– Не чіпай квіточку… Бо, перш ніж нове щастя знайдеш – усе, що маєш, втратиш…
– Так нічого втрачати, дідусю, – легковажно відмахнувся парубок. – Я ж казав уже: після батька лише сідло та шабля залишилися. А мазанка наша так занепала, що незабаром від дощів та вітру сама розповзеться, якщо я грошей на ремонт не роздобуду. І то – нове обійстя поставити, напевно, дешевше встане. Так що, вибачай і не гнівайся, лісовий господарю, але інакше вчинити я не можу… У кожного з нас своя правда чи кривда, і лише Творцеві судити: чий резон і кому відповідати…
З цими словами Тарас вхопився, тремтячими від збудження і нетерпіння, пальцями за тонке стебельце, трохи нижче червоного сяйва і різко смикнув до себе.
Полум’яна квітка зірвалася так легко, немов і не росла, а – як метелик, присіла на мить відпочити. Раз – і ось вона вже сяє на долоні.
– Ох-х-х… – тихенько і жалібно застогнали навколо галявини десятки різних голосів. – Біда… біда… Горе… горе…
І стільки скорботи було в тому лементі, що вперше за весь час Тарас Куниця засумнівався в своєму праві чинити так, як заманеться. Навіть миттєве бажання повернути квітку назад виникло, але вже в наступну мить різкий, крижаний порив вітру з такою силою дмухнув парубкові в обличчя, що він зажмурився і по-дитячому увібрав голову в плечі, забувши не тільки про зброю, але і про молитву.
Ліс волав і скиглив так, немов з когось живцем здирали шкіру, – часом зриваючись на дикий божевільний регіт. Але з кожним наступним ударом серця вакханалія скорботи і жаху стишувалася… Чи то плакальниці віддалялися, чи то сили їхні закінчувалися. Але минуло трохи часу, і Тарас збагнув, що залишився на самоті.
Зібравшись з силами, Куниця відкрив очі і з подивом побачив, що стоїть на узліссі, неподалік від давно погаслого святкового багаття, а в руці у нього ледь жевріє крихітна шкарлатна зірочка. А на протилежному березі річки, за сільськими хатами, що, мов гриби пень, обліпили схил пагорба, займається світанок. От тільки викочується з-за обрію сонце геть недобре, похмуро-багряне, зловісне. Немов здіймається заграва над величезним пожарищем…
І хоча напівроздягнена, гомінка юрба односельчан, які збігали на берег, кваплячись зануритися в річку одночасно з першими променями нової днини, крім браку одежі, нічим не нагадувала натовп погорільців, – споглядання гармидеру, відгукнулося у серці хлопця таким гострим болем, що Тарас охнув і схопився за груди. А слідом – на його плечі непосильним тягарем звалилося передчуття неминучої біди.
Розділ другий
Вибираючи місце для житла, колишній запорізький козак Тиміш Куниця більше думав про безпеку родини, аніж про зручності проживання та сад-город. Тому й випхав хату на найвищий пагорб, який тільки можна було знайти по всій околиці. От і скрипів безперервно та жалісно під усіма вітрами, незвичний для тутешніх місць, флюгер у вигляді стріли, над гостроверхим дахом обійстя Куниць. Заздрячи при цьому глинобитним стінам, яким хоч трохи вдавалося ховатися за густими кронами розлогих яблунь та вишень.
І Тарас, кожен раз, як піднімався крутою стежкою нагору – з порожніми руками чи важкою ношею, – не забував згадати «добрим» словом надмірну батьківську обережність.
Але сьогодні Куниця і не помітив, як злетів на пагорб і опинився біля хвіртки рідного подвір’я.
– Все, бабусю! – закричав переможно, в три стрибки долаючи відстань до порога і від надміру почуттів ледь не зірвавши зі шкіряних петель, по-старечому стогнучі двері. – Скінчилися наші муки! Ти не повіриш, що я знайшов! Ось, дивися!.. Знаєш, як ми тепер заживемо? О-го-го, як!
Але не почув ані слова у відповідь і здивовано перепитав:
– Агов, бабусю?! Ти де? Спиш, чи що?.. А сонечко-то вже над пагорбом… Казав тобі допіру: не треба старого півня різати, поки молоді співати не почнуть – не послухалася: от і нема кому вранці розбудити. Прокидайся… Я тобі зараз таке розповім…
Зазвичай небагатослівний юнак торохтів без упину, немов побоювався, що від вируючого в ньому сум’яття, може луснути, ледь стулить рота.
