Подейкували і про доволі дивні коштовності, які моряки та робітники з фабрики іноді потай продавали набік і які кілька разів бачили на тамтешніх жінках. Дехто пояснював усе це тим, що старий капітан Обед наторгував золота, коли заходив у різні заморські порти, оскільки він завжди брав із собою в плавання цілі скрині скляного намиста та інших дрібничок, які моряки зазвичай дарують або обмінюють на щось у тубільців. Інші вважали (та й досі вважають), що він знайшов на Рифі Диявола старовинний піратський скарб. Але тут є одна заковика. Старий капітан ось уже шістдесят років, як Богові душу віддав, а з часів громадянської війни у них не було жодного пристойного великого корабля. Й усе ж Марші продовжують скуповувати всілякі дрібнички – в основному, намисто й якусь гумову дурню, так у будь-якому разі кажуть. А може, цим інсмутцям просто подобається чіпляти їх собі на шию, а потім розглядати себе в дзеркало – дідько їх знає, може, вони і самі нічим не кращі за канібалів, котрі живуть у південних морях, і гвінейських дикунів.
Та епідемія, що вибухнула 1846-го, схоже, витравила з міста всю його кращу кров. Узагалі, зараз там живе бозна-хто, та й Марш, так само як і інші багатії, також анітрохи не кращий за решту. Як я вже казав, зараз там живуть максимум чотириста осіб, і це незважаючи на те, що, за чутками, порожніх будинків у них – хоч греблю гати. Мені особисто здається, що ці люди – всього лише «біле сміття», як кажуть у нас на півдні, – безчесні, підступні, люблять усе робити тишком-нишком. Ловлять гори риби і омарів, а потім вивозять товар вантажівками. Дивно якось усе ж виходить: навколо риби – кіт наплакав, а вони аж неводи часом витягти не можуть.
І ніхто ніколи не може добряче простежити за переміщенням цих людей або хоча б встановити їхню чисельність – шкільні інспектори та переписувачі, бувало, з ніг збиваються, а все дарма. І, скажу вам щиро, приїжджих туристів в Інсмуті не толерують. Я особисто чув, що кілька приїжджих бізнесменів і урядовців зникли там без сліду, а ще один узагалі схибнувся – він зараз у шпиталі в Денвері. Вочевидь, так його ті чорти налякали…
Загалом, якби я був на вашому місці, нізащо не пішов би туди проти ночі. Сам я там жодного разу в житті не був і бажання їхати до них у гості не маю, й край. Утім, гадаю, вдень вам там буде достатньо безпечно, хоча тутешні жителі стали б вас і від такої поїздки відмовляти. Але якщо вже ви такий шанувальник усіляких пам’яток та іншої старовини, то Інсмут – саме те, що вам треба…
Після розмови з касиром частину вечора я провів у публічній бібліотеці Ньюберіпорта, намагаючись знайти додаткову інформацію про Інсмут. Спробувавши розпитати місцевих жителів у крамницях, шинках, гаражах і на бензозаправних станціях, я виявив, що на всі мої розпитування вони реагують ще дивніше, ніж навіть передбачав касир. Тому вирішив не гаяти часу на спроби подолати їхню інстинктивну замкненість. Була в їхній поведінці якась похмура підозрілість, ніби вони відчували щось лихе в кожному, хто проявляв підвищену цікавість до всього, що мало стосунок до Інсмута. Зазирнувши до місцевого відділення Християнської спілки молоді, я поспілкувався з клерком, котрий узявся відмовляти мене від будь-якої поїздки до цього похмурого і гнітючого місця. Та й люди в бібліотеці казали загалом щось подібне. Коротко кажучи, в очах доволі освічених людей Інсмут поставав таким собі бастіоном суспільного занепаду та загнивання.
Бібліотечні історичні довідники з регіону, який мене зацікавив, також виявилися вельми скупими, якщо не брати до уваги мізерної інформації про те, що місто заснували 1643 року. До революції це був жвавий порт. На початку ХІХ століття там розмістилася велика військово-морська база, а згодом у ньому збереглася лише невелика фабрика, яка працювала на енергії води з річки Менаксет. Епідемія та народні хвилювання 1846-го висвітлювалися доволі мляво, немов ця сторінка лягала ганебною плямою на всю історію округи.
