Виготовлена була за допомогою філігранно відточеної техніки, причому не мала ознак західної чи східної, старовинної чи сучасної культур, і зовсім не була схожа на все те, що мені доводилося бачити по музеях раніше. Складалося враження, що істота, яка її створила, походила зовсім із якоїсь іншої планети. Проте незабаром я виявив, що моя тривога мала під собою ще одну, не менш серйозну причину, суть якої зводилася до характеру як строгих геометричних, так і суто образотворчих символів, якими була прикрашена поверхня тіари. Ці візерунки схиляли до думки про віддалені таємниці, неймовірні глибини космосу та монотонної морської безодні й у своєму хитросплетінні справляли майже зловісне враження. Були серед зображень якісь зловісні чудовиська – на вигляд наполовину риби, а наполовину земноводні, що вражали уяву своєю огидною гротескністю та нестримною люттю; вони мимоволі підбурювали, зачаровували та спричиняли фальшиві спогади, наче викликали образи, народжені в глибинах клітин і тканин, де ще збереглися функції найбільш давніх і первісних інстинктів. Іноді мені навіть здавалося, що кожна рисочка цих огидних наполовину риб, а наполовину жаб наповнена концентрованою сумішшю невідомого та нелюдського зла.
За дивним контрастом із зовнішнім виглядом тіари історія її появи в музеї, що прозвучала з вуст пані Тілтон, здалася мені дуже короткою і навіть прозаїчною. 1873 року її залишив у ломбарді на Стейт-стрит як заставу за якусь нікчемну суму грошей п’яний інсмутський матрос, котрого вколошкали у вуличній бійці. У музей товариства вона потрапила безпосередньо з рук власника ломбарду, після чого зайняла в експозиції місце, відповідне до її пишної врочистості. З того часу стали вважати, що вона має якесь східно-індійське або індокитайське походження (хоча такі оцінки, певна річ, мали дуже приблизний характер).
Сама пані Тілтон провела ретельний порівняльний аналіз усіляких версій щодо походження тіари та її появи в Новій Англії і була схильна вважати, що ця прикраса є складовою стародавнього піратського скарбу, який свого часу знайшов капітан Обед Марш. Така точка зору знайшла своє серйозне підтвердження і в тому, що відразу після того, як прикрасу виставили для загального огляду, з боку родини Маршів стали надходити пропозиції продати їм тіару, причому за дуже грубі гроші. Варто визнати, що вони і зараз продовжують пропонувати чималі кошти, проте товариство вже неодноразово заявляло їм, що не продасть тіару за жодних умов.
Провівши мене до вхідних дверей, добра леді прямо сказала, що особливо популярною «піратська» теорія походження статків Марша була саме в колах місцевої інтелігенції. Її особисте ставлення до похмурого Інсмута, в якому вона, до речі, не була жодного разу в житті, полягало в цілковитому презирстві як до занедбаності міста, так і втрати всілякої людської гідності тамтешньої спільноти. При цьому жінка зауважила, що чутки щодо поклоніння його жителів культу Сатани частково мають під собою реальне підґрунтя, оскільки там і досі нібито існує якийсь культовий гурток, який колись набрав сили і навіть підкорив собі всі місцеві ортодоксальні церкви.
Називається цей гурток, як сказала жінка, «Езотеричним орденом Даґона», і в ці краї, без сумніву, секта проникла звідкілясь зі сходу, коли рибний промисел інсмутців ось-ось міг припинити своє існування. Надзвичайну живучість такої секти сама вона схильна пояснювати цілком природними причинами, а саме тим, що незабаром після її створення рибалки знову стали повертатися з рейсів із рясними уловами. Коротко кажучи, достатньо скоро вона набула домінуючого впливу в усьому місті, витіснивши всі колишні релігійні громади й обравши своєю резиденцією стару будівлю масонської зали на Нью-Чирч-Ґрін.
