До 1760 року Джозеф Карвен фактично став відщепенцем; із ним ніхто не хотів знатися, бо чоловіка підозрювали в зв’язках із нечистим й у всіляких жахіттях, які здавалися загрозливими тим більше, що жоден із містян не міг доладно пояснити, в чому вони полягають, або навіть привести хоча б якийсь доказ того, що ці жахи справді відбувалися. Мабуть, останньою краплею стала справа про зниклих 1758 року солдатів. У березні та квітні того року два королівських полки, що прямували до Нової Франції, були розквартировані в місті і незрозумілим чином порідшали набагато більшою мірою, ніж зазвичай буває у випадках дезертирства. Поширилися чутки, що Карвена часто бачили, коли той балакав із цими одягненими в червоні однострої хлопцями. І позаяк декотрі з них зникли без сліду, знову згадали про дивне щезнення моряків. Важко сказати, що сталося б, якби полки залишилися в місті на триваліший термін.
Тим часом статки Карвена росли, як на дріжджах. Він фактично монопольно торгував селітрою, чорним перцем, корицею і з легкістю перевершив інші торгові компанії (за винятком підприємства Браунів) в імпорті мідного начиння, індиго, бавовни, вовни, солі, такелажу, заліза, паперу та різних англійських товарів. Такі гендлярі, як Джеймс Ґрін (чиїм символом був слон) із Чіпсайда; Рассели, чиїм торговим знаком був золотий орел, котрі торгували навпроти Великого мосту; чи Кларк і Найтінґейл, власники корчми «Риба на пательні», майже повністю залежали від нього, бо ста-ригань володів здебільшого їхніми приміщеннями; угоди ж із місцевими виноробами, конярами та постачальниками молока з Нараґансетта, а також із майстрами, котрі топили свічки в Ньюпорті, перетворили його в одного з найбільших експортерів колонії.
Відчувши певний остракізм, Карвен усе ж не позбувся деякого відчуття солідарності. Коли згорів будинок Управління колоніями, він щедро підписався на значну суму для проведення доброчинної лотереї, завдяки якій 1761 року збудували нову цегляну будівлю, що досі красується на старій Головній вулиці. Того ж року він допоміг перебудувати Великий міст, що його зруйнував осінній шторм. Він також відновив публічну бібліотеку, що згоріла під час пожежі в Управлінні колоніями, і зробив величезну кількість закупів на доброчинному базарі, прибуток від яких віддали на мощення бруківкою брудної вулиці Маркет-парад і порізаної глибокими коліями Таун-стрит. Посередині ще й влаштували доріжку для пішоходів, яку на французький лад називали козі. До цього часу він уже вимурував собі розкішний новий будинок, який проте не вирізнявся якоюсь особливою оригінальністю, хоча двері його були прикрашені різьбленням. Коли 1743-го прихильники Вайтфілда відокремилися від Церкви на пагорбі доктора Коттона та заснували церкву на чолі з деканом Сноу навпроти Великого мосту, Карвен приєднався до них, хоча незабаром вже не прикидався ревним парафіянином. Однак згодом він знову став проявляти набожність, вочевидь, із наміром розсіяти тінь, що впала на нього, бо усвідомлював: якщо не вдатися до найрішучіших заходів, то зловісні чутки можуть неабияк нашкодити його репутації, і так затемненій.
2
Бачачи, як цей дивний чоловік із блідим обличчям (на вигляд зовсім не старий, хоча насправді йому виповнилося не менше ста років) усіляко намагався розсіяти атмосферу ненависті та страху, що склалася навколо нього, занадто не-визначену, щоб розпізнати та назвати її причину, люди відчували одночасно жаль, невиразний неспокій і презирство. Але вплив багатства і легковірність людей такі вагомі, що упередження проти Карвена ослабло, особливо після того, як перестали зникати моряки з його кораблів. До того ж він почав дотримуватися надзвичайної обережності; колись він нишпорив кладовищами, відтак більше його там ніхто не бачив. Одночасно припинилися чутки про страшний лемент, що долинав із його ферми в Потуксеті, та про дивні речі, які там коїлися. Кількість провізії, яку йому достачали, залишалася неприродно великою. Як і раніше, на ферму гнали отари овець і привозили цілі туші до міського маєтку. Проте аж до останнього часу (відколи Чарльз Вард узявся вивчати його папери та рахунки, що зберігалися в бібліотеці Шеплі) нікому й на гадку, за винятком цього допитливого юнака, враженого своїми відкриттями, не спадало провести порівняння між вражаючою кількістю чорношкірих, котрих Карвен привозив із Ґвінеї аж до 1766 року, і незначною кількістю чеків, що засвідчували продаж цих рабів работорговцям, чий ринок стояв на Великому мосту, або навколишнім плантаторам. Вочевидь, цей жахливий чоловік вирізнявся незвичайною хитрістю та винахідливістю – перевагами, які він уповні використав, коли виникла необхідність.
