пізньої ночі – усе це, вкупі з чутками про ферму в Потуксеті, здобуло цьому місцю лиху славу.