– Ні, не робіть цього… – Ребекка встала на коліна. – Не віддавайте бусурманам. Прошу вас. Я…
Степан обурено зиркнув на селянок, котрі все більше пожвавлювалися через те, що, як їм здавалося, знайшовся спосіб порятувати хоча б діточок, але сказати нічого не встиг.
– Ану, цить, сороки! – гаркнув хтось із дідів. – А тих, що занадто горло деруть, зараз самих за двері викинемо! Совість у вас є?! Ні в чому не повинну дівку бусурманам видавати задумали! Отче! А ти чого мовчиш, немов води в рота набрав? Хіба ж це по-божому, по Христовим заповітам?!
Піп, який оціпенів від жахливої зміни зі смиренною паствою, що відбувалася на його очах, стрепенувся і змахнув кадилом.
– Прокляну! І сам до агарян у полон піду, якщо ще хоч слово проти Ребекки почую. Сором вам! Ким відкупитися хочете? Нареченою запорожця?! Кого їм на поталу видати надумали? Майбутню дружину не тільки односельчанина, але і православного воїна-козака? Матір ще ненародженої дитини? Як же ви в очі Господа подивитеся, коли Він на Страшному суді вас до сповіді покличе?
Переляканим селянкам, що зараз думали лише, як врятувати дітей і онуків, однаково було чим платити – годилося і чуже життя, і гріх на душі, але занадто грізно виглядав у праведному гніві отець Василь. Так грізно, що баби одна за однією повалилися на коліна і ревно захрестилися.
– Спасибі, отче… – схвально пробурмотів Небаба. – Що ж, ти своє слово сказав. А тепер дозволь і мені щастя спробувати. Може, вивезе крива… Допоможи нам, Матір Божа і Пресвята Покрова…
– Впевнений?
– Ой, я вас прошу, отче, чи ж вам не знати, що в цьому житті ні в чому не можна бути впевненим? – зітхнув Степан. – Але шанс є. І не використати його – дурість. Купив, не купив, а поторгуватися можна. Ну, не йти ж покірно під ніж?
– Що ж, тоді, благословляю… – отець Василь осінив Небабу хресним знаменням. – Роби, раб Божий, що повинен, а ми – помолимося за успіх.
Степан шанобливо поцілував розп’яття, перехрестився на ікону Божої Матері, потім підійшов до дверей і голосно крикнув:
– Гей, хто там по-нашому розуміє, чути мене добре?
– Чую… – відповіли знадвору. – Говори.
– Так ти казав, що хан ваш мудрий і милостивий? – навмисне голосно прокричав парубок. І не помилився, через коротку мить йому відповів інший голос. З добре помітною татарською вимовою.
– Салах-Гірей – гідний син свого батька і розумом зрівняється з туменом мудреців. А милість його така ж велика, як безкрайній степ.
Почувши відповідь, Степан посміхнувся і широко перехрестився. Його жест не залишився непоміченим, і багатолюдний подих надії та полегшення пронісся храмом.
– Що ж, якщо шановний Салах-Гірей такий мудрий і милостивий, як ти стверджуєш, шановний, чи означає це, що він ще й великий воїн?
– Поза всяким сумнівом, зухвалий ґяуре! І ти сам тому свідок. Бо ховаєшся в храмі, як боягузливий корсак, у той час, як усі твої односельчани вже звикають до ваги рабського ярма.
– А чи дозволено дізнатися, хто відповідає мені від імені великого і мудрого хана Салах-Гірея, нехай продовжаться дні його? – запитав татарською Небаба, про себе радіючи, що співрозмовник не може бачити виразу його обличчя. Інакше весь хитромудрий план розсипався б відразу.
У церкві знову загули, але деякі діди трохи розуміли татарську і пояснили жінкам, що сказав Степан.
Татарин, мабуть, теж не очікував почути з вуст ґяура рідну мову. Але мовчав недовго і відповів з помітною гордістю:
– З дозволу мого повелителя ти чуєш голос аталика хана.
А потім додав насмішкувато:
– Чи тобі потрібен хтось більш шляхетний?
– Хіба можна знайти когось достойнішого за вчителя, ефенді? – щиро відповів Небаба.
Степан знав, що так звертаються лише до освічених людей, але слушно вирішив, що кашу маслом не зіпсує. І не помилився. Наступне питання татарин задав не настільки бундючно.
– То що ти хочеш, ґяуре? Маєш щось сказати чи час зволікаєш?
– Я всього лише хотів уточнити: якщо юний хан такий мудрий і відважний, як ти стверджуєш, то і честь військова для нього теж не повинна порожнім звуком бути?