Всього цього виявилося цілком достатньо для побожної пані Тілтон, аби вона й на гарматний постріл не наближалася до стародавнього міста, який став цитаделлю занепаду та руйнації. А для мене остання обставина стала додатковим стимулом для зміцнілого бажання якомога швидше туди навідатися. До моїх колишніх зацікавлень суто архітектурного й історичного профілю тепер додалася також певна дещиця антропологічного запалу. Тому я став із нетерпінням чекати, коли спливуть години, призначені на нічний спочинок, аби якомога швидше вирушити в подорож до цього загадкового міста.
II
Незадовго до того, як годинник вдарив десять разів, я вже стояв перед будівлею аптеки Геммонда на старій базарній площі в очікуванні інсмутського автобуса. У міру наближення призначеної години я помітив, що місце, де я перебував, усе більше перетворювалося в якийсь ізольований острівець, тоді як маси людей, що поспішали у справах врізнобіч, безумовно, прагнули опинитися подалі від нього. Таким чином я на власні очі переконався в справедливості слів залізничного касира щодо неприхильності містян як до самого Інсмута, так і до всього, що було з ним пов’язане, навіть до його автобуса. За кілька хвилин я помітив, що з-за рогу вигулькнув невеликий і неймовірно старий драндулет огидної брудно-сірої барви, який прогуркотів по Стейт-стрит, розвернувся та під’їхав до тротуару, на якому стояв я. Я відразу ж уторопав, що це саме той транспортний засіб, якого очікував, причому мій здогад незабаром підтвердила ледве читабельна вивіска над лобовим склом автобуса: «Архем–Інсмут – Ньюберіпорт».
У салоні сиділо всього троє пасажирів – двійко смаглявих, вельми похмурих чоловіків і хлопець. А коли автобус зупинився, вони незграбно вибралися з нього і мовчки, якось навіть крадькома, попрямували вгору по Стейт-стрит. Водій також виліз зі своєї кабіни, і я відпровадив його поглядом, поки він переходив дорогу в бік аптеки, де, вочевидь, мав намір щось купити. Це, як я збагнув, і був Джо Сарджент, про котрого мені розповідав касир. Проте я ще не встиг як слід розглянути рис його обличчя, коли мене раптово охопило, немов хвилею накрило, почуття невиразної нехоті і навіть огиди, яку я не міг ні второпати, ні пояснити. Мені чомусь здалося цілком природним, що місцеві жителі уникають їздити на автобусі, яким керує такий чоловік, і взагалі намагаються звести до мінімуму будь-які контакти як із ним самим, так і з його земляками.
Коли водій вийшов із аптеки, я пильніше придивився до нього, намагаючись з’ясувати причину почуття, що раптово переповнило мене. Це був худий чоловік зросту десь під шість футів, із похилими плечима, одягнений у пошарпаний цивільний одяг синього кольору та потерту кепку для гри в гольф. На вигляд йому було, мабуть, років тридцять п’ять, хоча дивні глибокі складки з боків шиї дуже старили цього чоловіка, особливо якщо не придивлятися до його придуркуватого, невиразного обличчя. У нього була вузька голова, вирячені водянисто-блакитні очі, які, як мені здалося, ніколи не моргали, плаский ніс, скошені чоло та підборіддя і дивно недорозвинені вуха. Його підборіддя та товста верхня губа, так само, як і вкриті великими порами сіруваті щоки, були практично позбавлені будь-якої рослинності, якщо не брати до уваги рідких жовтуватих волосків, які де-не-де кучерявилися, а де-не-де лежали прилизаними, злиплі в нерівні обрідні пасма, тоді як сама шкіра була якоюсь шорсткою і лущилася, немов від невідомої мені хронічної хвороби. Руки у нього були великі, вкриті грубими венами, також дуже неприродного сірувато-блакитного відтінку. На тлі доволі масивних кистей пальці виглядали безглуздо короткими і, здавалося, були постійно підігнуті, навіть втиснуті в товщу долонь. Поки він повертався до автобуса, я звернув увагу і на незграбну хитку ходу, а також на те, що ступні чоловіка були просто гігантського розміру. Чим довше я на них витріщався, тим дужче мене охоплював подив: як же він примудряється знаходити собі взуття потрібного розміру?