– Бабусю, агов! Ти де?!
Сонячне проміння, що проникало в кімнату крізь нещільно прикриті віконниці, усередині створило бліду напівтемряву, і Тарас не відразу помітив, що і вогонь в печі не горить, а бабуся Аглая лежить у своєму закутку, під звисаючими зі стін і жердин гронами часнику, цибулі і безлічі інших в’язок та косиць різномаїтого сушеного зілля і трав. І тільки після цього звернув увагу на незвичайну тишу, що панувала у світлиці. Тишу – неможливу поруч з живими людьми.
Куниця замовк, розгублено гмикнув і непевно ступив до лежанки. Став біля узголів’я і шумно видихнув.
Бабуся Аглая, по-доброму посміхаючись, безтурботно дивилася в стелю очима, які на цьому світі вже нічого не бачили. Але, судячи з її лагідного і спокійного обличчя, смерть не захопила стареньку зненацька, а була зустрінута, як давнішній і добрий знайомець.
Тарас повільно перехрестився, поморгав туманіючими очима і ніжно провів долонею по зморшкуватому, ще не охололому чолі бабусі. Потім встав перед покійницею на коліна і ніжно торкнувся губами чинно складених на грудях, вузлуватих пальців, що міцно стискали дерев’яне розп’яття. Краєчком свідомості зазначивши, що натруджені, мозолясті і шорсткі, як річковий піщаник, руки бабусі Аглаї в посмерті здобули шовковисту ніжність. Ставши на дотик м’якими і… холодними.
– Ось я і залишився на всьому білому світі зовсім один… – прошепотів хлопець журно і безпорадно. – Що ж ти, мила моя бабусенько, так поквапилася? Хоч би до весілля зачекала? Правнуків разом з Ребеккою трохи побавила… Хто ж мені тепер у скрутну хвилину розумну пораду дасть, або за лінощі вилає? Як же ти так пішла, га? Навіть не попрощавшись…
Потім хлопець закрив покійниці очі, підвівся з підлоги, ступив до столу і важко опустився на ослін.
Різноманітні думки кружляли в його голові безпутним натовпом п’яних гульвіс, що за будь-яку ціну прагнуть перекричати один одного, навіть не намагаючись вислухати чужі доводи. Найбільше хлопцеві хотілося впасти на своє ложе, або просто тут, за столом закрити очі і задрімати. А опритомніти від буркотливого, але сповненого турботи і любові старечого голосу…
Куниця дістав люльку і кисет, старанно натоптав чубук, розкурив неспішно і після кількох глибоких затяжок промовив задумливо:
– Попереджав же лісовій господар: що втрачу перш ніж нове знайду… А я ще похвалявся, дурний, що нічого не боюся, бо втрачати нічого… Ось і добалакався… Тепер уже справді нічого.
– Знову квапишся зі словами, як голий на торг, господарю… – несподівано пробурчав у відповідь чоловічий басок. – Невже так і не порозумнішаєш ніколи? А час би…
– Хто тут? – смикнувся Тарас, озираючись по порожній світлиці. – Чи мені вчувається?
– Домовик я ваш… – статечно відповів невидимий співрозмовник. – Третє покоління, як за добром родини Куниць доглядати приставлений.
– А чого тільки тепер голос подав? – здивувався парубок. – Помічати тебе і раніше траплялося… мигцем, а озвався вперше.
– Бо тоді тебе і без мене було кому розуму вчити… – зітхнув домовик. – А щодо «бачив»… То, мабуть, не я був. Сусідко зі своєю марою частіше по хаті швендяють. Нероби…
– Сам такий… – відгукнувся із-за печі скрипучий жіночий голосок. – За худобиною і по двору мій чоловік дивиться. Я – і в хаті прибираюся, і курник чищу, і їсти на всіх готую. А ти лишень жереш у три пуза і нібито за добром доглядаєш. Можна подумати, якщо відвернеться, то в ту ж мить і стіни розповзуться, і покрівля обрушиться. Та ця хата ще всіх нас перестоїть!
– Е, та вас тут ціла купа мешкає? – ще більше здивувався парубок і додав несподівано сердито: – Ну, і куди ж ви, тля запічна, дивилися, коли бабуся вмирала? Мене в хаті не було, а ви чому не допомогли господині? Чому не вберегли? Ось поховаю бабусю, так перш ніж на Запоріжжя їхати – спалю цю халупу разом з усіма вами! – пригрозив і сам здивувався. Щось занадто часто став інших вогнем лякати…