– Ти переходиш межу, ґяуре!
– О, ні, шановний! Вислухай мене, і ти все зрозумієш!..
– Кажи, велемовний ґяуре, але пам’ятай – почую бодай найменший натяк на образу гонору мого повелителя, і розмову завершать шаблі нукерів. Нікого не помилую.
– У моїх словах немає образи. Я лише кажу, що хоробрий і доблесний воїн, який не соромиться шляхетності та милосердя, неодмінно зрозуміє іншого воїна. Який теж цінує честь більше ніж життя!
На цей раз за дверима мовчали довше. З подвір’я долинав гул голосів, але хоч як Степан притискався вухом до одвірка, жодного слова так і не зміг розібрати.
– Мій повелитель звелів передати, що ти не помиляєшся, ґяуре. Він зрозуміє… – вимовив через якийсь час аталик. – Але якщо йдеться про військову доблесть, а не хитрощі. Тож навіть не намагайся обдурити його.
– Язик мій не схожий на зміїне жало, ефенді… – полегшено перевів подих недовчений чарівник. Терези Фортуни лише трішки, але таки схилялися на його бік. – І коли говорю про честь воїна, то маю на увазі саме її. А значить, хан має зрозуміти, що поки я живий і можу битися, то не дозволю полонити жінок і дітей, які перебувають під моїм захистом. І що я швидше власними руками вб’ю їх, але не випущу назовні і не віддам на поталу і наругу.
– Поки живий, кажеш? То в чому річ? Виходь і помри… – засміявся перший голос, який вимагав віддати йому Ребекку. – Охоче допоможу.
– Я воїн, а не божевільний, – не менше насмішкувато відповів Небаба. – І померти завжди встигну. Смерть не страшна, якщо зустрічаєш її з розумінням, а не по-дурному… як п’яний погонич верблюдів, що захлинувся плювком двогорбого.
– Мій повелитель уже втомився тебе слухати, ґяуре. Говори, нарешті, чого хочеш, і покінчимо з дурною балачкою.
– Божого суду.
– Що?!
– Так, ефенді. Ти добре дочув. Я готовий вийти проти вашого найсильнішого батира на бій. Загину – візьмете всіх, хто знаходиться в церкві без бою. Але, якщо переможу – ви нікого більше не зачепите і заберетесь з Михай-лівки. Ось моя умова.
– Ми і так всіх візьмемо! – скрикнув все той же гаркавий, нахабний голос, що не належав татарину.
– Помиляєшся, – спокійно відповів Небаба. – Тобі, здається, потрібна Ребекка? – Степан знову заговорив татарською, щоб даремно не турбувати селянок. – То знай, що саме її вб’ю першою. Як тільки почую запах диму чи бодай якийсь підозрілий шурхіт біля дверей.
– Я почув твої слова і передам їх ханові… воїн, – з деякою повагою вимовив аталик. – Чекай.
– О, не варто турбуватися, ефенді, – щиро розсміявся Небаба. – Слово честі, я нікуди звідси не піду й обов’язково дочекаюся відповіді…
– ♦ —
– Гей, ти куди нас запер?
– Цить, трубо ієрихонська, – Терентій Копито поспішно затиснув рота Василю Мамчуку. – Чого розрепетувався? Не на Раді…
Решта запорожців з відібраного особисто курінним отаманом десятка озиралися не менше здивовано, але – мовчки. А хто б на їхньому місці не здивувався? Одна справа – послухати розповідь курінного, про те що з ними характерник, і зовсім інша – в одну мить з передмістя Січі потрапити в якусь хату. Але ж і Копито покликав з собою не просто завзятих рубак, а найвідчайдушніших шибайголів на всьому Запоріжжі. Тих братчиків, яким і чорт не сват. Котрі і в Трапезунд ходили, і на невільницькому ринку Кафи бували, і каторгу турецьку не лише зовні оглядали… Траплялося, що й не з власної волі. Так що за шаблі і пістолі січовики від несподіванки схопилися, але і тільки. Чекали наказу.
Розсудивши, що «не знаючи броду», нічого наосліп пхатися в Михайлівку, бо село, швидше за все, вже захоплене татарами, Тарас вирішив зробити це потайки.
А куди можна без побоювання бути поміченими впертися такою юрбою? Вірно – всередину якоїсь будівлі. А що в селі досить просторе, щоб вмістити гурт запорожців? Тільки церква та корчма. Але оскільки новоспечений відьмак, після розмови з отцем Никифором передбачав, що Господь може не схвалити такий панібратський спосіб відвідування храму, то про церкву навіть не помишляв.