До всього цього у нього був якийсь неохайно-засмальцьований вигляд, що лише посилювало мою огиду до його зовнішнього вигляду. Либонь, він працював або жив десь неподалік від риболовецьких доків, оскільки за ним тягнувся шлейф різкого, характерного запаху риби. І все ж, якщо в його жилах і текла якась чужорідна кров, то я навіть не наважувався припустити, якій саме расі вона могла б належати. Всі дивацтва та безглуздя його зовнішності були, безумовно, не азійського, полінезійського чи негроїдного походження. І все ж я тепер багато в чому розумів людей, котрі вважали його чужинцем, хоча мені здалося, що мова тут може йти не стільки про чужоземний вигляд, скільки про біологічне виродження.
Виявивши, що, крім мене, інших пасажирів на цей рейс явно не буде, я відчув явну досаду, оскільки з якоїсь незрозумілої причини аж ніяк не прагнув здійснити поїздку наодинці з таким водієм. Однак, коли настав відповідний час, я був змушений приборкати свої вибагливі сумніви та поліз за водієм до салону, засунув йому при вході долар і пробурмотів одне-єдине слово: «Інсмут». Він простягнув мені решту – сорок центів – і на мить окинув мене прискіпливим поглядом, хоча при цьому не промовив ані слова.
Я вибрав собі місце подалі від кабіни, але з того ж боку, де сидів і він, бо дуже вже хотілося під час поїздки помилуватися панорамою берегової лінії.
Нарешті старий транспорт різко чхнув, пихнув хмарою вихлопних газів і шумно загуркотів по бруківці повз старі цегляні будівлі, що вишикувалися уздовж Стейт-стрит. Я зиркав на людей, котрі проходять за вікном, і мені чомусь здалося, що всі вони уникали дивитися в бік автобуса, що проїжджав повз них, або, точніше, намагалися робити вигляд, що не дивляться на нього. Незабаром ми повернули ліворуч на Гай-стрит, де дорога виявилася рівнішою та гладшою. Наш шлях пролягав повз великі старовинні обійстя раннього республіканського періоду і ще старіших колоніальних фермерських хатинок, потім ми минули Ловер-Ґрін і Паркер-рівер, відтак нарешті виїхали на довгу та монотонну дорогу, що тяглася уздовж відкритого всім вітрам берега.
День видався доволі теплий і сонячний, проте піщаний, подекуди порослий осокою та приземкуватим чагарником ландшафт ставав із кожним кілометром шляху все безлюднішим. Зі свого вікна я бачив сині води та піщану лінію острова Плам – на той час ми майже впритул наблизилися до берега, опинившись на вузькій дорозі, яка відгалужувалася від основного шосе, що зв’язувало Ровлі з Іпсвічем. Я не помічав ніяких споруд, а за станом доріг припустив, що рух у цій частині місцевості – не надто жвавий. На невисоких, поїдених вітрами та негодою телеграфних стовпах було натягнуто всього два дроти. Часом ми проїжджали по грубо збитих дерев’яних мостах, перекинутих через утворені припливом протоки, велика мережа яких простягалася далеко вглиб і робила цей район ще більше ізольованим і самотнім.
Одного разу я помітив давно зотлілі пеньки і майже повністю зруйновані залишки кам’яного фундаменту, що трохи виступав над хиткими пісками. Це нагадало мені сторінки якоїсь книжки про історію цієї місцевості, в якій йшлося, що колись це був мирний і щільно заселений людьми район. Все змінилося, як було викладено у виданні, майже раптово, відразу після епідемії 1846 року. Й якщо вірити старовинним переказам, мало якийсь зв’язок із прихованими бісівськими силами. Насправді ж, як я міркував, все пояснювалося лише нерозумною вирубкою лісу вздовж берегової лінії, що позбавило місцевість її природного захисту і відкрило шлях для навали пісків, що їх підганяють вітри.
