Окрім того, Куниця все ще не розібрався зі своїми вміннями, тож щоб не промахнутися, для кінцевої цілі переміщення варто було обрати місце, котре парубок добре знав не гірше за власну хату. То ж, врешті-решт, запорожці опинилися посеред розгромленої татарами корчми.
Чому, до слова, невимовно зраділи…
Адже таку вилазку не можна вважати походом, скоріше – відчайдушною витівкою, забавою… Щоб розвіятися та завзяття молодецьке потішити. А тому і сухий закон тут недоречний. Отаман і Непийвода не боронили. У подібних випадках кураж не менш важливий, ніж хоробрість. Та й не жовтодзьоби зібралися, розуміння мають – зайвого не хильнуть. Так лише, душу покропити.
І поки Тарас з курінним отаманом обережно визирали крізь вікна, решта запорожців, не забувши перехрестити чоло, рушили до шинкваса. Спершу, правда, відрядивши Пилипа Бугая в сіни: двері притримати, якщо хтось із голомозих поткнеться всередину раніше ніж треба. Козак був таким широким у плечах, що поки в сінях стоятиме, то і крізь відчинені двері ніхто не те що не зайде, а навіть зазирнути не зможе.
– Що там? – нетерпляче штовхнув молодого відьмака Непийвода, котрому спина Куниці теж затуляла віконце. – Багато голомозих бачиш?
– Аж дивно, – розгублено відповів той. – Жодного… Берег біля броду весь зритий копитами, так що тут ми спізнилися – чамбул через річку вже переправився. Але, навколо, як вимели. Ні людей, ні худоби.
– Невже вночі напали і вже назад подалися?
– Не знаю… – потемнів обличчям Тарас. – Батьку Те-рентію, почекайте тут. А я з Іваном через хату корчмаря на другий бік гляну. В кімнаті вікна на вигін дивляться. Може, звідти щось побачу?
– Добро, подивіться, – кивнув курінний. – Ми почекаємо. Тільки обережно. Наша сила у раптовості. Не змарнуйте її. Що самі голови складемо… нехай, така козацька доля… Але ж і не допоможемо нікому.
– Не вчи вченого, отамане, – пробурчав у відповідь Непийвода, поманивши за собою Куницю. Після того як Копито протверезів, Іван добровільно передав йому старшинство. Все ж таки у Терентія і досвіду більше, і козаки знають, як отамана. Поважають… – Самі з вусами… Вигулькнемо, як миша з нірки.
Тарас слухняно рушив слідом, але як тільки вони опинилися в іншій кімнаті, Непийвода схопив молодого відьмака за лікоть.
– Зачекай, хлопче. Годі дурня клеїти.
Тарас протер очі, що засльозилися від спертого повітря в корчмаревій хаті, і здивовано глянув на Івана.
– Ти про що? Якого дурня?
– А такого… – Непийвода силоміць всадовив на лаву молодшого товариша, що поривався до віконця. – Розумію, що від переживань за кохану ти не в змозі тверезо міркувати. Але ж не настільки ж, щоб геть усе забути?
– Та говори ясніше, дядьку Іване! – гарячково відказав той, але сидів смирно. Розуміючи, що з рук запорожця все одно не вирватися.
– Тарасе, та схаменися нарешті! – гримнув Непийвода. – Ти ж не простий козак. Характерник! Згадай, що вмієш, і займися ділом! У віконце він подивиться. Тьху… Самому не смішно?
– Ой, лишенько! – сплеснув той. – Віриш, дядьку Іване, як відрізало… Тільки одна думка в голові і крутиться, щоб вискочити надвір та рубати кожного зустрічного бусурмана… – закліпав очима Куниця і змахнув непрохану сльозу. – Вони що, взагалі ніколи хату не провітрюють?
– Не можна, – Непийвода зрозумів настрій парубка і підіграв його хитрощам. – Прикмета в іудеїв така. Бояться втратити удачу.
– Гм… Не скажу, щоб їм це допомогло!
– Хтозна, – знизав плечима сивий запорожець. – Якщо ми тут, то може і фортуна до Іцхака плечима не повернулася. Але про це потім поговоримо. Зараз ти роби так, як у селі упирів. Коли ординців заманювали. Ти розповідав про літаючий погляд? Ось і поглянь навколо, а я – постережу, щоб ніхто не перешкоджав.
– Добре. Я зараз… Я хутко…
Тарас відкинувся плечима на стіну і заплющив очі.
І як він сам не здогадався? Воістину, якщо Господь хоче покарати людину, то спершу відбирає у неї розум.