Певна річ, запізнілі потуги Карвена успіху не принесли. Всі продовжували його сторонитися, ніхто йому не довіряв (уже те, що дідуган виглядав майже як юнак, викликало підозри). І старигань уторопав, що це, врешті-решт, загрожує йому втратою значних статків. Складні дослідження чоловіка, хоч би якими вони були, вимагали неабияких коштів, і позаяк переїзд кудись позбавляв його переваг у гендлях, яких йому вдалося домогтися, починати все наново десь в іншому місті не мало сенсу. Здоровий глузд підказував, що треба підтримувати добрі взаємини з містянами, щоби не викликати підозрілих поглядів, перешіптувань, щоб розсіяти загальну атмосферу похмурої стриманості, підозрілості та страху. Чоловіка дуже турбували найманці, котрі отримували мізерію через застій, що почався в його справах. Вони не кидали роботу лише тому, що ніхто не хотів наймати їх. Старигань утримував своїх капітанів і матросів усілякими хитрощами, будь-яким способом: заставою, позикою або шантажем, дізнавшись щось із їхнього темного минулого.
У цьому Карвен виявляв неймовірну спритність. Упродовж останніх п’ятьох років він вивідав такі речі, які, здавалося, могли розповісти лише люди з того світу. І ці таємниці він завжди мав під рукою.
І тоді хитрий підприємець вирішив вдатися до останньої відчайдушної спроби відновити своє становище у місті. Відлюдник за характером, він надумав укласти вигідний шлюб, обравши за дружину дівчину із шанованої родини, щоб люди не оминали його будинок. Можливо, існували й глибші причини, що спонукали хитруна укласти таку угоду; причини, що перебували надто далеко за межами доступних нам фактів. Лише в паперах, знайдених через півтора століття після його смерті, можна було знайти до них якийсь ключик; але нічого певного так ніхто і не дізнався. Звісно, Карвен тямив, що будь-які залицяння викличуть лише відразу, тому став шукати відповідну обраницю, на батьків якої міг чинити тиск. Це було не надто легко, оскільки у нього були досить високі вимоги щодо зовнішності, освіти та соціального стану обраниці. Нарешті він зупинився на доньці найстаршого з морських капітанів, котрі були йому підпорядковані – вдівця з відомої родини із бездоганною репутацією, Джеймса Тіллінґеста. Його єдина донька Елайза, здавалося, мала усі можливі принади, крім однієї: вона не була заможною. Тіл-лінґест цілком перебував під владою Карвена, і коли той викликав капітана до свого будинку з високим куполом, на пагорбі Паверз-лейн, і чимось пригрозив, той погодився на цей жахливий шлюб.
Елайзі Тіллінґест на той час було вісімнадцять років, і вона отримала найкраще виховання, яке міг собі дозволити батько у своєму скрутному становищі. Вона відвідувала школу Стівена Джексона, що навпроти ратуші, і старанно вчилася рукоділлю та доморядництву у своєї неньки (та померла від віспи 1757-го). Вишукане рукоділля, яке Елайза вишила ще дев’ятирічною, 1753-го, можна побачити в одній із зал історичного музею штату Род-Айленд. Після смерті матері дівчина сама поралася в господарстві, маючи лише літню чорношкіру служницю. Вочевидь, суперечки між дівчиною та її батьком щодо шлюбу з Карвеном були занадто бурхливими (але щоденники та мемуари про них нічого не згадують). Відомо лише, що її заручини з Ізрою Віденом – молодим штурманом з пакетбота Кроуфорда «Ентерпрайз», були анульовані. Весілля з Карвеном відбулося 7 березня 1763 року в баптистській церкві в присутності вишуканого товариства з міської аристократії. Шлюбну церемонію провів пастор Семюел Вінзон.