То там, то тут виднілися залишки напівзруйнованих причалів, що трохи нависали над водою своїми понівеченими, геть зогнилими краями, причому ті з них, які тяглися далі на південь, здавалися найстарішими. А далі, вже в океанському просторі, я зміг розрізнити, навіть незважаючи на високий приплив, довгу чорну смужку суходолу, що ледь виступала над водою, яка, з огляду на всю свою невизначеність і розмитість, чомусь здалася мені доволі зловісною. Наскільки я міг утямити, це й був Риф Диявола. Споглядаючи на нього, я відчув дивний і майже невловимий потяг до цього місця, яке, мабуть, мало призначення лише посилити похмуру відразу до цього місця, що вже встигла сформуватися у мене під впливом почутого. Варто визнати, що цей ледь помітний відгомін нового відчуття видався мені навіть тривожнішим, ніж первісне враження від міста.
Проїжджаючи повз старі, спорожнілі хатинки фермерів, кожна із яких відрізняла від сусідніх лише ступенем своєї руйнації, ми не зустріли жодної живої душі. Проте незабаром я помітив кілька заселених житлових споруд. У вікнах деяких із них замість розбитого скла виднілися подерті килимки, а на захаращених подвір’ях усюди валялися черепашки та здохла риба. Кілька разів мені на очі потрапляли силуети апатичних на вигляд людей, котрі копали щось у неохайних городах або збирали якихось молюсків на пляжі, пропахлому рибою, та зграйки брудних дітлахів із обличчями, як у мавп, які бавилися біля зарослих бур’яном ґанків своїх осель. Вигляд цих людей здався мені навіть більш гнітючим, ніж найпохмуріші міські будівлі, позаяк в обличчях і рухах майже всіх позначалися характерні ознаки, які викликали у мене інстинктивну відразу і навіть огиду (хоча я і не міг до ладу второпати, звідки виникають такі почуття). На якусь мить мені здалося, що ці специфічні особливості зовнішності нагадували мені якусь картинку, яку я, можливо, бачив уже колись, відчуваючи при цьому напад відчайдушної меланхолії та жаху, проте доволі скоро подібні фальшиві спогади випарувалися з моєї уяви.
Як тільки автобус спустився до міста, до мене став долинати виразний гуркіт водоспаду, що шумів на тлі неприродного спокою та тиші. Похилені, нефарбовані будинки стояли тут щільною низкою, облямовуючи дорогу обабіч, і своїм виглядом більшою мірою, ніж усе те, що ми бачили досі, нагадували саме міські будівлі. Переді мною відкрилася типова вулична панорама, і де-не-де я міг розрізнити ті місця, де колись пролягали вимощені бруківкою й облямовані цегляними бровками тротуари. Всі ці будинки, як мені здалося, були цілком безлюдні, а в ряді місць між ними зяяли величезні отвори, і лише за залишками напіврозвалених коминів і стін льохів можна було припустити, що колись там також стояли будинки. І над усім цим зависав всепроникний, задушливий запах риби, нудотнішого та гидкішого за який мені ще не доводилося зустрічати жодного разу в житті.
Незабаром почали з’являтися перші перехрестя: одні відгалужувалися ліворуч і вели в бік моря – до царства небрукованих брудних вуличок і геть розвалених будинків; інші ж туди, де ще відчувалася присутність колишньої міської заможності. Я, як і раніше, не зустрічав на вулицях місцевих мешканців, хоча подекуди вже траплялися ознаки явної заселеності: то там, то тут миготіли фіранки на вікнах, траплялася поодинока машина, припаркована біля краю тротуару. Самі ж тротуари тут перебували в помітно кращому стані, і хоча більшість будинків становили достатньо старі споруди – дерев’яні та цегляні конструкції початку ХІХ століття, вони все ж справляли враження по-справжньому житлових будинків. У мені несподівано спалахнув вогонь справжнього аматора антикваріату, і тому незабаром, з усе наростаючим зацікавленням, я вдивлявся в багату оздобу цього старовинного міста, яке поринуло в повний занепад, і майже забув про огидний сморід і про свою відразу до цього зловісного місця.