Менше хвилини знадобилося Куниці, щоб чаклунський зір відокремився від тіла відьмака і відправився на розвідку. Через вікно… Мабуть, і справді, вміння Тараса вперто дотримувалися звичок господаря. І якщо парубок не вмів проходити крізь стелю і дах, то і його погляд теж цього зробити не захотів. Добре хоч погодився прослизнути крізь слюдяну пластину, а не змусив раму відкривати.
Всупереч сподіванням, людей у Михайлівці було навіть більше, ніж хотів би побачити Куниця. Особливо, в такому стані. Односельчани знайшлися на вигоні, де сиділи щільною купою, під наглядом десятка ординців. Тим часом як основні сили людоловів з’юрмилися навколо церковного подвір’я.
До речі, навіть мигцем глянувши на храм, Тарас зрадів своїй передбачливості, що не спробував перенести запорожців просто в церкву. Вся будівля, від фундаменту і до хреста на маківці, сяяла, мов сонце в літній полудень. Так, що доводилося погляд відводити. Тому і роздивитися причину такої цікавості ординців до православного храму не вдалося. Хоча, і так було все зрозуміло – всередині церкви замкнулися ті селяни, що встигли втекти в перші хвилини нападу, і тепер людолови думали, як їх звідти видобути. Але, оскільки ніхто не бігав навколо з оберемками соломи і смолоскипами, підпалювати церкву татари, принаймні поки що, не збиралися.
Що ж, запорожцям це було на руку. Але поквапитися все одно варто. Зараз у голомозих одні плани, але шайтан їх знає, що вони придумають у наступну хвилину? Закінчиться терпіння у бека, і запалає вогонь! А дерев’яній церкві багато не треба – спалахне, як віхоть соломи.
Тарас ще раз глипнув на церковне подвір’я і стрибком повернувся у своє тіло.
– Ну що там? – відразу запитав Іван, помітивши відблиск в очах відьмака.
– Якщо коротко, то всі полонені на вигоні, а татарва товчеться біля церкви. Ясир пильнує десятка півтора голомозих, не більше. Шкода, зараз день… Близько до них не підібратися. Вигін – не степ, сховатися ніде. Єдиний чагарник від охоронців у півсотні кроків буде. Як хутко не бігти – тривогу підняти встигнуть. Решта татар прискаче швидше, ніж ми бодай частину бранців розв’язати встигнемо.
– Тарасе, характернику ти мій недолугий, – плеснув Непийвода Куницю по плечу. – Тебе знову заціпило? Чи козацька наука так в’їлася, що її ніяким чаклунством не перебити?
– Тьху, – спересердя плюнув Куниця. – І що б я без тебе робив, дядьку Іване?
– Думаю, те ж саме, тільки трохи пізніше… – знизав широкими плечима Непийвода. – Але ти не відволікайся. Як там твоя бабця, нехай спочиває з миром, говорила? Ти можеш все, що забажаєш, аби лише від цього не було прямої шкоди іншим людям? Так?
– Приблизно… А ще я повинен дуже добре уявити, чого хочу.
– Тоді не мудрагельствуй довго, а спробуй стати невидимим. Адже від цього нікому шкоди не буде, вірно?
– Невидимим? – Тарас подивився на ліву руку, і вона зникла. Не розтала, як крижинка, не розвіялася, немов туман, а миттєво – раз і порожнеча. Ніби й не було ніколи.
– Ого! – Куниця не стримав здивованого вигуку, і рука з’явилася знову. – З нами сила небесна, – перехрестився молодий козак. – Я навіть злякався…
– Ти не лякатися маєш… – заспокоїв його запорожець, але при цьому, як би ненароком, торкаючись тієї руки, що пропадала з очей. – А зовсім невидимим стати. Від маківки до п’ят. Спробуй ще раз.
Тарас спробував. Подивився на ноги – вони пропали. І вернулися, лише тільки перевів погляд вище. Збоку це виглядало страшно і… комічно. Перед лавою стояли ноги… що закінчувалися рівним зрізом трохи вище колін, а потім, до самого пояса не було нічого. Вірніше, там проглядала лавка, а решта тулуба Куниці висіла над нею в повітрі. Тарас подивився на ноги нижче – ті пропали, зате сідниці затулили лавку.
Якийсь час Іван дивився на зникаючі частини тіла юного характерника, потім зітхнув і махнув рукою.
– Облиш… Я і то бачу, що без належного тренування нічого путнього з цієї затії не вийде. Даремно час марнуємо. Зробимо інакше.