Незабаром острів Плам остаточно зник із поля зору, і ми побачили безмежний простір Атлантичного океану, що розкинувся ліворуч від нас. Наша вузька дорога стала круто завертати догори, й я відчув дивний неспокій, коли вибалушився на самотню гірську гряду, що виднілася попереду, де порита коліями стрічка дороги, здавалося, тулилася до блакитного неба. Складалося таке враження, ніби автобус мав намір продовжувати своє нескінченне сходження, залишаючи позад себе заселену людьми землю і прагнучи поєднатися з незвіданою таємницею горішніх шарів повітря та склепіння небосхилу. Запах моря набув зловісного прихованого сенсу, а мовчазно похилена, напружена спина і вузька голова водія стали здаватися мені особливо ненависними. Глипнувши на нього, я помітив, що задня частина його черепа, як і щоки, майже позбавлена волосяного покриву, і лише клаптики жовтуватої рослинності вкривають сіру поверхню його потилиці, що дуже лущиться.
Нарешті ми досягли вершини пагорба, й я зміг окинути поглядом велику долину, що розляглася внизу, де річка Менаксет зливалася з притоками та завертала на північ уздовж витягнутої низки скелястих гір, а потім повертала до мису Анни. У серпанку, зазираючи далеко до горизонту, я зміг розрізнити розмиті обриси гори, що самотньо стриміла. Це був Кінґспорт-гед, увінчаний старовинною і дуже давньою будовою, про яку склали так багато леґенд. Однак уже за мить всю мою увага захопила ближча панорама, яка розкинулася прямо під нами. Це був той самий оповитий похмурими тінями підозри та загальної неприязні Інсмут.
Я побачив досить велике місто, що розкинулося попереду й унизу, заповнене компактними будівлями, проте в ньому виразно відчувався незвичний дефіцит видимого, відчутного життя. Над хитросплетінням чорних коминів не курився жоден дим, а три високі нефарбовані дзвіниці самотньо маячили на тлі виднокраю, який омивало море. Шпиль однієї з них був добряче зруйнований, а трохи нижче в ній і ще в одній, сусідній, чорніли круглі отвори, що залишилися від баштових годинників, які колись розміщалися в них. Неосяжна для погляду маса провислих двосхилих дахів і загострених фронтонів будинків із глибокою ясністю свідчили про явний занепад, що далеко зайшов. А в міру того, як ми просувалися безлюдною дорогою, я міг із усе більшою виразністю бачити, що в багатьох дахах зяють чорні провалля, а деякі завалилися цілком. Були там і великі квадратні будинки, збудовані в ґеорґіанському стилі, з нечіткими куполоподібними дахами. Розташовувалися вони переважно далеко від краю води, і, можливо, саме тому кілька з них виглядали ще відносно міцними. В бік материка тяглася проіржавіла, поросла травою залізнична гілка, обрамлена похиленими телеграфними стовпами (цього разу без дротів) і ледь помітні смужки старих сільських доріг, що сполучали місто з Ровлі й Іпсвічем.
Найбільш явні ознаки занепаду позначалися неподалік від берегової лінії. Хоча в самій її гущі я зміг розрізнити білу вежу цегельної будівлі, що достатньо непогано збереглася та віддалено нагадувала якусь невелику фабрику. Довга лінія гавані була рясно засмічена піском і обгороджена старовинними на вигляд кам’яними хвилерізами, на яких я почав смутно розрізняти крихітні постаті рибалок навсидячки. У найдальшому її краї виднілося те, що було схоже на залишки фундаменту маяка, який колись стояв там. Піщаний язик ніби утворював внутрішню поверхню берегової лінії гавані, й я помітив, що на ньому стояли старі халупи, які застигли в безпосередній близькості від смуги суходолу з рибальськими плоскодонками, що мали спущені у воду якорі, і безладно розкидані по берегу рибальські кошики для риби й омарів. Єдине глибоке місце, як мені здалося, було там, де русло річки, що протікала за баштовою будівлею, завертало на південь і поєднувалося з океаном біля далекого краю хвилерізів.