Однак, перш ніж досягти пункту свого призначення, я все ж був змушений відчути ще дещо неприємне і навіть трохи болісне. Автобус в’їхав на якусь подобу міської площі, на протилежних краях якої стояло по церкві, а в самому центрі розмістилися забрьохані залишки того, що в минулому, вочевидь, мало бути клумбою. Повернувши голову праворуч у бік перехрестя неподалік, я побачив масивну та громіздку будівлю з колонами. Її колись білий тиньк тепер набув землисто-сірої барви і добряче облупився, а вивіска, що висіла на фронтоні, виконана золотим по чорному, здавалася настільки полинялою та вигорілою, що я з великими труднощами розібрав написані на ній слова: «Езотеричний орден Даґона». Так ось де раніше базувалася масонська ложа! А тепер, вочевидь, облаштувала собі лігво секта шанувальників поганських культів… Поки я вчитувався в напівстерті літери напису, мою увагу раптом відволік хрипкий дзенькіт явно тріснутого дзвона, що висів на протилежному боці вулиці, і я відразу ж повернув голову і визирнув у вікно автобуса.
Звук лунав від вельми присадкуватої кам’яної церкви, зовнішній вигляд якої явно вказував на те, що збудована вона була набагато пізніше, ніж будинки, що її оточували. Причому творці храму, либонь, вирішили вдатися до незграбної спроби наслідувати традиції ґотики і тому спорудили непропорційно високий перший поверх із замкненими віконницями вікнами. Хоча стрілки на годиннику з того боку будівлі, що постала перед моїми очима, були відсутні, я збагнув, що ці грубуваті, хрипкі удари означали одинадцяту годину. Відразу ж услід за цим із моєї свідомості випарувалися всі думки про час, оскільки на їхнє місце бурхливим потоком хлинули яскраво окреслені образи, сповнені непередаваного жаху, причому сталося це ще навіть до того, як я встиг уторопати, що саме сталося. Двері до церкви були розчахнуті, оголюючи прямокутник вугільного мороку, що зяяв за нею, і простір цього прямокутника (або мені це лише здалося) перетнув якийсь індивід. Мою свідомість обпалив спалах миттєво пережитого страху, який видався мені ще жахливішим саме тому, що при ближчому та раціональному осмисленні в ньому начебто й не було нічого жаского.
Це був явно живий чоловік – перший, якщо не брати до уваги водія автобуса, котрого мені довелося побачити після того, як ми в’їхали в це місто, і коли б я був у врівноваженішому стані, мені, можливо, і не примарилося б у всьому цьому нічого дивного і тим більше лячного. За кілька секунд я усвідомив, що це був не хто інший, як пастор, одягнений у вельми незвичайну одежу, далебі, винайдену після того, як Орден Даґона видозмінив ритуали місцевих церков. Предмет, який спочатку привернув мою увагу і дуже зворохобив, була тіара, майже точна копія того експоната, який напередодні ввечері мені показувала пані Тілтон. З примхи моєї уяви цей предмет, здавалось, надавав неясним контурам обличчя і всій незграбній постаті крокуючого власника в якійсь подобі ряси вираз зловісного, невимовного гротеску. Незабаром я вирішив, що в цьому випадку не може йти ніякої мови про якесь втручання лячних фальшивих спогадів. Та й чи дивним було те, що якийсь місцевий таємничий культ обрав одним із своїх атрибутів і символів настільки унікальний головний убір, що був близьким і зрозумілим для всіх його послідовників хоча б із тієї простої причини, що був складовою частиною виявленого тутешніми мешканцями скарбу?
Незабаром на тротуарах по обидва боки площі з’явилися худі постаті молодих і вкрай відразливих на вигляд чоловіків, котрі човгали як поодинці, так і гуртами по двоє-троє. На нижніх поверхах деяких із напіврозвалених будинків подекуди розмістилися маленькі крамнички з вицвілими, ледь читабельними вивісками. Крім цього, з вікон автобуса я розгледів кілька припаркованих до тротуару вантажівок. З кожною хвилиною шум спадаючої води ставав дедалі явнішим і гучнішим, поки я нарешті не побачив споруджену прямо по ходу нашого руху достатньо глибоку загату, через яку був перекинутий широкий міст із металевими поручнями, що впирався протилежним своїм кінцем у просторий майдан. Проїжджаючи через міст, я крутив головою, намагаючись зафіксувати картину по обидва боки від загати, і побачив кілька фабричних будівель, що розмістилися на самому краю урвища, порослого травою, а подекуди й лисого. Далеко внизу бурунила маса води, в яку спадало щонайменше три грандіозних потоки водоспаду. У цьому місці гамір стояв просто приголомшливий. Перебравшись на протилежний бік річки, ми в’їхали на напівкруглу площу, зупинилися біля увінчаної куполом високої будівлі із залишками жовтуватої фарби на фасаді та потертою вивіскою, що сповіщала про те, що це і є «Джілмен-гауз», який стояв по праву руку від нас.