Настільки ж мізерною була інформація про той занепад, який стався в житті міста пізніше, хоча загалом цю обставину сумнівам не піддавали. Після громадянської війни вся промислова активність обмежувалася лише діяльністю золотоочисної компанії Марша, а торгівля золотими зливками була єдиним більш-менш значним доповненням до традиційно поширеного в цих краях рибальства. Великі риболовецькі компанії з часом стали складати їм усе більшу конкуренцію, систематично знижуючи ціну на свою продукцію, проте нестачі самої риби в Інсмутській гавані ніколи не відчувалося. Іноземні ж кораблі рідко займалися промислом у цих місцях, хоча й були деякі непрямі та ретельно замасковані ознаки того, що поляки та португальці намагалися було закидати свої сіті, проте їх дуже рішуче витурили геть.
Найцікавішими виявилися згадки про коштовні прикраси, які смутно асоціюються з Інсмутом. Ця тема вельми зацікавила місцеву громаду, оскільки їм навіть дали оцінку експерти Міскатонікського університету в Архемі, а деякі з взірців експонували в демонстраційній залі Історичного товариства в Ньюберіпорті. Фрагментарні описи цих виробів не рясніли особливими подробицями і виявилися загалом достатньо прозаїчними, проте за ними явно проглядався прихований натяк на якісь дивні обставини. Було в усіх цих описах щось настільки химерне та навіть спокусливе, що я ніяк не міг викинути цю інформацію з голови і, незважаючи на доволі пізню годину, вирішив оглянути місцевий зразок. Як мені сказали, це був великий виріб незвичайної форми, що слугував чимось на кшталт тіари, якщо, звісно, таке можливе.
Бібліотекар написав коротку рекомендаційну записку керівнику товариства, пані Анні Тілтон, котра жила зовсім неподалік. І після короткої бесіди ця стара леді була настільки люб’язною, що особисто відпровадила мене в окремо розташовану будівлю, позаяк час ще не був пізній, і такий огляд було реально здійснити. Колекція і справді справила на мене неабияке враження, однак я був одержимий лише однією думкою: ближче розглянути химерний експонат, що виблискував у променях електричного освітлення в кутовій пристінній шафі приміщення.
Не треба мати підвищену сприйнятливість до краси, щоб мимоволі затамувати подих при вигляді виробу дивної, чужої та бурхливої фантазії, що спочивав на пурпуровій оксамитовій подушці. Навіть зараз я лише з великими труднощами можу описати, що саме побачив, хоча, без сумніву, це був якийсь різновид тіари, як свідчила пояснювальна табличка. Висока спереду, вона мала широке та химерно загнуте з боків обрамлення, й якщо й призначалася для голови, то такої, що має незвичну, навіть безглузду еліптичну форму. Зроблена вона була в основному із золота, хоча домішки якоїсь загадкової та світлішої речовини туманно натякали на те, що насправді це був вельми незвичайний сплав золота з якимось настільки ж прекрасним, але цілком невідомим мені металом. Вона перебувала в бездоганному стані, і можна було годинами милуватися її разючими, загадковими і зовсім нетрадиційними контурами – деякі з них були строго геометричними, а в окремих явно простежувалися мотиви морської тематики, вигравійовані на основному тлі з непідробною майстерністю та талантом справжнього художника.
Чим довше я споглядав цей експонат, тим більше він мене заворожував; але було в цій пишноті щось таке, що викликало невиразний неспокій, хоча я б не взявся конкретніше описати стан, що охопив мене тієї миті. Спочатку я міркував, що саме дивна, явно неземна привабливість прикраси справила на мене таке разюче та тривожне враження. Всі інші предмети мистецтва, які мені колись доводилося бачити, мали стосунок до цілком конкретного расового чи національного стилю або ж, наслідуючи певні модерністські традиції, без жалю відкидали будь-який натяк на якийсь конкретний тип. Ця ж тіара була чимось зовсім іншим, вона не належала до того чи іншого напрямку.